Прерія - Купер Джеймс Фенімор

Потім, певне, заспокоївшись, повернувся на своє нагріте місце й неквапливо ліг, обережно вмощуючись якнайзручніше.

— Що там знов, Гекторе? — лагідно спитав трапер, обачно притишивши голос. — У чому річ, собако? Розкажи своєму господареві, що сталося?

Гектор ще раз прогарчав, але не зрушив з місця. Це означало, що він попереджає господаря, щоб той був насторожі, а бувалий трапер знав — такою пересторогою нехтувати не годиться. Він знов заговорив до собаки, а тоді тихенько свиснув, наказуючи йому пильнувати. Але собака, немовби усвідомлюючи, що вже виконав свій обов'язок, уперто не хотів підводити голову.

— Натяк такого друга важить куди більше, ніж порада деяких людей, — пробурмотів собі трапер, повільно підходячи до юнака й дівчини, які надто захопилися своєю розмовою, щоб помітити його. — Тільки вкрай самовпевнений поселенець, почувши цей сигнал, не зважив би на нього…

— Діти, — додав він, підійшовши досить близько, — ми не самі на цій похмурій рівнині; тут хтось іще блукає, а це значить, — на сором людському роду, — що нам загрожує небезпека.

— Якщо це хто-небудь з ледачих синів волоцюги Ішмаела надумав нишпорити в прерії, то його прогулянка може закінчитися значно раніше, ніж він чи його батько сподіваються! — запально, з погрозою в голосі, вигукнув молодий бортник.

— Клянуся життям, що всі вони біля фургонів, — квапливо відповіла дівчина. — Вони сплять, — я сама бачила, — крім двох вартових. Та й ті, коли раптом не змінилися їхні звички, теж, мабуть, дрімають і полюють зараз у сні на індиків чи встряли у вуличну бійку.

— З підвітряного боку пройшов якийсь звір із сильним запахом, і собака стурбувався. А може, і йому щось сниться. У мене в Кентуккі був пес; так от, він, було, скочить раптом зі сну й кинеться за кимсь у погоню, — а все через те, що йому наснилось полювання. Підійди до собаки й скубни його за вухо, щоб він прийшов до тями.

— Ні, ні! — заперечив трапер, похитавши головою: він знав достоїнства свого собаки. — Юність спить і бачить сни, а старість пильнує і в снах. Нюх ніколи не підводив мого песика, а чималий досвід навчив мене зважати на його перестороги.

— А ти коли-небудь пускав його на хижаків?

— Сказати правду, інколи мені кортіло нацькувати його на вовків — вони ж бо не менш, ніж люди, жадібні до дичини, і то саме в мисливську пору, — але я знав, розум підкаже собаці, що до чого. Ні, ні, Гектору відомі людські звичаї, і він не візьме хибного сліду, коли треба винюхати правильний!

— Ага, тепер усе ясно! Ти вийшов з собакою на вовчий слід, але пам'ять у нього трохи краща, ніж у господаря, — засміявся бортник.

— Гектор, було, годинами спить і не поворухнеться, нехай новки хоч цілими зграями пробігають повз нього. Вовк може їсти з ним з однієї миски, й він не загарчить, коли не голодний. Але коли голодний, то тут уже він себе покаже.

— З гір спустилися пуми; коли сідало сонце, я бачив, як одна накинулася на хворого оленя. Йди до свого собаки, батьку, йди і розтлумач йому, в чому річ, а я…

Мову йому урвало гучне й протягле виття собаки. Воно йнялося в нічному повітрі, наче голосіння якого духа прерій, І полинуло перекотами над рівниною, то злітаючи, то знов спадаючи, як її хвиляста поверхня. Трапер мовчав, напружено прислухаючись. Навіть на відважного бортника вплинули ці нестямно-жалібні звуки. Трохи зачекавши, старий свистом підізвав собаку й, повернувшись до своїх супутників, сказав поважно, як, на його думку, слід було говорити в таких випадках:

— Той, хто вважає, ніби господь бог наділив розумом тільки людину, зрозуміє, що це не так, коли доживе, як ото я, до вісімдесяти років. Я не беруся сказати, що саме нам загрожує, і собака теж, мабуть, не знає; але я почув від того, хто ніколи не бреше, що насувається небезпека, а розум спонукає нас уникнути її. Спочатку я подумав, чи не відвик собака від людської ходи й чи не стурбувала його ваша поява, але ж він цілий вечір до чогось принюхувався, і я помилився, думавши, що це через вас. Коли порада старого хоч що-небудь важить для вас, діти, хутенько розходьтеся по своїх притулках.

— Якщо я залишу Еллен у таку хвилину, — вигукнув юнак, — то хай мене…

— Годі! — перепинила його дівчина, знов затуливши йому рот рукою, білині й ніжності якої могла позаздрити хоч яка жінка з вищого суспільства. — Мені вже час іти, ми мусимо розлучитися… Добраніч, Поле!.. Добраніч, батечку!

— Тс-с!.. — сказав юнак, схопивши її за руку, коли вона вже хотіла бігти. — Тс-с!.. Ви нічого не чуєте? Це пустують буйволи, і то недалеко звідси! Земля двигтить, ніби мчить учвал цілий табун скажених чортів!

Старий і дівчина напружено прислухалися, намагаючись не пропустити жодного підозрілого шереху, як це зробив би кожний, опинившись у їхньому становищі, надто після стількох тривожних застережень. Вони ясно розчули якийсь незвичайний, хоч і слабкий шум. Юнак і дівчина квапливо висловлювали непевні припущення щодо походження цих звуків, коли це порив нічного вітерця доніс тупіт копит так виразно, що вже не лишилося ніякого сумніву.

— Я не помилився! — мовив бортник. — Гурт буйволів утікає від пуми! Чи, може, бики б'ються…

— Твій слух зрадив тебе, — відказав старий, який з тієї хвилини, коли почув віддалений шум, стояв, наче статуя, що зображує глибоку увагу. — Стрибки для буйвола надто довгі й надто розмірені — це не перелякане стадо. Тихо! Тепер вони скачуть улоговиною, де висока трава, вона притлумлює тупіт!.. Ага, знов по твердій землі… А тепер вони піднімаються на горб… просто до нас, вони будуть тут, перш ніж ви встигнете сховатись!

— Швидко, Еллен! — крикнув юнак, схопивши її за руку. — Біжімо до табору!

— Вже пізно! Не встигнете! — вигукнув трапер. — Їх уже видно — то зграя клятих сіу, їх одразу можна впізнати з їхнього злодійського виду, і скачуть вони безладно!

— Сіу чи самі дияволи — байдуже, але вони побачать, що ми — мужчини! — сказав бортник з таким грізним виглядом, ніби за ним був великий загін відважних, як він сам, воїнів. — У тебе рушниця, старий; сподіваюсь, ти не відмовишся поклацати, щоб захистити безпорадну дівчину?

— Долілиць! Лягайте обоє долілиць он туди, в траву! — прошепотів трапер, показуючи на високі бур'яни біля того місця, де вони стояли. — Втекти ви не втечете, а для бою, хлопче, в тебе нема солдатів. У траву долілиць, якщо тобі дорога ця дівчина і якщо ти цінуєш своє життя!

Він промовляв так рішуче й сам діяв так енергійно, що молоді люди послухалися наказу, який був викликаний необхідністю. Місяць зайшов за смугу легких пірчастих хмарок, що вкривали крайнебо, але в мінливому блідому світлі можна було розрізнити, хоч і нечітко, форму й розміри довколишніх предметів. Трапер, сховавши в траві своїх товаришів, які беззастережно скорились йому, бо в хвилину небезпеки досвід і зважливість завжди вселяють довіру, стежив за освітленою непевним місячним промінням юрбою вершників, що, мов скажені, мчали просто на схованку.

І справді, зграя істот, більше схожих не на людей, а на демонів, які затіяли на цій похмурій рівнині свої нічні забави, навально котилася, тримаючись такого напряму, що принаймні хоч один з них неминуче мусив проскакати через те місце, де лежав трапер з товаришами. Час від часу нічний вітерець доносив тупіт, який то виразно чувся просто перед ними, то ставав майже нечутним, коли копита коней опускались на осінню траву, і видовище від того здавалося ще незвичайнішим. Трапер, покликавши собаку й наказавши йому лягти поруч, став навколішки й уважно стежив за пересуванням індіанців, то заспокоюючи дівчину, то стримуючи нетерплячого юнака.

— Цих негідників не менше тридцяти, — мовив він ніби ненароком. — Так, так, вони повертають до річки… Тихше, песику, тихше… Ні, знов посунули на нас… Ач, злодюги, скачуть, і самі не знають куди! Було б нас хоч шестеро, хлопче, яку славну засідку ми б їм тут влаштували!.. А втім, я не певен, чи законно це буде, адже вони нам не заподіяли ніякого лиха… Знов подалися до річки… Ні, звернули на горб. Тепер сидіть тихо-тихо, наче у вас душа розлучилася з тілом.

Так сказавши, старий ліг у траву й завмер, ніби й справді не дихав, а через хвилину кілька диких вершників промчали мимо безшумно й швидко, як привиди. Ледве їхні темні летючі тіні зникли, трапер ризикнув підвести голову так, щоб очі були на рівні з вершечками бур'янів, і жестом наказав своїм товаришам мовчати й не ворушитися.

— Вони скачуть з горба до табору, — повів він далі так само тихо. — Ні, затрималися в улоговині, збились докупи, наче олені, й радяться… Господи, знов повертають, ми ще не здихалися цих негідників!

Він знову сховався в рятівній траві, і тут-таки темний загін помчав урозсип по гребеню невисокого горба, де лежав трапер із своїми товаришами. Незабаром стало зрозуміло: індіанці повернулися, щоб із висоти озирнути тьмяний обрій.

Одні позлазили з коней, інші скакали туди й сюди, оглядаючи, певне, довколишні місця. На щастя, бур'ян не тільки приховував втікачів, а й завадив коням, таким самим диким, як і вершники, потоптати причаєних людей. Нарешті один з індіанців, дужий і похмурий чоловік, — мабуть, вождь, якщо судити з його владного вигляду, — зібрав навколо себе ватажків, і всі, не злізаючи з коней, почали радитися. Вони були біля самого краю тих заростів, де лежали трапер, бортник і дівчина. Юнак підвів очі. Вигляд в індіанців був лютий, і весь час над'їжджали нові й нові вершники, що здавалися ще страшнішими, і він, інстинктивно вихопивши з-під себе рушницю, став її заряджати. Дівчина, яку охопили почуття, цілком природні для жінки в такому становищі, зарилась обличчям у траву, полишивши своєму другові робити те, що підказувала його гаряча кров. Але навчений життям старий строго прошепотів йому на вухо:

— Клацання курка ці негідники знають не гірше, ніж солдат — звук сурми. Опусти рушницю, опусти, кажу тобі! Якщо місячне світло впаде на цівку, ті чорти відразу ж її помітять, зір-бо в них гостріший, ніж у найчорнішої зміюки! Поворухнись лишень, і в тебе полетить стріла.

Бортник ніби послухався, принаймні він не ворушився й мовчав. Але в тьмяному світлі трапер побачив насуплені брови й грізний погляд юнака, а це свідчило, що коли їхню схованку знайдуть, то індіанці кров'ю заплатять за перемогу.