Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою

Мобі Дік - Мелвілл Герман

Читаємо онлайн Мобі Дік - Мелвілл Герман

Саме тоді вони міняються місцями, і старшина, що командує всім суденцем, займає своє постійне місце на носі вельбота.

Так ось: хай, може, хтось не погодиться зі мною, але я вважаю, що все це — непотрібні дурниці. Треба, щоб старшина команди лишався на носі весь час — він сам повинен кидати й гарпун, і спис, але не повинен веслувати, хіба що за обставин, очевидних кожному морякові. Я знаю, що це інколи означатиме трохи меншу швидкість у погоні; та багаторічний досвід плавання на різних китобійних суднах не з однієї країни переконав мене, що причиною величезної більшості невдач у нашому китобійному промислі є не так велика швидкість кита, як описане вище знесилення гарпунника.

Щоб досягти найбільшої успішності кидка, гарпунники світу сього мають метати гарпун після спочинку, а не після виснажливої праці.

63

РОЗСІШКИ

Із стовбура виростають гілки; з гілок — галузки. Так само з плідної теми виростають розділи.

Розсішки, згадані в попередньому розділі, варті того, щоб окремо їх описати. Це роздвоєні кілки своєрідної форми, футів зо два заввишки, вставлені сторчма в планшир правого борту вельбота, щоб вони правили за підставки для дерев’яного держална гарпуна, оголене сталеве вістря якого похило стирчить аж за форштевнем човна. Таким чином, ця зброя весь час лежить під рукою в того, хто має кинути її, і він може схопити її з тих розсішок так само легко, як мисливець зриває зі стіни рушницю. Звичайно в розсішках лежать два гарпуни, їх так і називають: "перший" і "другий".

А ці два гарпуни, кожен своїм "коротким шнуром", з’єднані з линвою, і з’єднані вони для того, щоб можна було, коли вдасться, кинути їх у кита обидва — одного за одним. Бо якщо з одного кит зірветься, то другий може й застрягнути в його тілі. Це подвоює шанси китобоїв. Та нерідко трапляється, що кит, у якого влучив перший гарпун, умить із шаленою швидкістю кидається навтіки, і гарпунник, хай би навіть він був швидкий, мов блискавка, не встигає всадити в нього другий гарпун. А оскільки той другий гарпун з’єднаний з линвою, а линва розмотується, то його однаково треба будь-що-будь вчасно викинути з човна хоч би куди попало, щоб він не покалічив кого з команди. В таких випадках його звичайно кидають за борт, і якраз додаткові звої "рундучкової линви" (згадані в одному з попередніх розділів) дають здебільшого змогу це зробити. Але не завжди та критична мить обходиться без дуже сумних, часом фатальних наслідків.

І ще більше: треба вам знати, що другий гарпун, кинутий за борт, із тої хвилини стає справжнім страхіттям: безладно теліпаючись, він виробляє свавільні курбети навколо човна й кита, заплутується в линву, а то й перетинає її своїм гострим лезом і взагалі сіє кругом великий переполох. І приборкати його, загалом кажучи, неможливо, аж поки сам кит не буде переможений остаточно, не стане трупом.

Зміркуйте ж самі, що буває, коли всі чотири вельботи відразу нападають на незвичайно дужого, невгамовного, та ще й розумного кита і завдяки цим його рисам, як і ще тисячі всяких випадковостей, неминучих при такому відчайдушному нападі, кругом нього теліпається одночасно вісім чи десять отаких вільних гарпунів. Адже на кожному вельботі, звичайно, є кілька запасних гарпунів, які можна причепити до линви, коли перший кинуто невдало і втрачено. Всі ці подробиці я відверто оповів вам, щоб вони пролили світло на кілька дуже важливих, хоч і заплутаних моментів у епізодах, які я змальовуватиму далі.

64

СТАБОВА ВЕЧЕРЯ

Стаб убив свого кита досить далеко від корабля. Стояв штиль, і тому ми, з’єднавши три вельботи вервечкою, почали помалу буксирувати свою здобич до "Пеквода". І те, що ми, вісімнадцятеро, своїми тридцятьма шістьма руками, або стома вісімдесятьма пальцями, багато годин повільно волокли по морю ту незграбну безвладну громадину, яку, здавалося, тільки вряди-годи щастило зрушувати з місця, є ще одним свідченням того, яка величезна вага кита. Адже в Китаї, на великому каналі Ховай-Хе, чи як там його називають, четверо-п’ятеро чоловіків, ідучи стежкою понад берегом, тягнуть чималу навантажену джонку зі швидкістю близько милі на годину; але той могутній ковчег, що його насилу-насилу буксирували ми, сунувся так, наче був доверху навантажений зливками свинцю.

Уже й стемніло, але три ліхтарі на грот-щоглі "Пеквода", підвішені один над одним, мріли в імлі, і вказували нам напрям. І врешті, підпливши ближче, ми побачили, що Ахав вивішує за бортом ще один з кількох додаткових ліхтарів. Якусь хвилину він порожніми очима дивився на кита, що гойдався на воді, потім віддав звичайні накази про те, щоб убезпечити його на ніч, тицьнув свого ліхтаря в руку одному з матросів, спустився до каюти й більше не показувався аж до ранку.

Хоча, керуючи погонею за цим китом, Ахав виявляв свою, так би мовити, звичайну енергійність, та тепер, коли велетень був уже вбитий, здавалося, наче старого гризе зсередини якесь невиразне невдоволення, чи нетерпіння, чи відчай: немовби вигляд того величезного трупа нагадав йому, що Мобі Дік ще живий і що хай навіть тисячу інших кашалотів прибуксирують до корабля, це ні на волосинку не наблизить його, Ахава, до здійснення великого маніакального задуму. Незабаром на палубі "Пеквода" розляглись такі звуки, що ви, почувши їх, подумали б, ніби всі матроси ладнаються кинути якір: по палубі волокли важкі лаццюги й спускали їх у якірні клюзи. Але насправді тими брязкучими ланцюгами мали закріплювати на місці велетенського трупа, а не самий корабель. Припнута за голову до корми, а за хвіст до носа чорна туша кита лежить тепер біля самого борту, і в нічній темряві, що сховала щогли та снасті вгорі, обоє вони — судно й кит — скидаються на двох велетенських волів у одному ярмі: один з них лежить, а другий лишається на ногах.[102]

Коли похмурого Ахава, — принаймні так гадали всі на палубі,— тепер опанував цілковитий спокій, то Стаб, його другий помічник, навпаки, розгарячений своєю перемогою, виказував дивовижне, хоча й задоволене збудження. Він був такий незвичайно активний, що Старбак, його офіційний начальник, спокійно переклав на нього все керування справою. І незабаром трохи дивним чином стала явною одна з дрібних попутних причин цього Стабового пожвавлення. Стаб був гурман; він трохи аж надмірно любив поласувати китовим м’ясом.

— Ростбіф! Ростбіф! Перше ніж піду спати! Дагу, спустися за борт та виріж мені шмат із хвоста!

Тут треба зазначити, що, хоч оті шалені китобої здебільшого й не додержуються великого військового принципу і не примушують ворога оплачувати поточні видатки на війну (принаймні поки не підіб’ють балансу всієї кампанії), часом можна все ж таки зустріти нентакітців, що дуже вподобали саме названу Стабом тоншу частину китової туші: від того місця, де кінчається тулуб, до хвостового плавця.

Близько півночі ростбіф із вирізаного гарпунником шматка був готовий, і Стаб при світлі двох ліхтарів, заправлених спермацетом, заходився вечеряти кашалотиною, обернувши кабестан на буфет. І не тільки Стаб тої ночі бенкетував китовим м’ясом. Тисячі акул плямкали та цмокали разом з ним, роячись навколо мертвого левіафана й ласуючи його жиром. Кількох матросів з тієї вахти, котра спочивала в кубрику, раз по раз будило різке ляскання акулячих хвостів по обшивці судна за кілька дюймів від сердець тих сонних людей. Визирнувши через фальшборт, ви могли б розгледіти (так само, як щойно чули), як хижаки плещуться в похмурій, чорній воді і, перевернувшись догори черевом, виривають із кита кулясті шматки з людську голову завбільшки. Ця дивовижна здатність акул видається просто чудом. Як вони примудряються викушувати з начебто неприступної, невразливої поверхні китового тіла такі рівненькі шматки — це лишається однією з великих загадок природи. Слід, який зостається на китовій шкірі від їхніх зубів, можна порівняти з заглибиною, яку вивірчує столяр під головку шурупа.

Хоча спостережено, що серед диму, грому й пекельних страхіть морського бою акули часом жадібно дивляться з води вгору на палуби кораблів, — наче голодні пси кругом бенкетного стола, на якому крають червоне м’ясиво, — готові вхопити кожного вбитого моряка, що впаде до них; і хоч тоді, коли доблесні різники на цих палубах крають один одному живе м’ясо позолоченими ножами, видобутими з оздоблених самоцвітами піхов, акули теж гризуться під столом за вже мертве м’ясо, роззявляючи оздоблені самоцвітами зубів пащі; і хоч якби ви перевернули все це діло з ніг на голову, воно б лишилося таким самим, тобто жахливим, хижацьким, акулячим ділом для всіх його учасників; і хоч акули, крім того, становлять неодмінний ескорт усіх невільницьких кораблів, що перетинають Атлантику, — адже вони завжди трюхикають поряд, щоб бути напохваті, коли треба щось кудись відвезти або пристойно поховати мертвого раба; і хоч можна навести ще кілька таких прикладів, коли акули в якийсь певний час, із якоїсь певної нагоди збираються в якомусь певному місці у великі товариства й дуже весело бенкетують, — та більш ні в якому випадку, більш ні з якої нагоди вони не збігаються такими незліченними юрбами й не виявляють такого веселого й життєрадісного настрою, як тоді, коли знайдуть убитого кашалота, припнутого на ніч до борту китобійного судна серед океану. Якщо ви ніколи не бачили цього видовища, то вам ще рано вирішувати, чи годиться віддавати шану дияволові і чи варто здобувати його прихильність.

Та в ту хвилину Стаб ще не звертав уваги на відгомони бенкету, що відбувався так близько від нього; а втім, і акули не дуже дослухалися до плямкання його епікурейських вуст.

— Кухарю! Кухарю! Де він, той старий Баранець? — загукав він нарешті, розставляючи ноги ще ширше, ніби хотів знайти для вечері стійкішу поставу, і водночас стромляючи в м’ясо виделку, немов китобійний спис. — Кухарю, чуєш? Іди сюди, кухарю!

Старий негр, не дуже радий, що його так невчасно піднімають із теплої постелі, причвалав з камбуза, волочачи ноги, бо в нього, як у багатьох старих негрів, було щось негаразд із колінними чашечками, а дбати про них так, як про інші чашки, ті, що в камбузі, він не вмів. Отож цей старий Баранець, як прозивали його матроси, прийшов, пришкутильгав із свого камбуза, човгаючи ногами й спираючись на вугільні щипці, незграбно викувані з розправлених залізних обручів, — цей ебеновий дідуган пришкандибав на бак і, слухаючись наказу, спинився по другий бік Стабового стола-кабестана.

Відгуки про книгу Мобі Дік - Мелвілл Герман (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: