Прерія - Купер Джеймс Фенімор
— Я не заперечую, що трохи нечемно повівся з твоїми горщиками та відрами. Але якщо ти назвеш їм ціну, то, може, ми залагодимо це ді ло мирно, без образ. У мене був не вельми благочестивий настрій, коли ми вдерлися на отой твій бескид, отож, ясна річ, я радше був схильний бити посуд, аніж проповідувати. Але грошима можна залатати дірку на будь-якому одязі. Що ж до Еллен Уейд, то тут не так усе просто. Люди по-різному дивляться на шлюб. Дехто вважає, що досить сказати "так" чи "ні", коли запитає суддя чи священик — хто там буде напохваті, — і ти вже маєш затишний дім. Та я міркую такі коли дівчина щось надумала, то нема чого її силувати. Правда, я не кажу, ніби Еллен цілком добровільно погодилась на те, що вона зробила, отож вона ні в чому не винна, як, приміром, он той осел, котрого примусили везти її — теж проти його волі, — і це він підтвердив би сам, коли б умів говорити.
— Неллі, — вів собі далі скватер, зовсім не зваживши на докази Пола, хоч тому вони здавалися переконливими й дотепними, — Неллі, той світ, куди ти так нерозсудливо кинулася, великий і лихий. Цілий рік ти їла й спала в моєму таборі, і я вже сподівався, що вільне повітря пограниччя припало тобі до душі й ти залишишся з нами.
— Хай вона робить, як знає, — пробурчала Естер, що й досі стояла осторонь. — Той, хто міг би умовити її залишитися, спить у холодній і голій прерії, а ми навряд чи переконаємо її. Опріч того, жінки дуже норовливі, і коли вже щось увіб'ють собі в голову, так на тому й стоять, — та ти й сам це добре знаєш, чоловіче, бо інакше я не була б матір'ю твоїх синів і дочок.
Скватерові, видно, дуже не хотілося відмовлятися від своїх намірів щодо зніяковілої дівчини, отож він, перш ніж відповісти, обвів похмурими очима цікаві обличчя своїх синів, так ніби сподівався знайти кого-небудь, хто б заступив загиблого. Пол тут-таки завважив той погляд і, на диво точно розгадавши потаємні Ішмаелові думки, вирішив, що знайшов спосіб залагодити це питання.
— Цілком зрозуміло, друже Буш, — сказав він, — що тут є дві думки: ти стоїш за своїх синів, а я — за себе. Як на мене, залагодити цю спірку можна тільки в один спосіб: вибирай котрогось із своїх синів, і ми підемо з ним погуляти в прерію. Той, хто там залишиться, більше не встряватиме в чужі родинні справи; а той, хто повернеться, хай сам домовляється з дівчиною, як може.
— Поле! — ледве дихаючи, докірливо вигукнула Еллен.
— Не бійся, Неллі, — прошепотів простодушний бортник, який навіть і думки не припускав, що хвилювання його коханої може бути викликане не тільки страхом за нього. — Я примірявся до кожного з них, ну, а оку, що вистежило стількох бджіл до їхніх гнізд, можна повірити!
— Я нікого не збираюся силувати, — відказав скватер. — Якщо серце дівчини поривається до поселень, хай так і скаже; я не стану ані перечити, ані ставати на заваді. Кажи, Неллі, чого ти бажаєш, — кажи безбоязно і безсторонньо. Хочеш ти покинути нас і повернутися з цим молодцем до поселень а чи залишишся і розділиш з нами те убоге майно, яке ми маємо і щиросердо тобі пропонуємо?
Зрозумівши, що від неї чекають вирішального слова, Еллен більше не вагалася. Спочатку вона дивилась боязко, ніяково. Але потім зашарілася, стала дихати поривчасто, схвильовано, — очевидно, природжена жвавість узяла гору над дівочою сором'язливістю.
— Ви прихистили мене, сироту, вбогу й нікому не потрібну, — мовила вона тремтливим голосом, — тоді, коли інші, багачі, можна сказати, проти вас, покинули мене. Хай небо благословить вас за вашу добрість! Того, що я зробила для вас, ніколи не вистачить, щоб відплатити бодай за це ваше добре діло. Мені не подобається ваше життя. Воно зовсім не схоже на те, до якого я звикла змалку, і я не хочу отак жити. І все-таки, якби ви не викрадали оцієї милої, лагідної пані, я б ніколи не пішла від вас, поки ви самі сказали б: "Іди собі з богом!"
— То був лихий вчинок, каюсь; але я зроблю що можу, аби все виправити, нікому не зашкодивши. А тепер кажи відверто: залишаєшся ти чи ні?
— Я обіцяла цій пані, — мовила Еллен, знов опустивши очі, — не покидати її; вона через нас зазнала багато горя, отож має право сподіватися, що я дотримаю свого слова.
— Розв'яжіть цього хлопця, — звелів Ішмаел. Коли його наказ виконали, він покликав синів і вишикував їх перед Еллен. — А тепер кажи правду, без вивертів. Оце все, що я можу тобі запропонувати, окрім щирого прийому.
Розгублена дівчина зніяковіло переводила погляд з одного юнака на іншого, поки зупинилася на стривоженому обличчі Пола. І тут почуття взяли гору над вимогами пристойності. Вона кинулася бортнику в обійми і голосно заплакала — вибір був зроблений. Ішмаел наказав синам відійти і, вельми засмучений, хоч і не дуже здивований таким перебігом подій, більше не вагався.
— Візьми її, — сказав він, — та поводься з нею чесно й лагідно. Таку жінку кожен з радістю взяв би до свого дому, і мені дуже прикро було б почути, що з нею щось скоїлось. Отже, я розрахувався з усіма, і, сподіваюсь, справедливо, нікого не образивши і не зачепивши нічиїх інтересів. Маю тільки ще одне запитання — до капітана: ти їдеш до поселень на моїх фургонах чи ні?
— Я чув, що солдати в мого загону шукають мене неподалік селищ пауні, — відповів Мідлтон. — Отож я думаю поїхати з вождем, щоб там зустрітися з ними.
— Тоді що швидше ми розлучимося, то краще. В улоговині пасеться багато коней. Вибери яких хочеш, і йди собі з миром.
— Це неможливо, поки ви не звільните старого, що більш як півсторіччя був другом моєї сім'ї. Чим він завинив, що ви його тримаєте в полоні?
— Не запитуй про те, у відповідь на що почуєш тільки брехню, — похмуро відказав скватер. — У мене свої рахунки з трапером, і офіцерові Штатів нема чого в них втручатися. Йди, поки перед тобою вільний шлях.
— Добру пораду дає цей чоловік, і вам усім незле послухатися її, — зауважив старий, анітрохи, здавалося, не стурбований своїм непевним становищем. — Племена сіу — численні, і проливати кров їм не первина. Ніхто не скаже, чи довго вони зволікатимуть з помстою. Тим-то я теж кажу вам: йдіть звідси. І вважайте, щоб знов не вскочити в пожежу, коли переходитимете через улоговини, бо цієї пори року чесні мисливці часто палять траву, аби весною буйволам була зелена та соковита паша.
— Я був би не тільки невдячний, а й завинив би перед законом, коли б залишив напризволяще бранця, хай навіть і з його згоди, не дізнавшись, у чому його звинувачують. Тим паче, що ми всі, може, були мимовільними співучасниками його злочину.
— Досить буде з тебе, коли ти дізнаєшся, що він таки заслуговує кари?
— Тоді я змушений буду змінити думку про нього.
— Ну, то дивись, — сказав Ішмаел, підносячи до капітанових очей кулю, що її знайшли в одязі вбитого Ейси. — Ось цим шматочком свинцю він звалив хлопця, котрим міг пишатися будь-який батько!
— Я не вірю, що він зробив це, — хіба захищав своє життя чи ж спонуканий якою іншою важливою причиною. Правда, він знав про смерть твого сина, бо сам вказав на той чагарник, де лежав труп. Але я нізащо не повірю, — коли він, звичайно, сам не зізнається, — що старий навмисне вбив твого сина.
— Я довго жив, — почав трапер, зрозумівши із загальної мовчанки, що всі чекають, аби він спростував це тяжке звинувачення, — і на своєму віку бачив чимало зла. Я бачив, як блукачі-ведмеді й спритні пуми билися за смачний шматок здобичі. Не раз я бачив, як розумні люди стинались у смертельній боротьбі, й тоді торжествував людський безум. Що ж до мене, то скажу, не вихваляючись: хоч я підносив руку проти зла і гноблення, вона ніколи не завдавала удару, за який мені довелося б червоніти на суді, грізнішому за цей.
— Якщо мій батько позбавив життя свого одноплеменця, — сказав молодий пауні, який, побачивши кулю та завваживши вираз обличчя присутніх, миттю збагнув, що й до чого, — то хай він віддасться друзям загиблого, як то личить воїнові. Він надто справедливий, щоб його тягли до суду в путах.
— Сподіваюсь, хлопче, що ти не помилився в мені. Якби я зробив те чорне діло, в якому мене звинувачують, у мене вистачило б мужності прийти і самому підставити голову під караючий удар, як учинив би кожний благородний і чесний індіанець. — І, поглядом запевнивши свого стривоженого червоношкірого друга, що він не винний, старий повернувся до решти уважних і зацікавлених слухачів і провадив далі по-англійському: — Оповідь моя буде коротка, і той, хто повірить мені, повірить правді, а хто не повірить, той сам зіб'ється з пуття, та ще й інших заплутає. Дізнавшись, що в твоєму таборі, друже скватере, силоміць тримають ображену полонянку, ми всі, як ти вже, певне, здогадався, блукали навколо нього. Ми всього-на-всього хотіли звільнити її — вона ж має право на свободу, це природно й справедливо. Всі, крім мене, сховались, а я пішов у прерію на розвідку, бо знаюся на цьому ділі краще за них. Ви, либонь, і не підозрювали, що за вами хтось ішов назирці та бачив, як ви полювали. А я весь час був поруч: то лежав де-небудь за кущем чи в траві, то скочувався з горба в уголовину, а ви й гадки не мали, що за вами хтось стежить, як ото пума за оленем, який п'є воду. Гай-гай, скватере, коли я був у розповні сил та бадьорості, я зазирав до намету ворогів, коли вони спали, еге ж, і снили, ніби вони в своєму затишному домі! Коли б я мав час розповісти про все доклад…
— Та кажіть уже, як воно було, — перепинив його Мідлтон.
— Так-так, криваве й підле було те діло! Я лежав у невисокій траві, коли це побачив двох мисливців. Зустрілись вони не по-дружньому, не так, як ото звичайно зустрічаються люди в пустці. Та я сподівався, що вони розійдуться мирно, аж тут один з них приставив цівку своєї рушниці до спини другого і вчинив те, що інакше не назвеш, як віроломним та безбожним убивством. Той хлопець був благородний і сміливий! Хоч порох пропалив йому куртку, він протримався на ногах ще з хвилину. А тоді, впавши навколішки, боронився відчайдушно та мужньо, аж поки дістався до кущів, як поранений ведмідь, що шукає, де сховатися!
— Але чому ви, скажіть ради бога, досі мовчали про це? — вигукнув Мідлтон.
— Та невже ти думаєш, капітане, що чоловік, який шістдесят літ з гаком пробув у пущах та пустелях, не навчився мовчати? Який червоношкірий воїн передчасно бовкатиме про ті сліди, що їх він побачив? Я привів туди лікаря — думав, може, його вміння чимось зарадить; та й наш друг бортник був з нами і теж знав, що в кущах лежить мертве тіло.
— Так, це правда, — сказав Пол, — але мені здалося, що трапер мае якісь причини мовчати, отож і я говорив про це якнайменше, а точніше — нічого.
— То хто ж злочинець? — зажадав Мідлтон.
— Якщо злочинцем ти називаєш того, хто це зробив, то онде він… Сором нашому племені, і ганьба, бо ж він однієї крові з убитим, з однієї сім'ї.
— Він бреше, бреше! — заверещав Ебірам. — Я не вбивав! Я лише відповів ударом на удар!
Голос Ішмаела прозвучав глухо й моторошно:
— Годі.
