Римські оповідання (збірка) - Моравіа Альберто

Певно, зараз прийде.

Він запалив сигарету і відповів:

— Офіціант з тебе непоганий, а звідник таки справді неперевершений.

Словом, він і тут ображав мене як хотів.

Місцина була безлюдна. Місяць, що піднімався над нашими головами, освітлював оповиту сизим туманом рівнину, де поміж кущів та куп сміття зміївся сріблястий Тібр. Мені стало трохи моторошно від тієї пітьми, і я мовив скорше собі, аніж Рігамонті:

— От-от має прийти... Бо ж сама на роботі і мусить чекати, поки піде хазяїн.

— Та ні, ось вона! — урвав вів мене.

Я повернувся і побачив темну жіночу постать, що стежиною наближалася до нас.

Згодом мені розповіли, що на тому місці зустрічаються жінки зі своїми клієнтами. Але я цього не знав і мало-помалу вже й сам впевнювався, що я ту дівчину не вигадав і вона насправді існує. Тим часом Рігамонті, певний себе, ступив назустріч, а я несамохіть — за ним. За кілька кроків від нас вона вийшла з темряви на світло ліхтаря. Побачивши її, я мало не перелякався. їй було десь під шістдесят, обличчя напудрене, чорно підмальовані шалені очі, волосся розпатлане, на шиї чорний бант. То була а тих, що шукають найтемніших місць, аби їх не розгледіли... Не збагну, як такі старі ще знаходять собі клієнтів.

Але Рігамонті, ще й не придивившись до неї, зі звичною нахабністю запитав:

— Синьйорина чекає на нас?

—— Атож, — не менш зухвало відповіла та.

Рігамонті підійшов ближче і, зрозумівши свою помилку, сахнувся назад, мовлячи:

— Ох, пробачте, я сьогодні не можу... Ось мій друг...

І він шугнув у темряву під насип.

Я здогадався, що Рігамонті подумав собі, ніби я захотів помститися, після гарненьких дівчат знайомлячи його з отаким страшидлом; збагнув також, що мій бездоганний злочин лопнув, як мильна бульбашка.

Я глянув на бідолашну жінку, що з усміхом, схожим на гримасу карнавальної маски, проказала:

— Голубчику, дай закурити!

Мені стало жаль і її, і себе, і навіть Рігамонті. Ненависть, що досі переповнювала мене, розорялась; сльози навернулися мені на очі, і я подумав, що завдяки цій жінці не став душогубом.

— Не маю, — промовив я, — але візьми оце... Продаси, матимеш якихось тисячу лір.—І я тицьнув їй у руку пістолет, тоді метнувся вбік і під насипом чкурнув до проспекту. Саме промчав поїзд на Вітебро — вагон за вагоном —з освітленими вікнами, розсіваючи іскри серед темної ночі. Я зупинився, дивлячись, як він віддаляється. Послухав трохи, як стихає його гуркіт, і рушив додому.

Наступного дня у барі Рігамонті каже мені:

— Знаєш, я здогадався, що тут щось не те... Але нічого, якщо це жарт, то тобі вдалося розіграти мене.

Глянувши на нього, я відчув, що він вже не такий огидний мені, хоча й усе в ньому було те саме; той же лоб, очі, той же ніс, волосся, ті ж волохаті руки...

І враз мені полегшало, наче б мене пестив квітневий легіт, що ворушив тент перед дверима бару.

Рігамонті подав мені дві чашки кави для клієнтів,; що сиділи на залитій сонцем терасі. І я, беручи ту каву, спитав упівголоса:

— Може, ввечері зустрінемось? Я запросив Амелію.

Він зібрав зі стойки розсипану каву, наповнив мірки, запарив їх окропом і просто, не злостиво відповів:

— На жаль, сьогодні не зможу.

Я поніс каву, почуваючи якесь розчарування, що цього вечора він уже не прийде і не відіб'є в мене Амелії, як досі відбивав усіх інших.

ПІКНІК

Коли десь так від середини грудня починаються розмови про різдво, Новий рік, хрещення, то я аж тремчу, ніби то нагадують мені сплатити борги, а грошей катма. Хтозна-чому оті всі свята збіглися всі підряд.

Одне до одного вони для такого злидня, як я, не свята, а погибель. Йдеться не про те, що не хочеться святкувати різдво, Новий рік чи хрещення, а про те, що у ці три дні свят торговці наїдками та питвом чигають на тебе, як грабіжники за рогом вулиці, бо до свят підходиш одягнутий, а після них лишаєшся голий. Може, колись, за царя Гороха, ці свята й були справді святами скромними, але щирими: адже тоді не було ні організації, ні агітації, ні експлуатації. Але що далі, то навіть найбільший нетяма второпав, що і на святах можна поживитись; отак і роблять. То свята для хитрунів, що збувають усякий харч, а не для бідаків, що його купують. Я сам не раз думав, що для кондитера, торговця птицею чи різника то справжні свята, навіть подвійні: свята самі по собі, і ще раз свята, бо в такі дні вони продають вдесятеро більше, ніж у будень. І тоді, коли якийсь бідолаха святкує на піврота з порожнім гаманцем та за убогим столом, вони справляють свята на всю губу із повним гаманом та за столом, що аж вгинається від наїдків. А втім, щоб пересвідчитися, що це справді так, гляньте на мою крамничку шкільного приладдя. Поряд одна за одною — ковбасна Толомеї, магазин з птицею Де Сантіса, пиріжкова Де Анджеліса та винний магазин Крочані. І що ж ви бачите? Гори сирів та шинки, купи курей та курчат, повні мішки пиріжків, піраміди пляшок та бутлів, блиск та розкіш. Там, у тих чотирьох магазинах, жвавий рух з ранку до вечора, як у порту. В моїй же крамничці шкільних товарів та книжечок — спокій, понура тиша, прилавки припали пилюкою, зайде якийсь хлопчина купити зошит, або жінка — пляшечку чорнила, щоб записати свої витрати, та й тільки. І я сам як моя крамничка — марний, зголоднілий, у довгому чорному фартусі, серед отієї порохняви та паперів, усе кислий та задуманий. Вони ж, Де Анджеліс, Толомеї, Крочані, Де Сантіс — яскраве свідчення, що справи йдуть чудово, — гарні, рожеві, повні, самовпевнені, завжди веселі. Ех, помиливсь я з вибором фаху: на паперах, друкованих або чистих, далеко не заїдеш. Купують не для того, щоб писати або читати, а здебільшого, щоб загортати. Якось напередодні Нового року уранці моя дружина каже:

— Слухай, Еджісто, є непогана ідея... Крочані запропонував, щоб на Повий рік зібралися усі п'ятеро крамарів з нашої вулиці і влаштували пікнік.

— А що це таке? — поспитав я.

— Така звичайна новорічна вечеря.

— Звичайна?

— Атож, звичайна, але кожен несе щось своє і пригощатиме всіх.

— То це і є пікнік?

— Авжеж, це і є пікнік... Де Айджеліс принесе свої пиріжки, Крочані — вино й шипучку, Толомеї — закуску, Де Сантіс — індиків...

— А ми?

— Нам треба принести новорічний пиріг.

Я промовчав, а вона наполягала:

— Хіба погана ідея, оцей пікнік? То їм казати, що ми пристаємо?

Я сидів на стільці, перегортаючи паку різдвяних листівок, і нарешті озвався:

— Як на мене, цей пікнік несправедливий... Де Анджеліс продає свої пиріжки, Крочані — своє вино, Толомеї — закуску, а Де Сантіс — індиків... А я що? Дулю... Пиріг треба купувати.

— Але ж і вони за це платять, бо у крамничці воно не росте... Ти невиправний... Уникаєш людей і сам собі життя ускладнюєш, а потім скаржишся, що справи йдуть кепсько.

Одне слово, ми добряче посперечались, і я, зрештою, урвав її, мовивши:

— Гаразд, скажи їм, що я пристаю до того пікніку... Будуть пироги.

Тоді вона порадила купити пиріг вагою не менше двох кілограмів, щоб справити належне враження. Я пообіцяв.

Останній день року я, як звикле, продавав святкові листівки та паперові фігурки святих. Мої сусіди тим часом продавали курей, пиріжки та локшину, всілякі лікери та вина, сири та шинку.

Стояла гарна погода, і зі своєї темної крамнички я бачив, як проходили жінки з покупками. Була чудова днина під римський Новий рік з незрушним темносинім небом, ніби з найтоншого кришталю, і все навколо наче розмальоване на його тлі свіжими фарбами. Увечері, зачиняючи крамничку, я мовив дружині:

— Не варто їсти... Наїмося на пікніку. Я принесу пиріг... Вистачить хоч на сотню гостей.

І справді, коробка з пирогом була чимала. Але я заспокоїв дружину, щоб не турбувалась, — мовляв, донесу її.

О пів на одинадцяту ми прийшли до Крочані, що мешкав над крамничкою. Його родина проживала там не менше півсторіччя: там жив його дід, коли ще не було крамниці, а тільки закусочна, куди приходили, робітники випити чарчину; батько розширив приміщення і продавав вино вже пляшками; тепер господарював Адольфо, син, котрий, окрім вина, продавав віскі та інші лікери зарубіжних марок. То був один із давніх будинків старого Рима, самі кімнатки та коридори. Але .Крочані з повними щічками та маленькими очицями гордовито провів нас у їдальню. Яка краса! Меблі нові, з полірованого червоного дерева, з латунними ручками та тонкими ніжками з білого клена.

Коли востаннє я бачив цю кімнату, то в ній за стіл правила товста дошка, стільці були солом'яні, на стінах висіли фотографії, а біля вікна в ніші стояла швейна машина. Тепер нічого того не було. Крім нових меблів я побачив іще велику, в позолоченій рамі картину, на якій зображено захід сонця на морі, величезний радіоприймач, що слугував також за стойку для вгощення, порцелянові статуетки голих жінок, блазнів, песиків, а на накритому столі — порцеляновий сервіз тонкої роботи, розмальований рожевими квітами.

— Я купив усе це на площі Аргентіна, — мовив Крочані, показуючи на вмеблювання. — Вгадай, скільки я заплатив.

Я назвав якусь цифру, а він, аж надимаючись від втіхи, назвав суму втричі більшу. Помалу сходилися люди, і незабаром зібралися майже всі.

Хто там був? Був Толомеї, здоровий, вусатий молодик, який, недоважуючи ковбасу, казав своїм клієнтам: "Нехай так?"; був де Анджеліс з пиріжкової, дрібний чоловічок з простакуватим обличчям, але сам шахрай, що хлопчаком сам жебрав, а тепер забезпечував локшиною весь квартал; був Де Сантіс, торговець птицею, що так і лишився селюком, відколи прийшов до Рима з кошиком свіжих яєць, з безволосим сірим обличчям та гучним голосом вітербійця[3]. Були і їхні дружини, усі розкішно вдягнені. Дітей не було, бо, як казав Крочані, наливаючи вермут, це вечірка крамарів, що вітають прийдешній рік, у якому всі присутні мають гребти гроші лопатою. Ніде правди діти, побачивши їх за столом, я відчув до них ще більшу відразу, ніж тоді, коли вони торгували в своїх крамницях: там вони хоч приховували своє самовдоволення, ба навіть бідкалися, а тепер воно так і пашіло з них.

Ми сіли за столи об одинадцятій і відразу взялися до закусок Толомеї. Тут посипалися дотепи: хто питав Толомеї, чи ковбаса із справжньої свинини, хто передражнював: "Нехай так?", як він часто казав. Але все то були дотепи не злостиві, дотепи людей одного кола, де всі стоять один за одного.