Життєва філософія кота Мура - Гофман Ернст Теодор Амадей

Вона сказала, що бридку пляму, мабуть, не можна буде витерти, доведеться те місце стесати рубанком або й зовсім замінити паркетини. Професор мав велику відразу до таких робіт, йому вже вчувалося, як столярчуки тешуть і стукають у кімнаті, тому ці співчутливі виправдання дружини тільки допомогли йому до кінця збагнути всі наслідки моєї гаданої незграбності і, крім лайки, він ще й дав мені кілька добрячих ляпасів. Я зовсім розгубився, усвідомлюючи свою невинність, і не знав, що думати й що казати. І аж коли те саме сталося вдруге і втретє, я помітив лихий підступ: мені ставили розбиту миску, і від найменшого дотику вона розсипалася в друзки.

Тепер я не мав права заходити до їдальні, їжу мені виносила за двері кухарка, але так мало, що, гнаний голодом, я [591] шукав, де б схопити шматок хліба чи якусь кістку. Через це щоразу здіймався страшний галас, мені доводилось терпіти звинувачення в крадіжці з корисливою метою, а йшлося ж тільки про вдоволення найнеобхідніших потреб.

Дійшло до ще гіршого. Кухарка зчинила ґвалт, що в неї з кухні пропав цілий баранячий окіст і що його напевне вкрав я. Ця справа як одна з найважливіших хатніх подій дійшла до професора. Він сказав, що досі не помічав у мене схильності до крадіжок і що залоза злодійства в мене зовсім не розвинута. Та й неймовірно, щоб я з'їв цілий окіст, не залишивши ніякого сліду. Почали шукати і знайшли в моїй постелі недоїдки окосту! Муре! Дивись, я присягаюсь тобі, поклавши лапу на серце, що був цілком невинний, що ніколи і в голові собі не покладав важитись на печеню, та що ті присяги й виправдання, коли речовий доказ був проти мене! Професор розсердився тим більше, що він став на мій бік і вважав себе обдуреним — мовляв, я не виправдав його гарної думки про мене. Я дістав доброї прочуханки.

Відтоді чим дужче професор виявляв своє невдоволення мною, тим ласкавішою ставала пані Летиція. Вона гладила мене по спині, чого звичайно ніколи не робила, часом пригощала якоюсь лагоминкою. Хіба я міг здогадатися, що все це лицемірство і облуда, як скоро виявилось!

Двері до їдальні були відчинені, і я з порожнім шлунком тужно заглядав туди, сумно думаючи про ту щасливу пору, коли я, тільки-но вчувши солодкий дух печені, недарма благально дивився на професора й водив носом. Раптом пані Летиція покликала: "Понто! Понто!" — і простягла мені, зграбно тримаючи його м'якеньким великим пальцем і гарненьким вказівним, чималий шматочок м'яса. Дуже можливо, що, виголоджений, я схопив його пбжадніше, ніж годилося, проте повір мені, любий Муре, не вкусив тієї тендітної білої ручки. Але пані Летиція заверещала: "Мерзенний собацюро!" — впала, ніби зомлівши, у крісло, і я, на свій переляк, справді помітив на її пальці кілька крапельок крові. Професор осатанів, він бив мене кулаками й молотив ногами так немилосердно, що якби я квапливо не втік з дому, то, мабуть, не сидів би тепер з тобою, любий Муре, тут перед дверима й не грівся б на сонечку.

Про повернення назад годі було й думати. Я бачив, що не виплутаюся з тих підступних тенет, які пані Летиція наставляла на мене, щоб помститися за баронівську рукавичку, й поклав собі пошукати іншого господаря. Звичайно, з [592] тими чудовими здібностями, якими обдарувала мене ласкава матінка природа, не важко було б знайти його, та через голод і журбу я дуже занепав і боявся, що з таким жалюгідним виглядом я скрізь отримаю відмову. Засмучений, пригнічений думкою про харчі, я вийшов за браму й побачив, що перед і мною йде барон Алківіад фон Віпп. Я й сам не знаю, як мені спало на думку запропонувати йому свої послуги. Мабуть, якесь невиразне чуття підказало мені, що в такий спосіб я помщуся невдячному професорові, як згодом і справді сталося.

Пританцьовуючи, я наздогнав барона, постояв перед ним на задніх лапах і, коли він досить ласкаво подивився на мене, відразу пішов за ним до його помешкання. "Гляньте, — мовив барон молодикові, якого звав камердинером, хоч інших служників у нього не було, — гляньте, Фрідріху, який пудель пристав до мене. Якби він був трохи кращий!" Але Фрідріх, навпаки, похвалив вираз мого обличчя та мою струнку постать і висловив думку, що, певне, мій господар погано до мене ставився, тому я й кинув його. І додав, що пудель, який пристав сам, з власної охоти, буває звичайно відданим, чесним псом, тож барон може не вагаючись залишити мене в себе. Хоч завдяки Фрідріховому доглядові я знов набув елегантного вигляду, проте барон, видно, був не вельми високої думки про мене, бо не дуже любив брати мене з собою на прогулянки. Та скоро все змінилося.

Якось, гуляючи, ми зустріли пані Летицію. І ти дивись, любий Муре, яка добра душа в чесного пуделя, — так, я маю право це сказати! Бо запевняю тебе, що хоч та жінка дуже скривдила мене, я відчув щиру радість, коли знов побачив її. Я затанцював перед нею і весело загавкав, усіма способами виявляючи їй ту свою радість. "Ви гляньте, та це ж Понто!" — вигукнула вона, погладила мене й значуще подивилася на барона фон Віппа, що теж зупинився. Я скочив назад до господаря, і він попестив мене. Мабуть, йому спало на думку щось особливе, бо він кілька разів промурмотів собі під ніс: "Понто, Понто, якби це було можливо!"

Так ми дійшли до поближнього парку розваг. Пані Летиція приєдналась до свого товариства, серед якого, проте, не було любого, доброго пана професора, й сіла до столика. Недалеко від неї знайшов собі столик барон Віпп — так, щоб весь час бачити її і водночас не впадати в око іншим. Я став перед своїм господарем і, стиха помахуючи хвостом, втупився в нього поглядом, ніби чекаючи наказів. "Понто, [593] — знов сказав він, — Понто, невже це можливе? — І, трохи помовчавши, додав: — Ну що ж, спробуємо!" Він витяг з гаманця клаптик паперу, написав на ньому олівцем кілька слів, згорнув його трубочкою, засунув мені під нашийник, показав на пані Летицію і тихо мовив: "Понто, allons!" Я не був би таким розумним, навченим життєвим досвідом пуделем, як є, коли б відразу не збагнув усього. Я миттю підбіг до столу, де сиділа пані Летиція, і вдав, що мені дуже кортить скуштувати чудового тістечка, що лежало перед нею. Пані Летиція була сама привітність, вона однією рукою подала мені тістечко, а другою почухала мені шию. Я відчув, як вона витягла папірець. Невдовзі після того вона залишила товариство й пішла на бокову доріжку. Я подався за нею і побачив, як вона жадібно прочитала баронову записку, а потім дістала зі своєї коробочки для плетива олівець, написала на тому самому папірці кілька слів і знов згорнула його трубочкою. "Понто, — сказала вона, лукаво дивлячись на мене, — Понто, ти дуже розумний, розважний пес, коли приносиш те, що треба, і тому, кому треба!" На цьому слові вона засунула записочку мені під нашийник, і я, не гаючись, вистрибом побіг до господаря. Той відразу здогадався, що я приніс відповідь, бо негайно витяг записочку з-під нашийника. Мабуть, слова пані Летиції були дуже втішні й приємні, бо очі в барона заблищали з радощів, і він захоплено вигукнув: "Понто, Понто, ти чудовий пудель, тебе привела до мене моя щаслива зірка!" Можеш собі уявити, дорогий Муре, що я зрадів не менше за нього, бо зрозумів, як високо піднявся в очах господаря після всього, що сталося.

З тих радощів я виконав усі штуки, на які був здатний, хоч мене й не дуже просили. Я розмовляв по-собачому, завмирав, знов оживав, не хотів брати шматок булки з рук іудея і всмак з'їдав його з рук християнина і т. д. "Надзвичайно тямущий пес!" — сказала стара дама, що сиділа біля пані Летиції. "Надзвичайно тямущий!" — відповів барон. Надзвичайно тямущий!" — луною відгукнувся голос пані Летиції.

Одне слово, скажу тобі, любий Муре, що я взяв на себе обов'язок носити листи таким-от способом і виконую його й досі. Часом, коли професор десь піде, я приношу записочку навіть до нього додому. А як інколи барон Алківіад фон Віпп закрадається в сутінках до милої Летиції, я лишаюся коло брами і, тільки-но побачу здалеку пана професора, зчиняю такий лютий, скажений гавкіт і ґвалт, що мій [594] господар не згірше за мене відчуває наближення ворога і хутенько зникає.

Мені здалося, що я навряд чи можу схвалити поведінку Понто. Я згадав небіжчика Муція, свою власну глибоку відразу до будь-яких нашийників, і вже саме це переконало мене, що чесне серце порядного кота погидувало б таким свашку-ванням. Усе це я цілком відверто й висловив юному Понто. Але він зареготав мені в обличчя й запитав, чи справді котяча мораль така сувора й чи сам я іноді не ступав на слизьку стежку, тобто чи не робив нічого такого, що не влазило б у вузькі рамці моралі. Я згадав Міну й замовк.

— По-перше, — повів далі Понто, — по-перше, шановний Муре, є просте життєве правило, яке твердить, що хоч би ти як викручувався, а своєї долі не минеш. Як освічений кіт ти можеш прочитати про це докладніше в дуже повчальній, дуже гарно написаній книжці під назвою "Jacques le fataliste"(1). Професорові естетики панові Лотаріо судилося бути... ну, ти розумієш мене, шановний коте. До того ж професор своєю поведінкою в тій дивній історії з рукавичкою — вона заслуговує широкого розголосу, напиши про неї, Муре, — довів, що в нього є від природи яскраво виявлене покликання вступити в той великий орден, ознаки якого, самі того не знаючи, з гордовитою гідністю і прекрасною незворушністю носять стільки чоловіків. Пан Лотаріо пішов би за тим покликанням, навіть якби не було на світі ніякого барона Алківіада фон Віппа й ніякого Понто. І взагалі, хіба пан Лотаріо своїм ставленням до мене не заслужив, щоб я кинувся просто в обійми його ворога? Та й барон напевне знайшов би інший спосіб порозумітися з його дружиною, і на професора впала б така сама ганьба, не давши мені тієї користі, яку я тепер справді маю від приємних стосунків барона з милою Летицією. Ми, пуделі, не такі запеклі моралісти, щоб чинити собі на шкоду й нехтувати смачним куснем, який нам у житті не так часто й перепадає.

(1) "Жак-фаталіст" (франц.).

Я спитав юного Понто, чи справді користь, яку йому дає служба в барона Алківіада фон Віппа, така велика й значна, що вона переважає неприємність і гніт пов'язаного з нею рабства.