Прерія - Купер Джеймс Фенімор
Ну, а коли ти сидітимеш на ослі й отак грізно дивитимешся — хоч, сказати правду, це не дуже тобі до лиця, — то, мабуть, страх перед таким великим чаклуном трохи приборкає їхню хоробрість. Я тут наче генерал перед початком битви, отож мушу розпорядитися своїми силами, щоб використати все, на що вони здатні. Якщо я хоч трохи знаюся на цих тонкощах, твій вигляд зараз нам куди корисніший, аніж будь-який твій відчайдушний подвиг.
— Гей, старий, — закричав Пол, якому вже несила було терпіти розважливі та багатослівні пояснення трапера, — може, ти б покінчив з двома речами разом: з оцією твоєю балаканиною, яку, безперечно, дуже приємно слухати, наминаючи добре засмажений буйволячий горб, і з цими клятими ремінцями, що, скажу з досвіду, ніколи не бувають приємні. З одного помаху твого ножа буде зараз більше користі, ніж з найдовшої промови, що її коли-небудь виголошували в кентуккійському суді.
— Так, суди — то справжні тобі "щасливі мисливські угіддя", як кажуть червоношкірі, для тих, хто тільки й уміє, що язиком плескати. Колись і мене затягли до того лігва беззаконня — і за що? За якусь оленячу шкуру! Хай їм бог простить, вони й самі не відали, що чинять, покладаючись на свій слабкий розум; отож їх хіба що пожаліти можна. А все ж таки сумне було видовище: старого, що все життя прожив на вільному повітрі, закон забив у колодки і виставив на глум перед жінками й дітлахами марнотратного поселення, аби в нього тицяли пальцями!
— Якщо ви отак ставитеся до пут, мій чесний друже, то доведіть це, якнайшвидше звільнивши нас, — сказав Мідлтон — йому, як і бортникові, забарливість їхнього випробуваного товариша здавалася дивною та незрозумілою.
— Я з радістю звільнив би вас, особливо тебе, капітане, адже ти солдат, і тобі було б не тільки цікаво, а й корисно придивитися на волі до всіх обставин та хитрощів індіанської війни. А цьому нашому другові байдуже, що він побачить, бо з бджолами воюють зовсім не так, як з індіанцями.
— Старий, оті ваші кпини з нашого нещастя зовсім недоречні, як не сказати крутіше…
— Еге ж, твій дід був чоловік запальний і нетерплячий, то чого ж сподіватися, щоб дитинча пуми повзало по землі, мов дикобразеня… А тепер замовкніть-но ви обоє, а я говоритиму ніби тільки про те, що зараз відбувається в долині, — отак ми приспимо їхню пильність і змусимо заплющити очі, що лише й видивляються, яку б учинити капость чи лиходійство. По-перше, вам слід знати, що той підступний тетон наказав, — принаймні я так думаю, — повбивати всіх нас, як тільки випаде нагода зробити це тишком-нишком.
— Милосердне небо! І ви дозволите, щоб нас зарізали, мов покірних овець?
— Тихше, капітане, тихше; з гарячковості мало пуття, коли треба діяти хитрістю, а не силою. Ото молодець наш пауні! Ви збадьорилися б одразу, коли б побачили, як він скаче від річки, аби заманити ворога на той берег, — а навіть мої слабкі очі бачать, що на кожного його воїна припадає по два сіу!.. Так от я казав, що гарячковість і нерозсудливість до добра не доводять. Навіть дитині зрозуміло, що тут до чого. Дикуни й самі не знають, що з нами робити. Одних лякає колір нашої шкіри, і вони з радістю відпустили б нас, а інші дивляться на нас, мов голодний вовк на лань. Але коли на раді племені починаються чвари, милосердя рідко бере гору. Бачите он тих зморщених і злісних скво?.. Та ні, вам із землі не видно; але вони тут і от-от кинуться на нас, мов розлючені ведмедиці, хай-но лише випаде слушна хвилина.
— Послухай, шановний трапере, — сердито перепинив його Пол, — ти що, розповідаєш усе це для нашої втіхи чи для своєї власної? Якщо для нашої, то краще побережи себе для іншого разу, бо я вже так насміявся, аж дихнути не можу. З мене вистачить!
— Тс-с, — мовив трапер, швидко і напрочуд вправно розрізавши ремінець, яким правицю Пола було прив'язано до його тіла, і кинувши ножа так, щоб бортник міг його взяти. — Тихше, хлопче, тихше; от і наспів наш час! Ці кровожерливі відьми дивляться в долину, їхню увагу прикував галас, і нам поки що нічого не загрожує. А тепер берися за діло, та вважай, щоб ніхто не помітив…
— Дякую тобі за ласку, старе м'яло, — пробурчав бортник, — хоч вона й припізнилася трохи, як сніг у маю.
— Дурний хлопчисько! — докірливо мовив трапер, який уже відійшов від своїх друзів і, здавалось, уважно стежив за рухами обох ворожих загонів. — Невже ти ніколи не зрозумієш мудрості терпіння? І ти теж, капітане… Хоч я й не з тих, хто бере образи близько до серця, а все-таки бачу: ти мовчиш, бо не хочеш просити ласки в того, хто, на твою думку, не дуже поспішає її зробити. Ясна річ, ви обидва молоді, пишаєтеся силою та сміливістю і, либонь, думаєте, що тільки-но позбудетеся цих ремінців — і вас уже голими руками не візьмеш! Але хто багато бачив, той і міркує багато. Якби я, наче метушлива жінка, кинувся визволяти вас, ті відьми вгледіли б це — і де б ви тоді були? Під томагавками та ножами, мов безпорадні, плачливі діти, хоч і на зріст ви нівроку, і бороди ніби як у мужчин. Спитай свого друга, бортнику, чи зміг би він зараз, пробувши стільки годин поспіль в путах, упоратися з хлопчиком-тетоном, не кажучи вже про десяток безжалісних і кровожерливих скво?
— Правду кажеш, старий, — відповів Пол, який, позбувшись ремінців, розминав затерплі руки й ноги. — Ти таки трохи знаєшся на цих речах. Я, Пол Говер, якого мало хто міг перегнати чи подужати, тепер майже такий безпомічний, як тоді, коли вперше з'явився в домі старого Пола, небіжчика, — хай бог простить йому всі гріхи, що він наробив, живши в Кентуккі! От моя нога ніби на землі — коли вірити очам, — а я міг би поклястися, що між нею і землею ще цілих шість дюймів. Послухай, друже, якщо ти вже так багато зробив, то, благаю тебе, протримай трохи отих клятих скво, поки я розігрію руки, аби гідно зустріти їх.
Трапер показав жестом, що зрозумів, і, залишивши бортника розминати руки й ноги, щоб потім визволити Мідлтона, рушив до старезного індіанця, який уже збирався виконати доручене йому завдання.
Маторі, задумуючи свій кривавий план, не помилився у виборі виконавця. Це був один з тих безжалісних дикунів, котрих можна знайти в будь-якому племені: вони мають певну воїнську славу завдяки своїй відвазі, заснованій на природженій жорстокості. Індіанці прерій вважали, що здобути трофей у переможеного ворога куди почесніше, ніж просто вбити його; йому ж це шляхетне почуття не було знайоме — радості вбивства він віддавав перевагу над радістю перемоги. Коли честолюбніші та гордіші воїни прагнули добути славу в бою, то він десь у безпечному місці добивав поранених, яких пощадили його благородніші одноплеменці. В усіх жорстокостях племені він грав найпомітнішу роль, і не було ще такої ради, де б він висловився за милосердя.
З нетерпінням, що його не могла погамувати навіть вироблювана роками стриманість, він чекав тієї хвилини, коли можна буде виконати волю великого вождя, без чийого схвалення і могутньої підтримки він навряд чи наважився б учинити розправу, проти якої заперечували багато його одноплеменців. Але між обома загонами от-от мала початися битва, і він зрозумів з таємною і злісною радістю, що настав час зробити те, чого так жадала його душа.
Коли підійшов трапер, він уже роздавав ножі лютим старим індіанкам, які, беручи їх, тихо співали одноманітну пісню про втрати свого народу в різних сутичках з білими і про радісну та благородну помсту. Тому, хто не звик до таких видовищ, досить було лише глянути на цих відьом, щоб утратити всяку охоту підходити ближче до місця, де вони справляли свій дикий, відворотний обряд.
Кожна стара карга, взявши ніж, починала повільно, ритмічно й трохи незграбно кружляти навколо старого індіанця, і незабаром усі вони закрутилися в якомусь чарівницькому танці. Вони намагалися ступати в такт мелодії, супроводжуючи слова пісні виразними жестами. Співаючи про загибель своїх воїнів, вони стріпували довгими сивими косами чи безладно розпускали їх, прикриваючи свої висхлі шиї; але варт було одній заспівати про те, як солодко відповідати ударом на удар, усі тут-таки вторували одностайним виттям і рухами, що промовисто свідчили, для чого вони розпалюють у собі дику лють.
І ось трапер ступив у саму середину цього диявольського кола спокійно і стримано, от ніби ввійшов до сільської церкви. Його поява нічого не змінила, хіба що рухи старих карг стали ще погрозливіші і, якщо це тільки було можливо, ще виразніше показували їхні безжалісні наміри. Зробивши їм знак замовкнути, старий запитав:
— Чому тетонські матері співаюсь злими язиками? Ще не привели до їхнього селища бранців пауні, ще їхні сини не повернулися, навантажені скальпами!
Йому відповів дикий лемент, а кілька найшаленіших фурій навіть підскочили до нього, махаючи ножами в небезпечній близькості до його спокійних очей.
— Перед вами воїн, а не втікач з табору Довгих Ножів, який полотніє, забачивши томагавк, — сказав трапер, не змигнувши оком. — Хай жінки сіу подумають: коли помре один блідолиций, на тому місці, де він упав, з'явиться ціла сотня.
Одначе старі відьми тільки ще швидше закружляли по колу, а погрози в їхній пісні залунали ще голосніше та виразніше. Аж тут найстаріша й найлютіша індіанка вихопилась із кола й кинулася до бранців, наче та хижа птиця, яка довго ширяла в повітрі, виглядаючи свою жертву, і тепер стрімголов падає на неї. За цією каргою безладною галасливою юрмою посунули й інші, аби не прогавити своєї частки в кривавому бенкеті.
— Могутній чаклуне мого народу! — закричав трапер по-тетонському. — Відкрий рот і заговори, щоб усе плем'я сіу почуло тебе!
Чи то Азінус у недавніх подіях збагнув чудодійні якості свого голосу, чи то його роздратував дикий вигляд старих індіанок, які, проминаючи його, верещали так, що навіть ослячим вухам не стало сили терпіти, — у всякому разі осел зробив те, про що прохали Оубеда, і досяг такого успіху, на який навряд чи міг сподіватися природолюб, хоч би й волав на всю горлянку. Чудернацька тварина закричала вперше, відколи з'явилася в селищі. Застережені у такий жахливий спосіб, старі відьми шугонули врозсип, наче стерв'ятники, яких відігнали від поживи, але репетувати вони не кинули і, очевидно, не зовсім відмовилися від свого заміру.
Їхня несподівана поява, а отже, й неминуча небезпека, значно швидше розігріли кров у жилах Пола і Мідлтона, ніж усі попередні розтирання та фізичні вправи.
