Вигнанці - Конан Дойл Артур

Ми раніше занадто мало думали про такі речі. Але настав час, коли необхідно оглянутись на минуле і приготуватись до майбутнього.

— Ах, ваша величність, ви засмучуєте мене. Ви ще не досягли цілковитого розквіту, а говорите так, ніби за плечима у вас старість. Років через двадцять, може, дійсно, ви зможете сказати, що роки примусили вас змінити своє життя.

Король нахмурився.

— Хто говорить це? — сердито крикнув він.

— О, ваша величність, ці слова ненароком зірвались у мене з язика. Не думайте більше про них. Ніхто не говорить нічого подібного. Ніхто.

— Ви щось ховаєте від мене. Хто говорить це?

— О, не питайте мене, сір.

— Бачу, що йдуть розмови про те, ніби я змінив своє життя не під впливом релігійного почуття, а внаслідок близької старості. Хто сказав це?

— О, сір, це нікчемні придворні балачки, негідні вашої уваги, пуста звичайна розмова, яку заводять кавалери, щоб викликати усмішку в своїх дам.

— Звичайна розмова? — Людовік побагровів. — Невже я такий старий став? Ви знаєте мене близько двадцяти років. Помічаєте ви велику зміну в мені?

— Для мене, ваша величність, ви так само незмінно гарні й любі, як і тоді, коли вперше заволоділи серцем мадмуазель Тонне-Шарант.

Король з усмішкою глянув на прекрасну жінку, що стояла перед ним.

— І справді, я не бачу великої зміни і в мадмуазель Тонне-Шарант, — промовив він. — А все ж, нам краще розлучитись, Франсуаза.

— Коли моє вигнання потрібне для вашого щастя, я готова, ваша величність, хоч це й буде смертельний удар для мене.

— От тепер ви кажете те, що треба.

— Назвіть тільки місце моєї неволі, ваша величність, — Petit Bourg, Шарньї чи мій монастир Святого Іосифа в Сен-Жерменському передмісті. Хіба не все одно, де в'янути квітці, від якої відвернулось сонце? Принаймні минуле належить мені, і я можу жити спогадами про ті дні, коли ніхто не стояв між нами і коли ваше ніжне кохання неподільно належало тільки мені. Будьте щасливі, сір, будьте щасливі і не думайте про переказану вам випадково безглузду придворну балачку. Майбутнє належить вам. А моє життя все в минулому. Проїдайте, дорогий сір, прощайте!

Де Монтеспань простягла руки, очі її затуманились від сліз, і вона упала б, якби Людовік не підбіг до неї і не охопив її руками. Її прекрасна голівка схилилась на плече короля; він відчув на щоці гаряче дихання; ніжний аромат волосся лоскотав йому ніздрі. Рука короля, що тримала її, то підіймалась, то опускалась з кожним її подихом, і він почував, як жіноче серце тріпотіло під його рукою, мов впіймана пташка. Її повна біла шия відхилилась назад, очі майже зовсім заплющились, губи були напіврозтулені настільки, щоб бачити ряд перлових зубів; це звабливе, чарівне обличчя було так близько до його обличчя — на віддалі не більшій трьох дюймів. І нараз повіки здригнулись, великі блакитні очі глянули на Людовіка з коханням, благанням, викликом; вся її душа вилилась в одному цьому погляді. Чи наблизився він? Чи наблизилась вона? Хто міг би сказати це? Але губи їх зустрілись у довгому поцілункові; ось він повторився — і всі плани й розрахунки Людовіка розлетілись, як листя від подуву осіннього вітру.

— Отже, я можу не виїздити? У вас не вистачить сили відіслати мене, правда?

— Ні, ні, але ви не повинні гнівити мене, Франсуаза.

— Швидше умру, ніж заподію вам хоч на хвилину страждання. Я так мало вас бачила весь цей останній час. О, як я люблю вас, навіть божеволію! Та ще й ця жахлива жінка…

— Яка жінка?

— Ах, я не повинна погано говорити про неї Ради вас я буду ввічлива з нею, вдовою старика Скаррона.

— Так, так, ви повинні бути чемні з нею. Я не бажаю ніяких неприємностей.

— Але ви залишитесь у мене, сір?

її гнучкі руки оповили шию короля. На одну мить вона злегка відхилила його від себе, ніби бажаючи налюбуватись, але потім знову пригорнула до себе.

— Ви не підете від мене, дорогий сір. Ви так давно не були тут.

Чарівне обличчя, рожевий блиск кімнати, вечірня тиша, — все сприяло похітливому захопленню. Людовік сів у крісло.

— Я лишуся, — промовив він.

— А карета біля східних воріт, ваша величність?

— Я був дуже жорстокий до вас, Франсуаза. Пробачте мені. Чи є у вас папір і олівець? Я скасовую наказ.

— Вони на столі, ваша величність. Якщо дозволите, я вийду в прийомну, бо мені треба теж написати записку.

Вона вийшла з кімнати з переможним виглядом. Боротьба була страшна, але тим приємніша перемога. Де Монтеспань вийняла з писемного столу з інкрустаціями маленький рожевий папірець і накидала на ньому кілька слів. Ось що там було:

"Якщо мадам де Ментенон побажає передати що-небудь його величності, вона може застати його протягом кількох годин у мадам де Монтеспань".

Вона надписала ім'я суперниці і негайно відіслала це послання маленьким чорним пажем, вручивши йому і наказ короля.

Розділ XI

СОНЦЕ ЗНОВУ З'ЯВЛЯЄТЬСЯ

Майже цілий тиждень новий настрій короля не мінявся. Життя його було таке саме, але в пообідню годину його тепер приваблювала кімната красуні, а не мадам де Ментенон. І, відповідно до цього раптового повороту до колишнього життя, одежа його стала не такою темною, а сірий, ясно-жовтий і ліловий кольори замінили собою чорний та синій. На капелюхах і закотах з'явилися золоті галуни, а місце в королівській каплиці пустувало протягом трьох днів підряд. Хода його стала жвавішою, і він по-юнацькому вимахував тростю на виклик тим, хто вважав його повернення до релігійності за ознаку старості. Мадам де Монтеспань добре знала, з ким має справу, коли робила цей майстерний натяк.

Повеселішав король — повеселішали і всі придворні. Зали палацу набрали колишнього блискучого вигляду, в них з'явились гарні вбрання з пишними вишивками, які лежали роками по скринях. У каплиці Бурдалу даремно проповідував перед порожніми лавами, а в балеті на свіжому повітрі був присутній увесь двір і несамовито аплодував танцюристам. Вітальня Монтеспань ранками була напхана просителями, тим часом як кімнати її суперниці пустували так само, як тоді, коли король ще не звернув на неї своєї прихильної уваги. Особи, давно вигнані з палацу, почали без перешкод з'являтися в коридорах і садах, а чорна ряса єзуїта та пурпурова сутана єпископа все рідше й рідше мелькали в королівському колі.

Проте партія духівництва, яка була разом з тим натхненником і проводирем ханжества та показної доброчесності при дворі, не дуже тривожилась цим королівським відступництвом. Пильні очі священика чи прелата стежили за вихватками Людовіка, як досвідчений мисливець стежить за молодою ланню, що стрибає по луці і уявляє себе цілком вільною, коли скрізь навкруги розставлені тенета, і вона так само в руках мисливця, як і та, що лежить уже зв'язана коло його ніг. Вони знали, що дуже швидко якесь нездужання, прикрість, випадкове слово нагадають королеві про можливу колись смерть, і Людовіка знову охопить той забобонний жах, що заступав у його серці релігію. Тим-то вони терпляче вичікували повернення блудного сина і мовчки обмірковували, як би краще зустріти його.

З цією метою королівський сповідник, отець Лашез, і Боссюет, славетний єпископ із Мо, одного разу з'явились ранком у кімнату мадам де Ментенон. Перед мадам стояв глобус, і вона викладала географію кульгавому герцогові Менському й пустотливому маленькому графові Тулузькому, що обидва достатньою мірою дістали в спадок від батька нелюбов до навчання, а від матері — зненависть до всякої дисципліни й обмежень. Проте дивовижний такт і невичерпне терпіння мадам де Ментенон викликали любов і довір'я до неї навіть у цих зіпсованих принців, і однією з найбільших прикростей мадам де Монтеспань було те, що не тільки її королівський коханець, а навіть і власні її діти відчували тяготу в її блискучому розкішному салоні й охочіше проводили час у скромній квартирі її суперниці.

Мадам де Ментенон, відпустивши учнів, зустріла духовних осіб з виразом прихильності й поваги не тільки як особистих друзів, але і як великих світочів галльської церкви. Міністрові Лувуа вона запропонувала сісти на стільчик в її присутності, а тепер запросила гостей в обидва крісла, а сама рішуче наполягла на тому, щоб сісти на скромніше місце. За останні дні обличчя її трохи зблідло, риси його зробилися ще тоншими, але вираз спокою і ясності лишався незмінним.

— Я бачу, у вас було горе, дорога дочко моя, — промовив Боссюет, глянувши на неї ласкавим, але проникливим поглядом.

— Так, ваша милість. Всю минулу ніч я молилась, благаючи бога звільнити нас від цього лиха.

— А тим часом вам немає чого боятися, мадам… Запевняю вас, зовсім нема чого. Інші можуть гадати, що ваш вплив зник, але ми, хто знає серце короля, думаємо інакше. Мине кілька днів, найбільше — кілька тижнів, і знову очі всієї Франції звернуться до вашої сходячої зірки.

Обличчя де Ментенон затуманилось, і вона так глянула на прелата, ніби слова його не дуже припали їй до смаку.

— Сподіваюсь, що гордість не засліплює мене, — сказала вона. — Але, коли я можу читати в своїй душі, то в горі, Що шматує моє серце, немає й найменшого помислу про себе особисто. Нащо мені влада? Чого я бажаю? Кімнатка, вільний час для виконання моїх релігійних обов'язків, невелике утримання, щоб не дійти до вбозтва, — чого більшого можу я бажати? Навіщо ж мені прагнути до влади? Якщо в мене тяжко на серці, то зовсім не через те невелике, що я втратила. Я думаю про це не більше, ніж про те, як обрізати нитки в п'яльцях ось цього вишивання. Мені боляче за короля, за благородне серце, за добру душу, яка могла б піднестися так високо і яку примушують спускатися так низько, подібно до королівського орла, обтяженого якоюсь брудною ношею, що постійно затримує його літ. Заради нього, заради Франції я проводжу дні в журбі, а ночі — навколішках.

— І все ж ви честолюбні, дочко моя.

Слова ці сказав єзуїт. Голос його був ясний і холодний, а проникливі сірі очі, здавалось, читали найпотаємніше в її серці.

— Може, ви й маєте рацію, отче мій. Боронь боже, щоб я цінила себе занадто високо. Але я не здаюсь сама собі честолюбною. Король, з своєї доброти, пропонував мені титули — я відмовилась від них, гроші — я повернула їх назад. Він вшановував мене честю радитися зі "Мною про державні справи — я утримувалась від порад.