Молода гвардія - Фадєєв Олександр

Шефи поверталися з окружної жандаремії. Петер Фенбопг пройшов чероз двір і через чорний хід,— його охороняв солдат жандармерії, який упізнав ротенфюрера й віддав йому честь,— увійшов до будиночка тюрми.

Ув'язнені в камерах теж чули, як підійшла машина з приглушеним мотором. І незвичайну тишу, котра панувала в тюрмі цілий день,— цю тишу зразу порушили кроки по коридору, клацання ключа в замку, грюкання дверей і метушня, що знялася в камерах, і цей знайомий, що ранить у само серце, плач дитини в дальній камері. Він раптом піднісся до пронизливого надривного крику, цей плач,— дитина кричала в крайнім напруженні з останніх сил, вона вже хрипіла.

Матвій Костьович і Валько чули в камерах цю метушню, яка наближалась до них, і плач дитини. Інколи їм здавалося, що вони чують голос жінки, котра щось гаряче говорила, кричала й благала і також, здається, заплакала. Потім клацнув ключ у замку, жандарми вийшли з камери, де сиділа жінка з дитиною, й зайшли до сусідньої, де зразу зчииилась метушня. Але й тоді, крізь цю метушню, здавалось, долинав надзвичайно сумний і ніжний голос жінки, що вмовляла дитину, і вже тихший голос дитини, що наче заколисувала саму себе:

— А... а... а... А... а... а...

Жандарми ввійшли до камери, сусідньої з тою, де сиділи Валько й Матвій Костьович, і обидва вони зрозуміли, чому виникла метушня, коли жандарми приходили в камери: жандарми спутували в'язням руки.

їхній час настав.

У сусідній камері було людей багато, і жандарми порались там досить довго. Нарешті вони вийшли, замкнули камеру, але не зразу вдерлись до Валька та Костьовича. Вони стояли в коридорі, похапцем обмінюючись зауваженнями, потім по коридору хтось побіг до виходу. Недовго панувала тиша,— чути було тільки бубоніння жандармів. Потім по коридору загупали кроки кількох людей, що наближались до камери, пролунав задоволений вигук німецькою мовою, і в камеру, освітивши її електричними ліхтариками, ввійшло кілька жандармів на чолі з унтером Фенбонгом; вони тримали револьвери напоготові; за дверима бовваніли ще чоловік з п'ять солдатів. Жандарми, либонь, боялися, що ці двоє, як завжди, вчинять опір. Але Матвій Костьович і Валько навіть не покепкували з них: їхні душі були вже далеко від цієї суєти суєт. Вони спокійно дали зв'язати руки за спиною, а коли Фенбонг знаками показав, що вони повинні сісти і їм зв'яжуть ноги, вони дали зв'язати ноги, і на них поклали пута, щоб можна було тільки ступати дрібним кроком і ніяк було втекти.

Після того їх знову лишили самих, і вони мовчки просиділи в камері ще трохи, поки німці не перев'язали всіх арештованих.

І от пролунав у коридорі мірний, швидкий тупіт ніг: він усе наростав,— солдати відбивали крок на місці, і за командою стали, й повернулись, гупнувши черевиками й узявши рушниці до ноги. Загрюкотіли двері камер, і ув'язнених почали виводити в коридор.

Хоч як тьмяно світили в коридорі лампочки попід стелею, Матвій Костьович і Валько мимохіть примружились, так довго вони пробули в темноті. Потім оглядали найближчих сусідів і тих, хто стояв далі в шерезі — в тому і в тому кіпцях коридора.

Через одного від них стояв, також із спутаними ногами, як і вони, ставний літній босий чоловік у скривавленій білизні. І Валько, і Матвій Костьович мимоволі відсахпулись, упізнавши в цій людині Петрова. Все тіло його було таке змордоване, що білизна влипла в нього, як у суцільну рану, і присохла,— мабуть, кожен рух спричиняв цьому сильному чоловікові нестерпні муки. Одна щока його була розрізана до кістки ножем чи багнетом і гноїлась. Петров уиізпав їх і схилив перед ними голову.

Але що змусило Валька і Матвія Костьовича здригнутися від жалю й гніву,— це те, що вони побачили в далекім кінці коридора, біля виходу з тюрми, куди з виразом страждання, жаху та подиву дивились всі ув'язнені: там стояла молода, із змученим, але сильним по виразу обличчям жінка в бордовому платті, з дитиною на руках, і руки її, що обіймали дитину, і саме тіло дитини були так скручені вірьовками, що дитина була наглухо й навічно прикріплена до тіла матері. Дитині ще не було й року, її ніжна голівка з рідким світлим волоссячком, що ледь кучерявилось на потилиці, лежала на плечі в матері, очі були заплющені, але дитина пе була мертва,— вона спала.

Матвій Костьович раптом уявив свою дружину з дітьми, і сльози бризнули йому з очей. Він боявся, що жандарми та й свої люди побачать ці сльози й недобре подумають про Шульгу. І він радий був, коли унтер Фенбонг нарешті перелічив ув'язнених і їх вивели на подвір'я поміж шерегами солдатів.

Ніч була така чорна, що люди, які стояли поруч, не могли бачити одне одного. їх вишикували в колону по четверо, оточили, вивели за ворота і, освітлюючи путь і саму колону електричними ліхтариками, які спалахували то спереду, го позаду, то з боків, повели вулицею вгору. Холодний вітер, одномапітно, з рівним напруженням ринучи над містом, охопив їх своїми вогкими струменями, і чути стало вологе шарудіння хмар, які мчали так низько над головою, що, здавалось, до них можна було б дістати рукою. Люди жадібно хапали ротом повітря. Колона йшла повільно, в цілковитім мовчанні. Зрідка унтер Фенбонг, що йшов попереду, обертався й спрямовував на колону світло великого ліхтаря, що висів на руці, і тоді знов виступала з пітьми жінка з прив'язаним до неї дитям, яка йшла в першій шерезі,— вітер заносив убік поділ її бордового плаття.

Матвій Костьович і Валько йшли поруч, торкаючись один одного плечем. Сліз уже не було в очах Матвія Костьовича. Що далі вони йшли, Валько та Матвій Костьович, то все далі відходило від них усе те особисте, навіть найважливіше й найдорожче, що приховано так зворушувало й хвилювало їх до самої останньої хвилини і не хотіло відпустити з життя. Велич осінила їх своїм крилом. Невимовно ясний спокій злетів на їхні душі. І вони, підставляючи обличчя вітрові, мовчки й тихо йшли назустріч своїй загибелі під цими хмарами, що низько шаруділи над головою.

Коло входу в парк колона зупинилась. Унтер Фенбонг, сержант жандармерії Едуард Больман і молодший ротен-фюрер, який командував солдатами СС, котрі охороняли парк, при світлі електричного ліхтаря розглядали спроквола папір, що його Фенбонг витяг із внутрішньої кишені муп-дира.

Після того сержант перелічив людей у колоні, освітлюючи їх короткими спалахами ліхтаря.

Ворота поволі, зарипівши, відчинились. Колону перешикували по двоє й повели головною алеєю, між будинками клубу імені Леніна й школою імені Горького, де містився тепер дирекціон об'єднання підприємств, що входили до тресту "Краснодонвугілля". Але майже зразу після школи унтер Фенбонг і сержант Больман звернули в бічну алею. Колона звернула за ними.

Вітер пригинав дерева й заносив листя в одному напрямі, і шерех листя, що билося й тріпотіло, безугавний, много-голосо-одноманітний, сповнював тьму довкола.

їх привели на той занедбаний, мало відвідуваний навіть у хороші часи кут парку, що прилягав до пустиря з самотньою кам'яною будівлею німецької поліцейської школи. Тут, серед довгастої галявини, обмеженої деревами, викопали довгу яму. Ще пе бачивши її, люди відчули запах розритої сирої землі.

Колону роздвоїли й розвели на різні боки ями, розлучивши Валька й Костьовича. Люди стали спотикатись об купи виверненої землі й падати, але їх тут же підводили вдарами прикладів.

І параз десятки ліхтариків освітили цю довгу темну яму, і вали зритої землі обабіч неї, і змучені обличчя людей, багнети, що виблискували сталлю А руках у німецьких солдатів, які обступили галявину суцільною стіною. І всі, хто стояв біля ями, побачили над її краєм, під деревами, майстера Брюкнера і вахтмайстера Балдера в наопашки накинутих на плечі чорних прогумованих плащах. Позаду, трохи обіч них, важкий, сірий, багровий, з виряченими очима, стояв бургомістр Василь Стаценко.

Майстер Брюкнер подав знак рукою. Унтер Фенбонг високо підніс над головою ліхтар, що висів у нього на руці, і тихо скомандував хрипким баб'ячим голосом. Солдати ступили вперед і штиками стали підштовхувати людей до ями. Люди, спотикаючись, грузнучи ногами й падаючи, мовчки видирались на вали землі. Чути було тільки сопіння солдатів і шум листя, що билось на вітрі.

Матвій Шульга, важко ступаючи, скільки дозволяли спутані ноги, зійшов на вал. Він побачив при спалахах ліхтариків, як людей скидали в яму; вони стрибали чи падали, хто мовчки, хто з протестуючими або жалісними вигуками.

Майстер Брюкнер і вахтмайстер Балдер нерухомо стояли під деревами, а Стаценко поштиво, в пояс, кланявся людям, яких скидали в яму,— він був п'яний.

І знов Шульга побачив жінку в бордовім платті, з прив'язаним до неї дитям, яке, відчуваючи тепло матері, досі спало, поклавши голову їй на плече. Щоб не збудити його, не маючи змоги ворушити руками, вона сіла на валу і, допомагаючи собі ногами, сповзала в яму. Більше Матвій Шульга її не бачив.

— Товариші! — сказав Шульга хрипким дужим голосом, що покрив собою всі інші шуми й звуки.— Прекрасні мої товариші! Хай буде вам вічна пам'ять і слава! Хай живе...

Штик увігнався йому в спину поміж ребра. Шульга, напруживши всю свою могутню силу, не впав, а стрибнуи у яму, і голос його загримів із ями:

— Хай живе велика Комуністична партія, що вказала людям шлях до справедливості!

— Смерть ворогам! — грізно гримнув Андрій Валько поруч із Шульгою: доля їм судила знов з'єднатися — в могилі.

В яму скинули стільки людей, що не можна було повернутись. Настала мить останнього душевпого напруження: кожен готувався прийняти в себе свинець. Але не така смерть була уготована їм. Цілі лавини землі посипались їм на голови, на плечі, за коміри сорочок, в рот і очі,— і люди зрозуміли, що їх закопують живцем. Шульга, піднісши голос, заспівав:

Повстаньте, гнані і голодні, Робітники усіх країн!..

Валько низько підхопив. Все нові голоси, спочатку близькі, потім щораз дальші, приєднувались до них, і повільні хвилі "Інтернаціоналу" линули з-під землі до темного неба, що хмарами мчало над світом.

В цю темну, страшну годину в маленькому будиночку на Дерев'яній вулиці тихо прочинилися двері, і Марія Андріївна Борц, і Валя, та ще хтось, невеличкий, тепло зодягнений, з торбинкою за плечима, з палицею в руці, зійшли з ґанку.

Марія Андріївна і Валя взяли того чоловіка за обидві руки й повели вулицею в степ.