Тіні в раю - Ремарк Еріх Марія

Ти тільки згадай хитромудрого Одіссея. Як прекрасно тут із тобою сидіти: під гірляндами ліхтарів, в оточенні плоскостопих офіціантів, і спостерігати, як ти поглинаєш яловичий стейк. Я обожнюю тебе, Наташо, з багатьох причин. Одна з найвагоміших — твій апетит. І це в наш час, коли на цьому велетенському ситому острові між двох океанів усі сидять на дієті, а на решті планети лютує голод. Жінки бояться тут навіть зайвого листка в салаті і їдять, наче кролики, поки цілі континенти голодують. А в тебе вистачає мужності розправитися гострим ножем із цим "Шатобріаном". Я тішуся, вже тільки дивлячись, як ти їси. На інших жінок викидають купу грошей, а вони трохи покопирсаються в тарілці, а потім усе залишають. У нападі люті готовий просто задушити їх на якійсь темній алеї. А ти…

— Які ще інші жінки? — перебила мене Наташа.

— Будь-які! Ти тільки роззирнися! У цьому прекрасному ресторані їх ціла купа! Вони їдять салат, п'ють каву і влаштовують чоловікам сцени тільки тому, що казяться з голоду. І це єдиний тип люті, на який вони здатні. А в ліжку — такі тихі й сумирні, що навіть дошка у порівнянні з ними здається в'юнкою гадюкою. А ти…

Вона розсміялася.

— Досить!

— Наташо, я не збирався вдаватися в деталі. Просто співав оду твоєму розкішному апетитові.

— Знаю, Роберте. Я цього й не чекала. Але знаю ще й таке: ти заводиш оди та гімни, коли думаєш про щось зовсім інше.

— Що? — спитав я вражено.

— Так, — сказала вона. — Ти — фальшивомонетник, лицемір та шахрай! Я ж не питаю, що тебе непокоїть і що ти волів би забути, хоча усе знаю. — Вона лагідно погладила мою руку. — Ми живемо в божевільну епоху, так? А тому для виживання деколи доводиться применшувати, або перебільшувати. Хіба ж ні?

— Можливо, — обережно відповів я. — Але нам не потрібно робити це самим, проклятий час вирішує все за нас.

Вона розсміялася:

— А чи не думаєш, що ми так чинимо, щоб уберегти рештки нашої особистості, які інакше час би просто знищив?

— Я тебе вже боюся! І де ми раптом опинилися? Несподівано ти перетворилася на сфінкса і на папугу, який говорить на берегах Амазонки. Крім того, на тобі палахкотять коштовності і мені ріже очі твоє бойове розфарбування. Ти — наче дельфійський оракул у прадавніх незайманих лісах Суматри. Ах, Наташо!

— Ах, Роберте! Чоловік з тисячами слів! Я їм не вірю, але залюбки їх слухаю. Ти хоч знаєш, які вони непотрібні? Жінки люблять безпорадних чоловіків, це їхня найбільша таємниця.

— Пастка, щоб зробити чоловіків безпорадними.

Вона нічого не відповіла. Аж дивно, якою чужою вона здавалася, даючи волю своїм штучним хитрощам, які я вже давно знав. Як легко когось ошукати, і як охоче людина всьому вірить, думав я, дивився на неї і хотів залишитися з нею сам на сам.

— Я багато балакаю, бо не розуміюся на жінках, — мовив я врешті-решт. — Але з тобою я щасливий. Можливо, я щось приховую, можливо, у всьому цьому нещасті, від якого не втечеш і яке я відчуваю тут як примарне відлуння, я б хотів зберегти шматок щастя тільки для себе, бо я ж ні в кого нічого не відбираю, ні у кого не стріляю і нікого не обкрадаю — усе це можливо, Наташо, але мої почуття ніяк з цим не пов'язані, вони не наслідок чогось, а існують самі по собі, так само, як і камені у твоїх вухах не мають нічого спільного з чорним гнітом землі, який їх породив і викохав. Вони тут, а я щасливий з тобою. Це довге пояснення простого речення, але ти маєш мені його пробачити, бо врешті-решт, я все-таки колишній журналіст, а отже, чоловік із тисячами слів, якими я навіть заробляв гроші. Так легко цього не позбудешся.

— А тепер ти змінився?

— Я онімів. Англійську я знаю достатньо, щоб говорити, французькою можу навіть писати, а з німецьких газет мене навіки вигнали. Хіба ж за таких обставин дивно, що моя фантазія вистрілює, наче бур'ян, і розцвітає романтичними квітами? За нормальної епохи я б не перетворився на такого невчасного, фальшивого романтика.

— Ти справді в це віриш?

— Ні, але щось у цьому є.

— Не існує фальшивих романтиків, Роберте, — сказала Наташа.

— Існують. У політиці. Але вони породжують страшне зло. У Німеччині саме сидить один такий у берлінському бункері.

Я відвіз її додому. На щастя, "ролс-ройса" вже не було, вона його відіслала. Хоч я б не здивувався, якби вона сказала водієві і далі на неї чекати.

— Не дивуєшся, що він поїхав? — запитала вона.

— Ні, — відповів я.

— Ти це припускав?

— Теж ні.

— А на що ж ти очікував?

— Що ти поїдеш зі мною в "Ройбен".

Ми стояли біля під'їзду її будинку. Було темно й дуже холодно.

— Шкода, що в нас уже нема тієї квартири, правда?

— Так, — відповів я, дивлячись у її чуже обличчя з довгими віями.

— Ходімо зі мною нагору, — прошепотіла вона. — Але нам доведеться кохатися зовсім тихо.

— Ні, — заперечив я. — Поїхали зі мною в готель. Там нам не обов'язково поводитися тихо.

— А чому ти не взяв мене з собою ще з "Павільйону"?

— Не знаю.

— Ти мене не хотів?

— Не знаю. Деколи я тебе хочу, а деколи ні.

— А чому тоді не хотів?

— Бо ти здавалася такою чужою. Можливо, не знаю. А тепер я тебе хочу, бо ти здаєшся такою чужою.

— Тільки тому?

— Ні.

— Пошукай за таксі. Я почекаю тут.

Я швидко пішов за ріг. Було дуже холодно, але мене непокоїло, що Наташа чекає на мене в темному під'їзді будинку. Я відчув тремтіння найдрібніших м'язів на своїх грудях. Побіг до наступного рогу, знайшов таксі і поїхав на ньому назад. Наташа швидко вийшла з будинку. Ми не промовили ні слова. Я відчував, що Наташа теж тремтить. Ми трималися за руки, міцно стискали їх, але й далі тремтіти. Ми майже вибігли з таксі. Ніхто нас не бачив. Здавалося, ми були разом уперше.

31

Бетті Штайн померла в січні. Останній німецький наступ позбавив її останніх сил. Вона жадібно стежила, як просуваються війська союзників, її кімнату було завалено газетами. Але коли раптово німці пішли в контрнаступ, відчайдушна мужність покинула її. Навіть цілковитий крах того наступу вже не викресав у ній іскри життя. Бетті охопила безнадія, бо вона вирішила, що війна не закінчиться ще багато років. Зникло і сподівання, що німцям вдасться позбавитися від нацистів. "Вони оборонятимуть кожне місто, — втомлено говорила вона. — Війна триватиме ще роками. Німці й нацисти стали одним цілим. Німці не покинуть їх у біді". Бетті згасала на очах. Одного ранку Ліззі застала її в ліжку мертвою. Маленьку і легку, Бетті годі було впізнати, особливо тим, хто не бачив її протягом останнього тижня, — за ці дні вона страшенно змінилася.

Вона не хотіла, щоб її спалювали. Казала, що ця чиста смерть стала для неї неприйнятною через безперервне палахкотіння печей у німецьких крематоріях, які з сотень труб вивергали велетенські хмари диму, наче металоплавильні пекельні заводи. Бетті навіть відмовилася від ліків з німецьких хімічних фабрик, які ще залишилися від старих запасів в Америці. Втім, у ній жило абстрактне бажання знову побачити Берлін. Уява вимальовувала в її думках місто, якого вже не існувало, і жодне газетне повідомлення не здатне було змусити її від нього відмовитися — то був Берлін, що вже давно канув у небуття, але який продовжував жити у спогадах багатьох емігрантів і залишався у їхній уяві живим і неушкодженим.

Коли Бетті ховали, вулиці геть замело снігом. Напередодні здійнялася хурделиця, і місто ледь відкопали з білих заметів. Сотні вантажівок вивозили сніг у Гудзон та в Іст-Ривер. Небо було несамовито сине, а сонце світило з льодяним полиском

Каплиця похоронного бюро не вміщала всіх охочих попрощатися. Бетті допомогла багатьом людям, які вже давно її забули. Але тепер вони заповнили ряди цієї псевдоцеркви з фальшивим органом, що насправді був грамофоном, на якому крутили платівки з голосами давно померлих співачок та співаків — це нагадувало Німеччину, якої вже давно не існувало. Ріхард Таубер співав німецькі народні пісні — єврейський співак із одним з наймелодійніших голосів у світі, варвари викинули його з батьківщини і він помер від раку легенів у Англії. Таубер співав: "Ах, як я можу покинуть тебе, я ж кохаю тебе до нестями, тільки єдину тебе". Це було важко витримати, але так заповіла Бетті. Вона не хотіла, щоб із нею прощалися під звуки англійських пісень. Позаду я почув голосний схлип, наче хтось сякається, обернувся і побачив Танненбаума. Він сидів неголений, із запалими очима та з землянисто-сірим лицем. Мабуть, приїхав із Каліфорнії і не встиг виспатися. Своєю кар'єрою він завдячував невгамовній Бетті.

Ми ще раз зібралися у її квартирі. На цьому наполягла теж вона. Хотіла, щоб ми веселилися. Стояло кілька пляшок вина, Ліззі та Везель потурбувалися про склянки та випічку з угорської пекарні.

Але весело не було нікому. Ми всі там просто стояли; здавалося, що нас покинула не сама лише Бетті, а багато людей.

— А що буде з квартирою? — запитав Меєр-другий. — Кому вона перейде?

— Бетті заповіла квартиру Ліззі, — сказав Равік.

— Квартиру й усе, що в ній.

Меєр-другий обернувся до Ліззі:

— Ви ж точно захочете її позбутися. Вона завелика тільки для вас однієї. А ми саме шукаємо квартиру на три особи:

— За неї заплачено до кінця місяця, — сказала Ліззі з заплаканими очима і простягла Меєру-другому склянку.

Він випив:

— Ви ж її точно хочете позбутися, правда? І віддасте її друзям, а не чужим людям!

— Містере Меєр, — сердито втрутився Танненбаум. — Це обов'язково зараз обговорювати?

— А чом би й ні? Знайти квартиру дуже важко, особливо стару, з низькою орендною платою. Тому діяти треба швидко. Ми і так вже довго чекаємо!

— То почекаєте ще кілька днів!

— Чому? — здивовано запитав Меєр-другий. — Завтра я вирушаю в тур і повернуся до Нью-Йорка аж через тиждень.

— То зачекайте до наступного тижня. Є така річ як повага до пам'яті померлого.

— Я про це й кажу, — не здавався Меєр-другий. — Замість того, щоб квартиру вихопив із-під носа хтось чужий, краще віддати її знайомим Бетті. Так ми точно виявимо більше поваги до її пам'яті!

Танненбаум аж кипів від люті. Через іншу сестру він вважав себе також і захисником Ліззі.

— Звісно ж, ви б хотіли отримати квартиру безплатно?

— Безплатно? Ніхто такого не каже. Можна було б частково оплатити переїзд та купити деякі меблі. Ви ж не захочете робити бізнес на такій сумній події?

— А чом би й ні? — вигукнув побагровілий Танненбаум.