Спогад про Маріпозу - Сенкевич Генрик

Вгорі чути

було ніби шум дерен, яких вони відціля не бачили, і Орсо здогадувався, що там — пуща, в якій напевне було повно хижих звірів. Час від часу відтіль навіть долинали якісь підозрілі голоси, а коли настала справжня піч, стало виразно чути хрипке завивання рисі, ричання ягуарів та плачливі голоси койотів.

— Боїшся, Джі? — спитав Орсо.

— Ні,— відповіла дівчинка.

Та вона вже надто стомилась і не могла йти далі, тому Орсо взяв її на руки й поніс. Він ішов усе вперед, сподіваючись, що набреде на житло якогось скватера або на мексіканськс сельбище. Разів зо два йому здалося, що вдалині він бачить блискучі очі дикого звіра. Тоді він одною рукою тулив до себе заснулу Дженні, а в другій стискав свого дрюка. Сам він теж дуже стомився. Незважаючи на незвичайну силу, він почував, що Дженні заважка, бо весь час він ніс її тільки на лівій руці, щоб права була вільна для оборони. Часом він зупинявся передихнути, потім ішов далі. Раптом він спинився й пильно наставив вуха. Йому здалося, ніби він чує звуки дзвоника, що їх скватери прив'язують на піч коровам і козам. Орсо швидко рушив вперед і незабаром дійшов до повороту струмка. Теленькапня дзвопиків лунало все виразніше, а далі стало чути ще й гавкання собаки. Орсо був певний, що наближається до якоїсь людської оселі. Це було дуже вчасно, бо за цілий день він страшенно стомився, йому вже бракувало сили.

Орсо поминув ще один поворот і побачив світло. В міру того, як він до нього наближався, його бистрі очі почали розрізняти вогнище, собаку, що, мабуть, прив'язаний до дерева, шарпався і гавкав, і нарешті чоловіка, що сидів коло вогнища.

"Дай боже, щоб то був чоловік з "доброї книжки",— подумав Орсо.

Потім вирішив розбудити Дженні.

— Джі! — покликав віп.—— Прокинься, будемо їсти.

— Що це? — спитала дівчинка.— Де ми?

— В пустині.

Вона остаточно прокинулась.

— А що то за світло?

— Там живе якийсь чоловік, зараз ми будемо їсти. Бідний Орсо був дуже голодний.

Тпм часом вони ПІДІЙШЛИ вже близько до вогнища. Собака гавкав все лютіше, а старий чоловік, що сидів коло вогню, заслонивши рукою очі від світла, вдивлявся в темряву. За хвилину спитав:

— Хто там?

— Це ми...— відповіла топким голоском Дженні,—* і нам дуже хочеться їсти.

— Підходьте сюди,— сказав старий чоловік.

Вийшовши з-за великого каменя, за яким вони ховались, Орсо і Дженні спинились перед вогнищем, тримаючись за руки. Старий глянув на них здивовано і мимоволі вигукнув:

— What is that? 1

Адже перед ним постало видовище, яке в безлюдних горах Санта-Ана могло здивувати будь-кого. На Орсо і Дженні були циркові костюми. Гарненька дівчинка в рожевому трико і коротенькій спідничці, що раптом відкілясь з'явилась, у світлі вогнища, здавалась казковою феєю. А за нею стояв на диво кремезнющий хлопець в тілесному трико, під яким випинались вузлуваті м'язи.

Старий скватер дивився па них широко розплющеними очима.

— Хто ви такі? — спитав він.

Маленька жіночка, видно, більше покладаючис" іга своє красномовство, защебетала:

— Ми з цирку, шановний пане! Пан Гірш сильно" побив Орсо, а потім хотів побити мене, а Орсо не дав і набив пана Гірша і чотирьох негрів, і потім ми втекли в пустиню, і йшли довго через кактуси, і Орсо мене ніс, потім прийшли сюди, і дуже нам хочеться їсти.

Обличчя старого самітника потроху прояснилось, а очі його з батьківською добродушністю спинились на чарівній дитині, що так поспішала висловити все одним духом.

— Як тебе звуть?

— Дженні.

— Отже, welcomeДженпі, і ти, Орсо! Я рідко бачу людей... Підійди до мене, Дженні.

Малепька жіночка, недовго думавши, обняла старого за шию і міцно поцілувала. Він здався їй людиною з "доброї книжки".

— А пан Гірш нас тут не знайде? — спитала вона, одірвавши своє рожеве личко від зів'ялого старечого обличчя.

— Кулю знайде! — відказав старий, а потім додав: — То, кажете, вам дуже хочеться їсти?

— О, дуже!

Скватер пограбався в попелі й видобув з нього чималий шмат оленячого стегна, запах якого одразу розійшовся навколо. Вони стали їсти.

Ніч була чудова. На небі високо над ущелиною викотився місяць, в гущавині ніжно защебетали мау-кавіси, вогонь весело гуготів, і Орсо з радості став мурчати. ї він, і дівчинка їли, аж за вухами лящало; а старий самітник не міг їсти, і, невідомо чому, коли дивився на Дженні, у нього на очі набігали сльози.

Може, він колись був батьком, а може, в пустинних горах рідко бачив людей...

Відтоді всі троє стали жити вкупі.

1 Ласкаво прошу (англ.).

САХЕМ

В місті Антилопі, що лежало над річкою тієї ж назви, в штаті Техас, всі жителі, від старого до малого, поспішали на циркову виставу. Зрозуміло, чому вони були такі збуджені, адже від часу заснування міста сюди вперше приїхав цирк з танцюристками, музиками та канатохідцями. Місто було молоде. П'ятнадцять років тому тут пе тільки не стояло жодного будинку, а й не було поблизу нікого з білих. У розвилку річки, на тому місці, де тепер Антилопа, лежало індіанське селище Чіаватта. То була столиця племені Чорних Змій, котрі свого часу так дошкуляли сусіднім німецьким колоніям — Берліну, Грюпденау та Гармонії, що колоністи не могли витримати. Правда, індіанці тільки боронили свою "територію", яку уряд штату Техас закріпив за ними на вічні часи найурочистішими трактатами; але яке до цього було діло колоністам з Берліна, Грюнденау та Гармонії? Певпо було тільки одне: що вони відбирали у Чорних Змій землю, воду і повітря, а натомість несли дикунам цивілізацію, за що червоношкірі віддячували їм по-своєму: здирали з їхніх голів скальпи. Таке становище не могло довго тривати, отож одної місячної ночі чотириста жителів Берліна, Грюнденау і Гармонії покликали собі па допомогу мексиканців з Ла Opa і напали на сонну Чіа-ватту. Тріумф доброї справи був повний. Чіаватта була спалена, а всі до одного жителі, незалежно від віку і статі, вирізані. Живими залишились тільки невеличкі групи воїнів, що вийшли в той час на лови.

З самого селища ніхто не залишився живий, головним чином тому, що селище лежало в розвилку річки, а була весна, і річка розлилась навколо села непрохідною водною перепоною. Але саме цей розвилок, що занапастив індіанців, сподобався німцям. З нього трудно втекти, зате тут зручно захищатись. Зважаючи на це, колоністи з Берліна, Грюнденау та Гармонії стали перебиратись у той розвилок, і на місці дикої Чіаватти дуже швидко постала цивілізована Антилопа. Через п'ять років вона нараховувала дві тисячі жителів.

Па шостий рік по той бік розвилку знайдено поклади живого срібла, розробка яких подвоїла число жителів. Ще через рік на міському майдані судом Лінча повішено дев'ятнадцять останніх воїнів з племені Чорних Змій, схоплених у недалекому Лісі Мертвих, і з того часу ніщо вже не стояло на заваді розвитку Антилопи. В місті виходило два "Tagblatt'm 1 та один "Montagsrevue"2. Залізнична колія з'єднувала Антилопу з Ріо-дсль-Норте і Сап-Антоніо; на Опунція-Гас-се стояло три школи, з них одна вища. Па майдапі, де були повішені останні Чорні Змії, збудовано добродійну установу; пастори щонеділі в церквах проповідували любов до ближнього, пошану до чужої власності та інші чесноти, необхідні в цивілізованому суспільстві. Одного разу якийсь проїжджий лектор навіть прочитав у ратуші доповідь "Про права народів".

Багатші жителі подейкували про потребу заснувати упіверситет, в чому міг би допомогти й уряд штату. Антилопівцям добре велося. Торгівля живим сріблом, апельсинами, ячменем та вином давала їм великі прибутки. Були вони чесні, хазяйновиті, роботящі, педантичні і гладкі. Коли б хтось останнім часом од-відав Аптилопу, що вже налічує понад десять тисяч

"Щоденна газета" (нім.). "Понеділковий огляд" (нім.).

tea

жителів, тоа у місцевих купцях не впізнав би тих нещадних завойовників, котрі п'ятнадцять років тому спалили Чіаватту. Дні вони проводили по крамницях, майстернях, конторах, а вечори — в пивній "Під золотим сонцем" на вулиці Гримучих Змій. Слухаючи їхню повільну і трохи гортанну мову, вигуки: ((Mahlzeit! Mahlzeit!" флегматичні звертання: "Nun /а, wissen Sie, Herr Müller, ist das aber möglich?" 2—дзвін кухлів, дзюрчання пива, плюскіт пролитої на підлогу піни, дивлячись, на той спокій, повільність, на філістерські пики, на риб'ячі очі, можна б подумати, що ви в пивній у Берліні або Мюнхені, а не на попелищі Чіаватти. Але в місті вже було ganz gemütlichs, і про попелища ніхто не думав. Того вечора люди поспішали до цирку, по-перше, тому, що після трудового дня розвага приемпа і корисна, по-друге, тому, що жителі Антилопи горді були з його приїзду. Відомо-бо, що цирк не приїде в будь-яке містечко, отже, прибуття трупи шановного М. Діна до певної міри стверджувало вагу і значення Антилопи. Була, проте, і третя, може, найважливіша причина загальної цікавості.

Річ у тім, що другим номером було "Ходіння по дротині на висоті п'ятнадцять ступенів від землі (в супроводі музики) зробить знаменитий гімнаст Червоний Яструб, сахем (вождь) Чорних Змій, останній нащадок царського роду і єдиний живий з цілого племені: 1) Ходіння. 2) Стрибки антилопи. 3) Танець і "Пісня смерті". Де вже де, а в Антилопі сахем міг збудити найбільшу цікавість. Шановний містер Дій розказував у пивній, що п'ятнадцять років тому він знайшов по дорозі в Санта-Фе на Плянос ре Торнадо конаючого старого індіанця з десятирічним хлопцем.

1 "Смачного! Смачного!" (Нім.)

Старий вмер від ран та виснаження, але перед смертю встиг повідомити, що хлопець — син убитого сахема Чориих Змій і спадкоємець його титулу.

Трупа прихистила сироту, і він з часом став її першим акробатом. Проте вельмишановний містер Дій аж у пивній "Під золотим сонцем" дізнався, що Антилопа була колись Чіаваттою і що знаменитий канатоходець виступатиме на могилі свого племені. Ця новина створила директорові прекрасний настрій, він зрозумів, що тепер напевне може розраховувати на успіх, треба тільки якнайкраще використати ефект. Зрозуміло, що антилопівські обивателі посунули до цирку, щоб показати привезеним з Німеччини жінкам та синам живого іпдіапця, якого ті ніколи не бачили, показати останнього з племені Чорних Змій і сказати: "Дивіться, п'ятнадцять років тому отаких ми вирізали до єдиного".— "Ах, боже!" — Приємно почутп такий вигук здивування з уст Амальхен або маленького Фріца.