Буйний День - Лондон Джек
Ти, Гайнсе, в цій стороні щойно третій рік, ще не призвичаївся, а я сам свідок, як Буйний День пройшов по Койокуку п'ятдесят миль за день, коли градусник показував сімдесят два градуси.
Гайне насуплено похитав головою.
— Отак же й приморожують легені, — жалісним голосом промовив він. — Як Буйний День виїде перше, ніж пересядеться мороз, то нізащо не витримає! Адже ж він їде без намета й без опони.
— До Даї добра тисяча миль, — сказав Бетлс, вилізши на стілець і обхопивши Буйного Дня за шию, щоб не впасти. — Тисяча миль, я сказав. До того ж сама невтерта дорога, а проте я йду в заклад з першим-ліпшим чечаком на що завгодно, що Буйний День за тридцять днів буде там.
— Пересічно по тридцять три милі на день, — нагадав Док Вотсон. — Я знаю, що це таке, бо сам попоїздив. Як захопить його хуртовина на Чілкуті, то цілий тиждень може продержати.
— Тринди-ринди! — відрубав Бетлс. — І назад тисячу миль він так само проїде за тридцять днів! Ставлю п'ятсот доларів, і кат бери хуртовину!
Щоб підперти свої слова, він витяг торбинку з золотом, завбільшки з болонську ковбасу, і шпурнув її на стіл. Док Вотсон кинув і свою поряд.
— Згода! — гукнув Буйний День. — Бетлс правду каже. Я теж закладаюсь на п'ятсот доларів, що за шістдесят день, лічивши від сьогодні, я спинюся з дайською поштою перед дверима "Тіволі"!
Довкола недовірливо загомоніли. З десятеро чоловіка повитягали свої торбинки. Джек Кернс протиснувся крізь юрбу й став перед Гарнішем.
— Іду з тобою в заклад, Буйний Дню! Два проти одного! Ти не повернешся ані за сімдесят п'ять днів!
— Не треба мені твоєї ласки, Джеку! — відказав Гарніш. — Ставлю порівну, і за шістдесят днів.
— Сімдесят п'ять днів! Два проти одного, що не повернешся! — уперто правив своєї Кернс— П'ятдесята Миля вже звільниться з-під криги, і при березі лід підтане.
— Що ти в мене виграв, Джеку, те твоє, — не поступався Гарніш. — І в такий спосіб ти мені нічого не повернеш. Я з тобою не закладаюся. Ти просто хочеш дати мені грошей, але я тобі ось що скажу, Джеку: моє серце теж чує, що я своє надолужу! Незабаром я все відіграю. Пожди тільки, поїш знайдуть велике золото вище по Юкону. Тоді ми з тобою сядемо "без стелі" й так заграємо, що аж дим піде! Згода?
Вони стисли один одному руки.
— Звісно, він повернеться, — прошепотів Кернс до Бетлса. — Ставлю п'ятсот, що Буйний День повернеться за шістдесят днів! — додав він уголос.
Біллі Ролінз забився з ним, а Бетлс стиснув Кернса в обіймах.
— Їй-богу, і я хочу забитися! — сказав Олаф Гендерсон, відводячи Гарніша вбік від Бетлса й Кернса.
— Хто виграв — ставить могорич! — закричав Буйний День, заклавшися з ним. — А я певен, що виграю! Тільки шістдесят днів довго чекати, кажіть, хто що питиме, запиваки! Хто що питиме?
Бетлс із чаркою віскі в руці виліз на стілець і, похитуючись, завів пісню, єдину, яку знав:
Се Генрі Ворд Бічер, здається мені,
І школи недільної учителі
П'ють сік сасафрас, мов воду.
Та свій я заставляю вік:
Якщо вони п'ють сік,
То сік із забороненого плоду.
Юрба підхопила хором:
Та свій я заставляю вік:
Якщо вони п'ють сік,
То сік із забороненого плоду.
Хтось відчинив надвірні двері, і кволе сіре світло зазирнуло до шинку.
— Буйний день! Буйний день уже! — гукнув хтось.
Гарніш одразу рушив до дверей, відгортаючи вниз навушники своєї хутряної шапки. Кама стояв надворі біля санок, довгих і вузьких, сім з половиною футів завдовжки й шістнадцять дюймів завширшки. Їхнє дно, зашите дощечками впоперек, підносилось на шість дюймів над полозками на підрізах. На них, поперев'язувані міцним ремінням з лосячої шкіри, лежали брезентові мішки з поштою, одежа та харчі на людей і собак. Перед санками, позгортавшися калачиком, в один ряд лежало п'ятеро собак, укритих інеєм. То були ескімоські пси, дібрані зростом і мастю, всі надзвичайно великі й сірі. Від своїх хижих іклів аж до кудлатих хвостів усі вони як один достоту нагадували вовків. Та вони, власне, й були вовки, — приручені, звісно, а все ж вовки і з вигляду, і натурою. Зверху, застромлені під реміння, лежали напоготові дві пари широких плетених лижв.
Бетлс показав на позшивані в укривало шкурки полярних зайців, що виглядали з одного мішка.
— Оце й уся його постіль! — сказав він. — Шість фунтів хутра. Це найтепліше, що він має. Але нехай мене лиха година візьме, коли я під ними нагрівся б! А я теж чогось вартий! Буйний День сам пашить, як пекельна піч, ось що.
— Не хотів би я бути отим індіянином! — зауважив Док Вотсон.
— Він його зажене, вхоркає до смерті! — аж простогнав у захваті Бетлс. — Я добре знаю, адже ж я бував з ним у дорозі! Цей ніколи в світі не стомлюється. Він не тямить навіть, що то воно є втома! Якось при сорока п'яти градусах під нулем він цілий день ішов у мокрих панчохах! Ну, хто ще на світі може таке утнути?
А тим часом Буйний День прощався з усіма, хто товпився навколо нього. Діві конче заманулося його поцілувати. Гарніш, хоч і стуманілий ще від віскі, збагнув, проте, як не зачепитися за фартухові поворозки. Він поцілував Діву, але так само щиро поцілував і інших трьох жінок. Натягли довгі рукавиці, він підняв собак і став на своє місце біля кермової жердини в передку санок.
— Ну, голуб'ята, гайда! — гукнув він.
Собаки налягли всією своєю вагою на шлеї, припали до снігу, аж риючи його лапами, і, нетерпляче повискуючи, подались уперед. Буйний День і Кама мусили бігти, щоб не відстати від них. Отак бігом люди й собаки перехопились через високий берег, спустились на кригу замерзлого Юкону і незабаром зникли в сивій імлі.
РОЗДІЛ IV
На льоду шлях був утертий, лижв не треба було, і собаки пробігали пересічно по шість миль за годину. Буйний День і Кама по черзі заступали один одного біля жердини. Кермувати санками і бігти поперед них була робота важкенька. Той, хто змінився, біг позаду, а часом, скочивши на санки, спочивав.
Праця була тяжка, зате підгониста. Вони мчали, що було духу, користаючи, поки можна, з утертої дороги. Згодом, коли доведеться їхати без дороги, то й три милі на годину буде добре. Тоді вже не підбіжиш за собаками і не під'їдеш, не спочинеш. Тоді бігти біля жердини не мудра буде справа. Тоді віддихаєш біля неї після тяжкої праці — пробивати дорогу собакам на своїх лижвах. Це вже робота не вельми підгониста. А далі ще будуть такі місця, де, щоб продертись уперед, доведеться до кривавого поту працювати серед крижин, що громадяться одна на одну. Тоді радий будеш і милі на годину! Такі крижані зашерети неминучі. Правда, вони недовгі, але й миля на годину потребує нелюдських зусиль.
Кама й Буйний День не балакали: і робота не сприяла, та й удачею вони обидва були мовчазні за ділом. Коли-не-коли, як уже конче треба, вони кидали один одному слово-друге. Кама здебільшого тільки буркав. І запряг біг тихо, хіба вряди-годи висне чи загарчить котрий собака. Чути було тільки, як сталеві полозки скреготять по нерівному льоду та як порипують санки.
Неначе стіна стала між гомоном "Тіволі" та новим світом, що в нього поринув Буйний День, світом тиші й супокою. Ніщо ніде й не ворушилось. Юкон спав під три-футовим крижаним покривом. Ані найлегший вітерець не подихав. Сік застиг у стовбурах ялиць, що лавою здіймалися обабіч річки. Дерева з до краю обважнілим від снігу гіллям неначе закам'яніли. Найменше здригання — і сніг би осипався з них, але він не осипався. Санки були єдина цяточка життя й руху серед цього урочистого спокою. Прикре скрипіння полозків тільки підкреслювало навколишню тишу.
Це був мертвий світ, мертвий і сірий. Година стояла ясна й суха. Ані сліду вологи в повітрі, ані туману, ані мли; проте небо скидалося на сиве шатро. Жодна хмаринка не потьмарювала блиск дня, але не було й сонця, щоб йому цього блиску надати. Далеко на півдні сонце неухильно підбивалося зісподу до обрію, але між ним та замерзлим Юконом стояла горбовина землі. Юкон лежав у пічній тіні, і самий день був, властиво, тільки довгим смерканням. За чверть години до полудня, коли річка, загнувши розлогу луку, відкрила окові широкий простір на півдні, краєчок сонця виткнувся понад обрій. Але воно не підіймалося круто вгору, а посувалось положистою кривою лінією і опівдні своїм спіднім краєм тільки ледь-ледь піднялось над обрієм. То було притьмарене, бліде сонце. Його проміння не гріло, і на сонячне кружало можна було дивитися просто, не примружуючи очей. Ледве дійшовши полудневої лінії, воно вже почало спускатись положистою дугою за обрій, і земля знову загорнулася в тінь.
Люди й собаки все бігли та бігли. Щодо харчування Буйний День був справжній дикун, такий самий, як і його Кама. Обидва вони могли їсти, як і де доведеться. Коли наїдалися й напивалися донесхочу, а коли не мали ріски в роті хтозна як довго. Собаки їли тільки раз на день, і лише зрідка їм перепадало більш, як по фунту сушеної риби на кожного. Вони були ввесь час голоднющі й разом з тим у якнайліпшому стані. У них, так само як і в їхніх предків-вовків, травні процеси були вкрай економні й досконалі. Ніщо не марнувалось, усе з'їдене до крихти перероблялося на енергію.
Кама й Буйний День подібні були до них. Нащадки поколінь, що чимало на собі витерпіли, вони також могли багато витерпіти. Вони споживали саме в міру потреби, і не більше. Невеличка кількість їжі давала їм величезну енергію, бо в них у організмі ніщо не пропадало. Виніжений городянин, що працює за письмовим столом, звівся б нінащо й страждав би хтозна-як від того харчу, що їли Буйний День та Кама і що давав їм снагу до найтяжчої фізичної праці. Вони добре знали те, чого не знає кабінетний працівник, — що то є бути ввесь час голодному, — і через те могли їсти коли завгодно. Їхній апетит завжди був при них і завжди був вовчий. Вони пожадливо ковтали все, що їм подавалось, і ніщо їм ніколи не вадило.
Десь близько третьої години пополудні довге смеркання зійшло на ніч. На небі висипали зорі. Великі, яскраві, вони миготіли, здавалось, над самою головою. У їхньому світлі люди й собаки бігли й бігли далі. Вони не знали втоми. А це ж був не якийсь особливий день, тільки перший з шістдесятьох таких самісіньких днів. Хоча напередодні Буйний День прогуляв, протанцював, прокубрячив цілу ніч, на ньому це не відбилось анітрохи: раз — через його надзвичайну життєву наснагу, а по-друге — через те, що таких ночей у нього в житті було не густо.
