"Покохай мене солдатику" - Биков Василь
Але то було не горище, а світла тісненька башта, яка, ніби скляночка, гарно виглядала здаля на червоному даху.
— Звідси все видно.
Краєвид з цього узвишшя був справді чудовий — майже половина розбитого вибухами містечка, вулиця до поворотки, задимлене подвір'я лісопильні, завалене нагромадженням кругляку й дощок; мої гармати — одна відразу за річкою, а друга по той бік лісопильні. Навпроти за дорогою розлігся широкий гірський схил, знизу порослий хвойним молодняком, який вище обертався на добрий сосновий ліс. З другого боку видно було не багато — стрімкий черепичний схил даху та верховіття громіздких дерев, за якими близько нависала гола скеля гори. В тіснуватій склянці-башті стояла легенька канапка, темнів розчинений люк, крізь який ми сюди влізли. Затишне було містечко, і я захвилювався навіть. Здалося, Франя привела мене сюди не так собі, а для певного інтиму, і тому дівча стало мені ще ближчим.
— А онде і твої солдати, — показала Франя.
Я оглянув згори мої позиції — нічого особливого. Солдати посідали на станки, напевно, тепер балакали про мир, до якого, схоже, дожили — хіба ж не підстава для радості? Кожен уже налаштовувався на дім, господарство й мирне життя на ньому. Це було так зрозуміло. Молодші мріяли про навчання і кохання, про своє місце в житті, визначене кожному щастя. Тепер усе те ставало можливим. Ми заслужили на це право, перемігши в страшній війні. Мабуть, подальше залежало від кожного і не залежало од війни. Це було щастя.
Я сів на зручну білу канапу, Франя стала навпроти біля широких, засклених дрібними шибками вікон.
— Доктору Шарфу ліки дала. Кепсько йому. Дуже наполоханий.
— Ким наполоханий?
— Німецькими наці, але й нашими також.
— Нашими? Коли ж це вони встигли його наполохати? — здивувався я. Здалося, що Франя говорить щось безпідставне.
— Ти не знаєш. Може, не треба тобі говорити...
— Не бійся. Я йому зле не зроблю.
— Я вірю, що не зробиш. Ти ж не такий, як... Це ж учора вночі ми до ранку не спали...
— Не спали?
— Еге. Як посутеніло, приїхали ваші. Ну, з особливого відділу, сказали. Мене прогнали у вестибюль, а самі там до чотирьох годин його допитували.
— Он як! Але за віщо?
— А хто їх відає. І мені доктор Шарф нічого не сказав. Фрау Сабіна плакала...
— Ну, а ти? У тебе вони про що-небудь питалися?
— У мене вони взяли підписку, що буду мовчати.
— Отакої!
Це було гірше. Врешті, я вже знав, що там, куди лізли ці, і не могло бути добре. Ну, але хай це у нас — у війську, в тилу. А при чім тут австріяки? При чім, нарешті, Франя? Вже ж вона навіщо їм знадобилася? Чи чим не догодила? А може, вона заважала їм у якійсь їх темній справі?
Хоча, заспокоював я себе, до того потрібно бути готовим. Усе ж у цих молодчиків свої, специфічні обов'язки, яких простим людям ніколи не зрозуміти. Насамперед шукати ворогів. Але невже і цей старий професор біології — також ворог? Шпигун? Диверсант? Чи, може, вони самі вербують шпигунів? Але як же в такому випадку тут залишатися Франі?
— А доктор Шарф не фашист?
— Ну що ти! Він не любить фашистів — страх! Бувало, в Ганновері, як біжимо в бомбосховище, він так брутально лає їх. Окіл усе грюкоче, ніхто нічого не чує.
— Як ніхто не чує, можна й полаяти, — сказав я. — А ти сідай поряд, ось тут, біля мене.
Якось нерішуче Франя присіла в кутку канапи. Її настрій знову, здається, ставав мінорним, явно заклопотаним. Її захопило пережите. Я був настроєний інакше, але радість моя теж поникла. Франя тим часом почала розповідати.
— Там же бомбили кожної ночі. Алярми ці з вечора до ранку. В місті пекло, все горить, все валиться. Німці рятуються в бомбосховищах. Було, що й бомбосховища завалювались і всі гинули. Як почнеться, ми відразу в склеп. Для того у мене вже все підготовлено — термос, пледи. Сидимо, вони там моляться. Я, як умію, також.
— А що, у них свій дім!
— Ні, квартира. У великому будинку. Правда, і квартира чимала, а я одна покоївка. І за куховарку. Роботи сила-силенна. Але я старалася. Спершу придивлялися до мене, як що вмію. Я і справді, не багато чого вміла. Але навчалася. Хотіла догодити. Бо як же інакше жити в чужих? Треба догоджати. Так мама завше казала. Ну, що зроблю не так — не лаяли, не карали, як деякі. Навчали. Фрау Сабіна спокійно розкаже, покаже. Що, я ті дверні ручки дома коли начищала? Та їх у нас і не було, таких блискучих. Спершу мені про те сказали, показали. Ну, а після я вже й сама дбала. Щоби чисто було і гарно. Дома ніколи так не було.
На тісній канапці Франя сиділа близько від мене, але я посунувся ще ближче, і вона не відхитнулася. Мої свавільні руки вона перехопила в свої і міцненько тримала їх на колінах.
— Тож ти у них за служницю? — з прихованим докором кинув я.
— Ну, звісно. А для чого ж вони мене взяли. Але різні служниці бувають і різні господарі. У Ганновері через вулицю жила Клава, також остівка. То кожного дня плакала від своєї господині. Загинула під час бомбування. Молоко кип'ятила, а тут наліт, кілька хвилин потрібно було зачекати, щоб закипіло. Спізнилася в сховище. Ну, й завалило. І малого теж. А мати його вціліла. Встигла з шостого поверху вниз. Як наш будинок розвалився, вилізли ми на вулицю з порожнім термосом і одним пледом. Більше нічогісінько — ні житла, ні майна. Що робити? Інші б себе рятували, а мої без мене нікуди. Певний час разом жили в якійсь конторі, після в солдатськім бараку. Затим прийшли документи з Австрії, і вони поїхали. Мене також взяли. Грошей майже не було, фрау заклала в банк свої сережки, брошку. Тут, правда, спадщину одержали.
— Ну гаразд, — сказав я. — А мова? Де ти так навчилася по-німецьки? В школі?
— Трохи в школі, ясно. Але в основному тут. Здібна була, уміла слухать. Слух маю добрий. Знов же фрау Сабіна трохи розуміє по-польськи.
— А ти що — також умієш по-польськи?
— Трохи вмію, так. Мама католичка, з мого ж імені видно. У нас католики, хоч і білоруси, а розуміють по-польськи. Ти посидь тут, — випустила мої руки Франя. — Я зараз.
Вона зникла в сутінках люка, знизу почувся м'який стук її п'яток по дошках-сходинках, і десь негучно грюкнули двері.
Я підвівся з канапки, озирнув крізь шибки околицю міста. По дорозі з-за кута напівзруйнованого будинку, де я так ганебно гепнувся з ровера, хутко промчав знайомий трофейний "хорьх", на якому їздив наш "смершівець", і я з прикрістю подумав: чого він тут гасає? Хоч війна кінчається, а цим нема спокою, все щось пильнують, визнають, мабуть щось комусь готують. За себе загалом я був спокійний, великих гріхів не мав. На окупованій території не жив, з харківського оточення вийшов не один, а з групою, і той "злочин" був уже добре досліджений "смершем" і, певно, зданий в архів. Але, мабуть, отак само думав і командир взводу зв'язку Лежневський, якого місяць тому репресував "смерш". Той, хильнувши, дав собі волю поварнякати про "несправедливості" щодо окруженців, яких після визволення всіх чисто направляли в штурмбат. Сам опинився через те в штурмбаті, і ніхто з нас його більше не бачив.
Над містечком вечоріло, гори поволі осідали в тінь, лише сніжні вершини ще блищали здалеку сонячним відсвітом. На тлі блакиті вечірнього неба той блиск робився надзвичайно виразним, набував перед ніччю сили. Як добре було сидіти тут з милим дівчам до ночі, та й вночі так само. Слухати її, відчувати і — кохати. Якби не війна. Та коли б не війна, де б я зустрів її? Дивно, але саме війна звела нас тут, віддалік від батьківщини, серед цієї альпійської краси. Як би й не розвела також, — раптом подумалося мені.
Майже нечутно в башту піднялася Франя, щось принесла в руках. Розірвала упаковку і поставила на канапу невеличкий пакуночок.
— Ось, частуйся, Митю. Точнісінько, як наші до війни.
То були цукерки, знайомі з дитинства "подушечки". Мабуть, не дуже свіжі, деякі позлипались, і Франя віддирала їх по одній, частувала мене. Справді, незважаючи на не надто апетитний вигляд, цукерки, як і в дитинстві, були солодкі й запашні.
— Сорок копійок сто грамів. Пригадуєш?
— Пригадую, — сказав я. — У сільмаг бігали на перерві.
— А ще були іриски...
— Так усе ж, звідки ти родом? — спитав я.
— Та з Мінська. Там і народилась.
— І давно звідти?
— З Мінська давно. З Мінська ж я спершу перебралася в Червень, звідти вже в Німеччині опинилася. Та тут, якби не пощастило, пропала б. Як пропали мої дівчата.
— Де пропали?
— А на хімічних заводах у Рурі. Потруїлися й погинули. Всі четверо червеньських.
— А ти?
— Знаєш, тут, може, доля така. Може, якась випадковість. Це ж як ми приїхали в якесь містечко біля Ганновера, нас почали розподіляти. Ну, построїли в шерегу, прийшло якесь начальство — у формі і в цивільному — хто які, ми тоді мало тямили. І почали перебирати, кого куди. Але спершу прийшли військові, як після виявилось, офіцери з вермахту. Вони були у відпустці з фронту, і їм дозволялося вибирати в свої сімї обслугу. А я була найменша, схудла за дорогу, бідно вдягнена. Стою, ледве дихаю... Перед тим не спали три ночі, поки нас мурижили по станціях, зголодніли. А вони йдуть — ситі такі, здорові бугаї, два в есесівській формі і третій — офіцер вермахту, молодий юнак, танкіст. Ті повиводили дівчат, які здоровіші, ну, рослих, дужчих. А я стою найостанніша. І ось цей вермахтівський лейтенантик пройшов раз, та, певно, йому вже не дісталося дужчих. Тоді він вертається і до мене — "ком" каже. Я мало не зомліла, так він холодно подивився на мене, і голос такий, чисто солдатський, мов на плацу. Вийшла. І мене оформили в цю ось сім'ю доктора Шарфа. А той офіцер був їх син Курт. Вдома він зовсім не такий страшний виявився, як там виглядав — привітний і тихий. І надто вже сумний. За два дні поїхав на фронт, а за два тижні загинув у танку. Як подумати, то він врятував мене. Якби не він, отруїтися б і мені на тій хімії.
— Однак історія! — сказав я, вражений цим оповіданням. — Може, тобі й поталанило.
Франя спохмурніла й хвилину рівненько сиділа, опустивши на коліна маленькі, з гострими ліктями руки.
— Може, мені одній і поталанило. І я все думаю: не сталося б чого. Таки щастя, воно оманливе. Це нещастя — назавжди. Я тут кожного дня біди якоїсь чекала, ну, думаю, невже ж мені і надалі буде так щастити?
— Тепер уже можна не боятися.
