Утрачений світ - Конан Дойл Артур

Коли мене викинуло на берег, я був непритомний, але мізерного залишку свого скарбу так і не випустив. Ось він перед вами.

Професор витяг із шухляди якусь річ, що, на мій погляд, скидалася на верхній край крила величезного кажана. То була крива кістка щонайменше в два фути завдовжки, і з неї звисав клапоть перетинчастої тканини.

— Велетенський кажан, — висловив я думку.

— Нічого подібного, — з докором у голосі відповів професор. — Мені, що виховувався р увесь час жив у науковому оточенні, просто дивно, до чого мало обізнані у нас з найелементарнішими принципами зоології. Невже ж ви не знаєте елементарних фактів з порівняльної анатомії, що крило птаха — це, по суті, передпліччя, а крило кажана складається з трьох пальців, які мають літальні перетинки між собою? В даному разі, кістка, безсумнівно, не передпліччя, і ви самі бачите, що на ній тільки одна перетинка. Отже, ця кістка не може належати кажанові. Ну, а якщо це не птах і не кажан — що ж воно тоді?

Мої невеличкі запаси знання вже всі вичерпалися.

— Їй-Богу, не знаю, — зізнався я.

Челенджер знову розгорнув книгу Ланкастера, що на неї вже раніше посилався.

— Ось, — показав він на малюнок якогось надзвичайного летючого страховища. — Чудовий образ диморфодона, або птеродактиля — летючого ящера юрського періоду. На наступній сторінці — схема, на якій пояснюється механізм рухів його крила. Порівняйте її, будь ласка, з тим зразком, що у вас в руках.

Мене обсипало морозом, як я глянув на ту схему. Я був переконаний остаточно. Для сумніву вже не лишилося місця. Докази були разючі. Малюнок, фотографії, професорова розповідь, а тепер ще ця кістка — все зробилося цілком ясним.

Я так і сказав, і висловив свої почуття вельми захоплено, бо професор таки гідний був похвали.

Челенджер відкинувся на спинку крісла, заплющив очі і, улещений, поблажливо всміхнувся.

— Це найнезвичайніша в світі річ, про яку мені будь-коли доводилося чути! — скрикнув я з таким запалом, що більше личить журналістові, ніж ученому. — Це щось грандіозне! Ви — Колумб науки, який відкрив утрачений світ. Я страшенно шкодую, що один час дозволив собі сумніватися в істинності ваших відкриттів. Все це здавалося таким неймовірним! А тепер переді мною наочні докази, і вони переконають кожного..

Професор аж муркотів від задоволення.

— І що ж ви вчинили далі, сер?

— Надійшла дощова пора року, містере Мелоуне, а запаси харчів у мене вичерпалися. Я дослідив підступи до того велетенського пасма гір, але вибратись туди мені не пощастило. Пірамідальна скеля, з якої я збив птеродактиля, виявилася приступнішою. Я трохи альпініст, тож спромігся вибратись приблизно до половини її, звідки вже можна було роздивитись плато на верхів'ї кряжа. Воно величезне, тягнеться далеко на захід і на схід; не було видно кінця-краю густо зарослому бескеттю. Біля підніжжя кряжа місцевість болотиста; там у хащах сила гадюк і комах, і взагалі справжнє пристанище пропасниці. Все це править за природний захист тієї дивовижної країни.

— І ви не бачили там жодних ознак життя?

— Ні, сер, не бачив. Але протягом того часу, коли ми стояли табором коло підніжжя скель, нам не раз було чути згори якісь дивні звуки.

— А та тварина, що її намалював американець? Як ви пояснюєте собі походження його малюнка?..

— Треба гадати, що він якось добувся на верхів'я гірського кряжа й там її побачив. Таким чином, можна зробити висновок, що шлях нагору існує. Ми також знаємо, що шлях цей дуже важкий, бо інакше ті тварини зійшли б униз і розселилися по навколишніх землях. Що-що, а це безперечно.

— А як опинилися вони на плато?

— Думаю, на це питання не дуже важко відповісти, — сказав професор. — Тут може бути лише одне пояснення. Ви, певно, чули, що Південна Америка — континент гранітний. На одній з ділянок її поверхні у дуже давню добу внаслідок потужного вулканічного процесу пласти землі раптово піднялися. Тамтешні скелі, нагадаю, базальтові, тобто вулканічного походження. Площу завбільшки, мабуть, з наше графство Сассекс, виперло вгору разом з усім живим на ній, і завдяки своїм стрімким бокам, яким не страшне було ніяке вивітрювання, ця територія відокремилася від навколишнього світу. Які ж були наслідки цього? Звичайні закони природи там перестали діяти. Обставини, що в решті світу зумовили боротьбу за існування, тут зникли або грунтовно змінилися. Тварини, які деінде вимерли, тут вижили. Як ви знаєте, птеродактиль і стегозавр — тварини юрського періоду, а отже, існували страшенно давно і збереглися там тільки через якісь виняткові умови.

— Ваші свідчення достатньо переконливі, і вам лишається тільки викласти їх у відповідних наукових закладах.

— Так у простоті свого серця думав був і я, — з гіркотою в голосі промовив професор. — Але можу сказати вам лише одне — вийшло не так: слова мої повсюди зустріли з недовір'ям, викликаним почасти дурістю, почасти заздрістю. А в мене не така вдача, сер, щоб запобігати ласки у кого-небудь та підпирати фактами свої твердження після того, як люди піддали їх сумніву. Побачивши, що мені не вірять, я вирішив не показувати нікому й тих речових доказів, які в мене були. Я зненавидів саму цю тему і перехотів узагалі про це розмовляти. Коли мій спокій порушують такі, як от ви, сер, котрих просто знічев'я цікавить усяка дивовижа, я аж нетямлюся і не можу стримувати себе. Я, мушу визнати, досить запальний з природи, а коли мене роздратують, просто шаленію. Та ви, боюся, мали вже нагоду переконатись у цьому.

Я не відповів нічого і тільки мовчки потер собі підбите око.

— Дружина часто дорікає мені, що я такий нестриманий, але я гадаю, що кожна порядна людина на моєму місці поводилася б так само. Проте сьогодні ввечері я вирішив дати добрий приклад витриманості та контролю над самим собою. Можете й ви бути свідком цієї повчальної події, — він подав мені запрошення. — Як бачите, містер Персіваль Волдрон, досить відомий природознавець, сьогодні о восьмій тридцять вечора виголосить у залі Зоологічного інституту лекцію на тему: "Свідчення тисячоріч". Мене запрошено до президії тільки для того, щоб я висловив подяку лекторові. А я при цій нагоді спробую якомога делікатніше й тактовніше зробити кілька зауважень, що повинні зацікавити аудиторію. Можливо, хто-небудь зажадає навіть додаткових пояснень. Суперечливих питань я, звісно, не торкатимусь, а скажу лише кілька думок, в яких буде натяк на існування глибших проблем. Я триматиму себе в руках. Подивимось, чи не вдасться в такий спосіб дійти кращих наслідків.

— Отже, можна й мені побувати на цій лекції? — хутко поспитав я.

— Звичайно, можна! — сердечним тоном відповів Челенджер. Професор умів чарувати своїми словами не менше, як і відштовхувати нестриманістю. Мило було дивитись, коли він приязно всміхався: щоки його між примруженими очима й довгою чорною бородою роздувались тоді, як два червоні яблука.

— Навіть неодмінно приходьте. Мені буде приємно знати, що в залі у мене є хоч один спільник, нехай навіть такий безпорадний і нетямущий у наукових питаннях, як ви. Публіки там, я думаю, буде багато, бо Волдрон, дарма, що він чистий шарлатан, має велику популярність. Ну, містере Мелоуне, я віддав вам значно більше часу, ніж збирався. Одна особа не має права монополізувати для себе те, що належить цілому світові. Буду радий бачити вав сьогодні ввечері на лекції. Тим часом, як ви, сподіваюся, розумієте, матеріал, що я вам дав, ні в якому разі не повинен бути використаний для публіки.

— Але Макардл — мій редактор відділу новин — захоче знати, як я виконав його доручення.

— Скажіть йому, що хочете. Між іншим, можете натякнути, що коли він пришле до мене ще когось, я примушений буду завітати до нього особисто і то з нагаєм у руці. Та хоч би там як, а ви відповідатимете, коли що-небудь з'явиться в пресі. Дуже добре! Отож о пів на дев'яту в залі Зоологічного інституту.

Провівши мене до дверей, він помахав мені на прощання рукою. Востаннє промайнули переді мною його рум'яні щоки, кучерява чорна борода й задерикуваті очі, і я вийшов з кімнати.

Розділ V

"ЦЕ ЩЕ ЯК СКАЗАТИ"

Чи то шокований фізично тим, як мене зустрів був професор Челенджер, чи то збуджений емоційно розмовою з ним, яка сталася після того, я, опинившись в Енмоур-парку сам, почував себе, як журналіст, дещо розгубленим. Голова у мене наморочилась, але все-таки мені не давала спокою думка про те, що Челенджер казав таки правду, що відкриття його має величезне значення і що наша розмова, якби він дозволив оприлюднити її, неймовірно збільшила б тираж "Газети".

На розі двох вулиць стояв кеб, я скочив у нього й поїхав до редакції. Макардл, як звичайно, був на своєму посту.

— Ну? — запитливо протяг він. — Як справи? Можна подумати, що ви просто з поля бою сюди з'явилися, юначе. Він, я бачу, вже завдав вам чосу.

— Так, спершу в нас було маленьке непорозуміння.

— Такий він тип. Але ви якось порозумілися з ним?

— Згодом він трохи охолов, і ми побалакали цілком приязно. Щоправда, я від нього нічого так і не домігся, — тобто такого, що можна було б оголосити друком.

— Я. не зовсім згоден з вами. Він же підбив вам око — хіба це не матеріал для публікації? Ми живемо не за доби терору, містере Мелоуне. Треба кінець кінцем приборкати цього суб'єкта. Завтра ж я напишу таку статтю, що йому аж у носі закрутить. Розкажіть лишень мені все докладно, і я його затаврую як останнього пройдисвіта. "Професор Мюнхгаузен…" — як вам подобається такий заголовок? Або "Новий сер Джон Мандевіль — воскреслий Каліостро" — ми згадаємо всіх брехунів та дурисвітів, відомих з історії. Я виведу його на чисту воду.

— Я не робив би цього, сер.

— Чому б то?

— Бо він ніякий не ошуканець.

— Що? — вигукнув Макардл. — Невже ви хочете сказати, що вірите його маячні про мамонтів, мастодонтів та велетенських морських змій?

— Я не знаю, чи вигадки це, і не чув від нього нічого про цих тварин. Але я вірю, що він відкрив щось нове.

— Тоді чого ж ви не сядете й не напишете про це, ради Бога?

— Я б не від цього, але він узяв з мене обіцянку, що я мовчатиму. Тільки за такої умови він і згодився розповісти мені дещо. — В кількох словах я виклав Макардлові свою розмову з професором. — Ось такі справи.

Макардл був глибоко вражений моїми словами.

— Нехай і так, містере Мелоуне, — сказав він нарешті, — але про сьогоднішнє вечірнє засідання ви, сподіваюся, не обіцяли мовчати.