"Покохай мене солдатику" - Биков Василь
Я віддав автомат Кананку й повернувся в котедж.
Не сказати, що ця сутичка далася мені легко, без хвилювання. Відав, те мені, мабуть, просто не зійде з рук, ще може дійти до лиха. Відчував, що це не так собі, не випадково, щось тут всунулося таємне і малоприємне. Чи не постарався тут наш санінструктор, інакше чому б вони попрямували відразу до цього котеджу? Вже, певно, не тому, що він тут найгарніший. Що у них там, у тилу, мало придатних, красивих будівель для розвідроти гвардійської армії? Та й чи для розвідроти вони старалися?
З тремтливих рук примовклої Франі я взяв свою гімнастерку, мовчки надів через голову. Франя чомусь ні про що не питала, — мабуть, і без розпиту відчувала, що скоїлося на подвір'ї, і на її потьмареному личку продовжував тремтіти сполох.
— Не бійся, — сказав я, підперезуючись. — Ми оборонимо.
— Спасибі вам, — тихенько відповіла дівчина.
— І той... Зви мене на ти. Гаразд?
— Гаразд, Митю.
Все ж я загаявся в гостях, не можна було так надовго залишати вогневу. Хоч навколо було тихо, але тривога могла виплеснутись кожної хвилини. Знову ж комбат там, певно, вже не раз телефонував Мусі, вимагав взводного. Медведев, звичайно, виручить, як завжди, скаже, що лейтенант пішов до другої обслуги, де не було телефону. Але все ж не на півдня він пішов до тієї обслуги.
— Я вернуся, — сказав я Франі, яка, не виходячи на ганок, стояла в розчинених дверях. — Нікого не пускайте!
На вогневій, втім, все було, як завжди, коли не було обстрілу. Навідник Степанов димив своєю махоркою; ледаркуватий Атрощенко лежав горілиць на бруствері, звісивши на майданчик довгі ноги в широких трофейних чоботях. Молодий Скибов довбав під сошником лопатою — щоб збільшити радіус обстрілу гармати. Його лінивою працею вїдливо керував командир Медведев, що сидів навпроти на станку.
— Глибше, глибше візьми. А то як дасть на відкоті — навіднику синець і посадить. Обід вам, лейтенанте, в казанку на скриньці, — звернувся він до мене. — На двох з Кананком.
— Їж, Кананку, я не буду.
Мені було не до обіду. Відчував, коньячний хміль ще не минув, як не минуло збудження від недавньої сутички. Відкритий "додж" кудись зник з дороги, і я не зауважив, куди. Може, вони з'їхали зовсім чи шастали десь поблизу. Могли знову налізти на той особняк. І я весь час позирав туди, хоча й не знав, що зробив би, коли б угледів їх там. Я сказав Франі не пускати, але розумів, що можливості її в тому надто обмежені. Якщо ці захочуть, їх не спинити й танку. Що їм цей котедж! У мене вже була подібна зустріч, правда, не тут — в Угорщині, біля Балатону, в одному графському маєткові, який ми зайняли під вечір. Тільки-но влізли з-під дощу погрітися на ніч, як на подвір'я вкотилося кілька "студебекерів", і такі ось хлопчики з автоматами почали нас викурювати. Вимітайтеся, мовляв, тут буде управа гвардії полковника Мальованого. Хоч насправді тому полковникові потрібні були аж ніяк не холодні графські покої з портретами предків на стінах, а хутчій підземелля під ними, де була силеча питного. І закусі. Витуривши нас у поле, до ранку господарили там, а на світанку, поки не почався бій, ті "студебекери", перевалюючись на колодовбинах, повезли їхні трофеї. А ми лише клацали зубами, сидячи в мокрій посадці при дорозі. Але там був комбат, він вирішував, залишитись чи уступити. Вирішив уступити, може, й правильно — дешевше обійшлося. Бо що б ми зробили з тією п'яною хеврою, наділеною всевладдям високого начальства? Тут же комбат далеко, вирішувати мені. Ось я і вирішив. Тепер буду чекати наслідків.
Тим часом було чутно, як у рівчаку щось стримано промовляє Муха, але, судячи з голосу, не з начальством, — хутчій зі своїм братом-зв'язківцем. Побалакавши трохи, підвівся від телефону і голосно оповістив:
— Братове слов'яни! Війні кінець!
Ми всі на вогневій знерухоміли, змовкли, чекаючи пояснення радісної новини, і Муха, настовбурчивши свої вуса, з поважністю оголосив:
— Бригадні радисти підслухали: завтра капітуляція.
— А чому нам нічого не кажуть? — запитався Медведев.
— Певно, скажуть...
Муха знову зник у рівчаку, припавши до своєї слухавки — тепер звідти очікувалися незвичайні події, від яких радістю займалася солдатська істота, сонцем освітлювався весь білий світ. Це ж треба — скінчилася війна, і ти живий! Тебе не забили. Ти будеш жити довго, довго. Не будеш трястися в землі і чекати останнього свого вибуху. Ти повернешся додому, знову побачиш маму. Знайдеш своє кохання, яке дасть тобі законне щастя в житті. Кінець війні!..
Але коли кінець війні, то, напевно, довго ми тут не всидимо. Певно ж, ми кудись рушимо — назад чи вперед. Тільки вперед чомусь не пускають німці — чи їм невідомо про свою капітуляцію? Чи, що вже зовсім кепсько, не згідні з нею? Якщо якісь есесівці, то звісно, та капітуляція дає їм небагато радості — ще вони повоюють. Не дочекавшись, проте, більш точних новин, я вліз у рівчак і зателефонував комбату. Чи правда, що вже фініта?
— Буде фініта — скажемо. Ні на хвилину не спізнимось. А поки що дотримуйтеся пильності, — остудив мене комбат.
Мабуть, так. Якщо наказано дотримуватися пильності, то, мабуть, нічого і не відбулося. Мабуть, радисти поспішили. Може, де й капітулюють, а у нас будуть марудити. Чекати наказу. Так само, як і ми чекаємо наказу згори. В цьому сенсі нічого не міняється. Хоч і кінець війні, всі підпорядковуються власному начальству. Як і завше. Тільки начальство вирішує, замиритися чи воювати.
Але все ж якщо капітуляція, так, мабуть, не залишать нас у цій землі. Тепер уже в землі не сиділося, і я вийшов з вогневої на зелену травицю поряд. У довкіллі стояла зовсім мирна тиша: не стріляли ні міномети, ні гармати. Щось усе стихло, затаїлося. Чекало. Справді, чи не кінець цій проклятій колотнечі? Настрій мій чи то повнився радістю, чи то затьмарювався невідомістю, коли я кидав позирк на недалекий котедж. Уже мені кортіло туди, до Франі. Як їй бути нині з цими старими австріяками? Треба додому. В Білорусь. Але як? Куди я її візьму? До моїх артилеристів на вогневу? Звісно, хлопці були б раді. Але що скаже начальство?
Сонце сховалося за громадиною гір, у долину заповзла доволі прохолодна тінь; усе навколо спохмурніло, хутко гублячи свою недавню весняну врочистість. Із-за щільного плоту лісопильні віяло паленим, долітали з вітром гіркі подихи згарищ. Нічого поблизу, втім, не показувало на небезпеку, і я наважився. Сказав Медведеву, щоб, коли трапиться щось, прислав Канапка, той знає. Медведев кинув скупе "гаразд", і я попрямував до маєтка.
Ще не взявся за крислату клямку дверей, як ті розчинилися, за ними в напівмороку покірливо стояла Франя. Вона чекала на мене. Цього разу вона була без свого фартушка, в коротенькій сірій кофтинці поверху тих же чорних і вузьких штанців. Була надто привабна і з соромливою гостинністю усміхнулася до мене.
— Капітуляція, Франк"!
— Правда? А боженьку ти мій...
— Ще не офіційно. Але повідомлять.
— Невже дочекалися? Невже правда? — мов дитина, світилася дівчина. — Треба старим сказати.
Вона побігла кудись із вестибюля, а я залишився біля вкритого квітчастим обрусом столика з трьома тюльпанчиками в порцеляновій вазці. Я трохи здивувався: що б означала ця її поспішність щодо господарів? Чи справді вдячність, чи добре виховане почуття обов'язку? Я не знав ще, як до того поставитись, коли крізь розчинені двері у вестибюль сунувся той височезний професор зі своєю фрау. Останньою вскочила збуджена Франя. Трохи віддихавшись од, мабуть, довгого переходу, господар глухим голосом сказав якусь довгу фразу, яку відразу ж розтовмачила Франя.
— Доктор Шарф віншує з кінцем війни і дякує панові офіцеру за визволення від нацизму.
— Будь ласка, — великодушно погодився я. — Живіть мирно.
Доктор уважно вислухав переклад Франі, трохи помовчав. Говорити йому було, видно, важко чи то, може, він важко збирався з думкою. Франя перекладала:
— Він каже: старі щасливі, що дочекалися кінця війни. А молодим тепер доведеться самим влаштовувати майбутнє Європи. Важливо не помилитись.
— Та вже як-небудь. Не помилимось. Якщо донині не помилилися — перемогли, — самовпевнено відповів я і зразу відчув, що перебрав: не варто було так категорично. Франя переклала відповідь.
— Доктор Шарф каже: перемогти у війні — ще не все.
— А що ж іще?
— Після тяжкої війни неминучий і тяжкий мир, — тихо, ніби навіть не погоджуючись із чимось, переклала Франя.
Я не зовсім зрозумів, що він має на увазі, цей старий австріяк. Може, однак, і правда, може, і тяжкий мир. Але вже не тяжчий, ніж ця війна.
— Він каже: росіяни повинні зрозуміти, що нацизм і комунізм є два кінці однієї палки.
Ці міркування я чув уперше, і вони здалися мені дивнуватими — однією палкою міряти Росію і Німеччину. У нас так ніхто не міркував навіть під чаркою, за такі слова кожен міг опинитися далеко. Ми не відважувалися так навіть подумати. Та й не було потреби так думати — все ж ми воювали з фашистською Німеччиною за свободу своєї країни. При чім тут два кінці однієї палки?
Трохи розгубившись, я мовчав. Певно, відчувши мою ніяковість, господар також зробив паузу і, стримано кивнувши на прощання, повернувся до виходу.
— Зачекай трішки, — кинула мені Франя, прямуючи за старими.
Однак мені не сиділось, і я підійшов до вікна. Це зрозуміло, що за перемогою настане мирне життя, але чомусь не хотілося про нього думати, всі думки тепер не йшли далі перемоги. Саме тої, до якої ми нарешті наблизились і про яку стільки мріяли в тяжкі часи малих і великих невдач. У такі хвилини вона сприймалась нами як глум, як шахрайська пуста обіцянка. Багато для кого якраз такою і зосталась, і вони нічого про неї ніколи не дізнаються. Інші ось дожили до неї, і, може, ще скористаються з її плодів.
З вузького вікна з високим, наче в церкві, підвіконням майже нічого не було видко, а мені все ж потрібно було бачити мої гармати. І я сказав про те Франі, коли вона прибігла до вестибюля. Дивно, як за півдня змінився її настрій, вона стала тепер жвава, майже безклопітна. Легка й швидка, вона стала схожою на пустотливу школярку.
— Ходімо, — сказала вона й кудись повела мене через боковий хід до рипливих і викрутистих східців — на горище чи що, подумав я.
