Утрачений світ - Конан Дойл Артур

Чи міг я, вступаючи до цієї зали, думати, що маю незабаром опинитись на порозі таких неймовірних пригод, про які ніколи й не мріяв? Але ж Гледіс! Може, це якраз і була та нагода, про яку вона говорила? Гледіс, напевне, порадила б мені їхати. Я зірвався зі стільця. Слова самі собою вихопились межі з уст. Тарп Гепрі, що сидів поруч зі мною, смикнув мене за рукав і прошепотів: "Сідайте, Мелоупе! Не будьте привселюдним йолопом!" У ту ж хвилину за кілька рядів перед собою я побачив високого й худого чоловіка з темно-рудуватим волоссям. Він теж підвівся і лихим оком втупився на мене. Але я не здавався й раз у раз повторював своє:

— Я згоден їхати, пане голово!

— Прізвище, прізвище! — гукала публіка.

— Мене звати Едвард Дан Мелоун. Я — репортер "Щоденної газети", і я обіцяю бути цілком безстороннім свідком.

— А вас як звати, сер? — спитав голова зборів мого високого конкурента.

— Я — лорд Джон Рокстон. Я бував уже на Амазонці, добре обізнаний з тими місцями, отож маю всі підстави взяти участь в експедиції.

— Репутація лорда Рокстона, як спортсмена й мандрівника, відома всьому світові, — зауважив голова. — Разом з тим бажано було б мати в складі експедиції й представника преси.

— Тоді я пропоную обрати обох цих джентльменів, — сказав професор Челенджер, — Збори уповноважать їх супроводити містера Самерлі в його подорожі з метою перевірити правдивість моїх свідчень.

Так-от серед галасу та оплесків було вирішено нашу долю, і незабаром я вже плив у людському потоці, що прямував до виходу. Я був приголомшений тим велетенським завданням, яке взяв на себе. Вийшовши нарешті з інституту, я мов крізь туман побачив, як гурт студентів з дружнім сміхом суне тротуаром, а серед того гурту підноситься і опадає чиясь рука з важкою парасолькою. Потім, під веселі вигуки та зойки потерпілих, з-перед моїх очей рушив автомобіль професора Челенджера, і я опинився на заллятій сріблястим світлом Ріджент-стріт, занурений у думки про Гледіс та своє дивовижне майбутнє.

Раптом хтось доторкнувся до мого ліктя. Я обернувся, і в очі мені впав насмішкуватий владний погляд високого й худого чоловіка, що зголосився бути за мого компаньйона в цій фантастичній подорожі.

— Містер Мелоун, здається, так? — спитав він. — Ми нібито їдемо вкупі. Я мешкаю неподалік звідси, в Олбені. Може, ви ласкаво приділите мені півгодини? Я дуже хотів би поговорити з вами.

Розділ VI

"МЕНЕ МАЛИ ЗА СПРАВЖНІЙ БИЧ БОЖИЙ"

Ми з лордом Джоном Рокстоном звернули на Віго-стріт і вийшли до похмурих порталів цього славетного аристократичного будинку-мурашника Олбені. В кінці довгого темного коридора мій новий знайомий штовхнув якісь двері й увімкнув електрику. Кілька ламп під кольоровими абажурами залили червонуватим світлом велику кімнату. Стоячи коло дверей і роздивляючись навкруги, я мав таке враження, що тут панує атмосфера надзвичайного комфорту й чепурності, а також мужності. Все навколо свідчило про розкоші грошовитої людини та недбалість старого парубка. На підлозі лежали дорогі хутра й химерні барвисті килими з якихось східних базарів. Стіни були оздоблені картинами й гравюрами, в яких навіть моє недосвідчене око не могло не впізнати коштовних рідкісних зразків. Фотографії боксерських змагань, танцюристок і бігових коней чергувалися з полотнами емоційного Фрагонара, баталіста Жірарде й мрійника Тернера. Але серед цих прикрас були розкидані й трофеї, які нагадували, що лорд Джон Рокстон належить до найславетніших мисливців і спортсменів свого часу. Перехрещені темно-синє й малинове весла над каміном промовляли про його колишнє захоплення гребним спортом в Оксфорді, а рапіри та боксерські рукавиці поруч посвідчували, що і в цих галузях спорту він був не останній. Високо на стінах оторочували кімнату, немов фриз, голови упольованих тварин з усіх кутків світу, поміж яких особливо вирізнялася голова білого носорога з погордливо випнутою верхньою губою.

Посеред кімнати на розкішному червоному" килимі стояв чорний із золотого інкрустацією стіл у стилі Луї XV — багатюща антикварна пам'ятка, по-блюзнірському заплямована слідами склянок і пропалена недокурками сигар. На столі стояли срібна таця з курильним приладдям і пляшки з напоями. Мовчазний господар тут-таки налив до половини два келихи, розбавив віскі содовою водою, вказав рукою на крісло, поставив один келих ближче до нього й простяг мені довгу лискучу гавану. Потім і сам сів напроти, втупивши у мене свої допитливі іскристі очі, ясно-блакитні, як лід глетчера.

Крізь легенький серпанок сигарного диму я вдивлявся в деталі цього знайомого мені з багатьох фотографій обличчя — горбкуватий ніс, запалі щоки, рудувато-темне волосся, поріділе на маківці, мужні гострі вуса, коротка задерикувата борідка на випнутому підборідді. Було в ньому щось від Наполеона III, щось від Дон Кіхота, але найбільше — від сільського англійського джентльмена, який виріс на свіжому, вільному повітрі й захоплювався собаками й кіньми. Шкіра його від сонця та вітру набула цеглистого кольору. Насуплені кущисті брови надавали його холодним очам суворого, мало не жорстокого виразу, і це враження підсилював широкий, весь у зморшках лоб. Худорлявий, але міцної статури, він, як мало хто з англійців, був витривалий для виснажливих подорожей. Не зважаючи на свої добрі шість футів зросту, він здавався нижчим через певну сутулуватість.

Такий був славетний лорд Рокстон, що сидів проти мене, смоктав свою сигару і, не кажучи ні слова, пильно дивився мені просто в очі.

— Отже, — промовив він нарешті, — вороття нам уже немає, друже мій. Ми з вами вскочили по самі вуха. А скажіть-но, чи хоч спадало вам на думку щось подібне, кола ви входили до інституту?

— Я й гадки не мав про це.

— І я так само. А тепер ось бачте — влипли по зав'язку. Тільки три тижні тому я повернувся з Уганди й налагодився був відпочити трохи в Шотландії, найняв там котедж і так далі. А натомість — маєте. У вас, мабуть, теж усі плани порушились?

— Та ні, такий уже в мене фах. Я працюю в "Щоденній газеті".

— А, так-так, ви казали про це. До речі, я хочу попросити вас зробити мені невеличку послугу. Згодні?

— З охотою.

— А ви не боїтеся?

— А чого саме маю я боятись?

— Розумієте, мова йде про Белінджера, а це неабихто. Ви чули про нього?

— Ні.

— Слухайте, друже мій, де ж це ви жили? Сер Джон Белінджер — найкращий їздець в усіх північних графствах. На рівному я, щоправда, не поступлюся йому, але в перегонах з бар'єрами він завжди випередить мене. Ні для кого не таємниця, що коли він не тренується, то п'є. "Вирівнює лінію", як він каже. У вівторок він допився до білої гарячки й відтоді наче сказився. Кімната його якраз над нами. Лікарі запевняють, що бідака неодмінно дасть дуба, якщо не підгодувати його, хоч би й силоміць, але як він лежить собі на ліжку з револьвером під подушкою і присягається, що випустить усі шість куль у першого, хто наблизиться до нього. Його слуги, звісно, бояться й підступити близько. Та й хто б не злякався? Коли він і тверезим лихий на вдачу, той Джек, і не схибить, стріляючи. Але не можна ж дати загинути в такий спосіб переможцеві великих національних змагань… Як ви думаєте?

— А що ви хочете зробити? — спитав я.

— Я гадаю, що ми вдвох таки подужали б його. Можливо, зараз він спить. Ну, щонайгірше — він поранить хіба одного з нас, а другий тим часом скрутить йому назад руки диванним чохлом, викличе лікаря, щоб поставити йому шлунковий зонд, і врятує бідаку від голодної смерті.

Перспектива була маловтішна, надто ж як вона зненацька спадає тобі на голову. Я не вважаю себе таким уже сміливцем. Моя буйна ірландська уява завжди малює мені невідоме небезпечнішим, ніж воно є насправді. З другого боку, мені змалку прищепили зневагу до полохливості, і я жахаюсь навіть думки здатися боягузом. Гадаю, що якби хтось узяв під сумнів мою хоробрість, то я, на зразок стародавніх гунів, міг би скочити й через провалля, хоч зробив би це не з мужності, а тільки для того, щоб не постати страхополохом. Отже, дарма що в мене тремтів кожен нерв, коли мені малювалася лячна постать П'яниці в кімнаті над нами, я якомога байдужішим тоном дав згоду. Деякі додаткові зауваження лорда Рокстона про небезпеку почали вже мене дратувати.

— З балачок не буде ніякої користі, — рішуче сказав я. — Ходім!

Я підвівся зі свого крісла, лорд теж устав. Потім, вдоволено посміхаючись, він два чи три рази легенько тицьнув мене в груди й нарешті примусив сісти знову.

— Гаразд уже, голубчику, — мовив він. — Ви хлопець, я бачу, годящий.

Я здивовано глянув на Рокстона.

— Сьогодні вранці я сам був у Джека Белінджера, — пояснив лорд Джон. — Він продірявив мені лише рукав у кімоно, бо, на щастя, рука його тремтіла, і ми спромоглись накинути на нього гамівну сорочку. Тепер за тиждень він оклигає. Сподіваюся, ви на мене не ремствуєте, друже мій? Знаєте, між нами кажучи, я ставлюсь до цієї південноамериканської експедиції дуже серйозно, і коли мені випало подорожувати з кимось, я хотів би, щоб то був супутник надійний. Отож я й узяв вас на спробу і, мушу сказати, ви склали іспит з честю. Ви ж розумієте, що ввесь тягар експедиції ляже мені та вам на плечі, бо старий Самерлі з перших же кроків потребуватиме няньки. Ви, до речі, не той Мелоун, що, як кажуть, має грати за ірландську команду гравців у регбі?

— Той, але я буду там, можливо, лише запасним.

— Тож-бо я й пригадую, що наче бачив десь ваше обличчя. Я був на вашому матчі з річмондцями — найкраща гра в минулому сезоні. Коли я маю змогу, то не пропускаю жодного змагання з регбі, бо це єдина мужня гра, що у пас лишилася. А втім, ми прийшли сюди не про спорт балакати. Нам треба залагоджувати наші справи. Ось на першій сторінці "Часів" розклад пароплавних рейсів. Пароплав до Пари вирушає найближчої п'ятниці, і якщо ви з професором будете на той час готові, ми цим пароплавом і відпливемо. Як ви на це? Згода? Гаразд, тоді я погоджу це з ним. А як ви думаєте споряджатись у дорогу?

— Про це має подбати моя редакція.

— Стріляти ви вмієте?

— Не краще за пересічного солдата територіальної армії.

— Боже мій, так погано? Ви, молоді люди, опановуєте це чомусь в останню чергу. Ви — як бджоли без жала, і коли однієї гарної днини прийде хтось та забере у вас щільники, ви, може, розрюмсаєтесь, та й годі.