Менсфiлд-парк - Остін Джейн

Фанні було дуже цікаво слухати.

— Навіть у моїй професії, — усміхнувшись, мовив Едмунд, — як мало уваги приділялося мистецтву читання! Як мало зважали на манеру говорити, на чітку вимову! Однак це стосується радше минулого, ніж сьогодення. Зараз усюди панує дух покращень; але з проповідей тих, хто був посвячений у сан двадцять, тридцять, сорок років тому, видно, що майже всі вони вважають, наче читання — то читання, а проповідь — то проповідь. Зараз усе по-іншому. Про цей предмет зараз судять справедливіше. Вже почали розуміти, що навіть беззаперечну істину слід виголошувати чітко та впевнено; і до того ж тепер стають ще більш поширеними гарний смак, прискіпливість, більш критичне ставлення до проповіді; у кожній парафії більше людей, які хоч трохи знаються на цьому предметі і можуть судити та критикувати.

Едмунд уже відслужив одну відправу за той час, що був посвячений у сан; і щойно це стало відомо Кроуфордові, як той почав жваво розпитувати Едмунда про його відчуття та успіх проповіді. У цих питаннях, хоч вони й були задані з живою дружньою цікавістю, та все ж свідчили про деяку поверховість суджень, не вчувалося й тіні насмішки чи недоречної веселості, що, як знав Едмунд, була б образливою для Фанні; і він був радий задовольнити цікавість друга. А коли Кроуфорд спитав його думки й висловив своє власне судження щодо того, у якій манері слід читати деякі місця служби, і дав зрозуміти, що серйозно над цим розмірковував, Едмундові стало ще приємніше його слухати. Оце вірний шлях до серця Фанні. Її не завоювати галантним поводженням, дотепами та навіть добротою, — принаймні не завоювати скоро, якщо до цього не долучаться розуміння, чутливість і серйозне ставлення до серйозних речей.

— У нашій літургії, — зауважив Кроуфорд, — є красоти, яких не може зіпсувати навіть неуважне, недбале читання; але в ній також є і багато зайвих повторень, які можна зробити непомітними, лише прочитавши їх якомога краще. Принаймні для мене це так, бо мушу зізнатися, я не завжди слухаю з належною увагою (він кинув погляд на Фанні); дев'ятнадцять разів із двадцяти я думаю про те, як слід було б читати цю молитву, і жадаю прочитати її сам. Ви щось сказали? — він хутко ступив до Фанні й звернувся до неї в зовсім іншому, ніжнішому тоні; а почувши у відповідь "ні", додав: — Ви певні, що нічого не говорили? Я бачив, вуста у вас ворухнулися, і подумав, може, ви збираєтеся сказати, що мені слід бути уважнішим і не дозволяти думкам розсіюватись. Ви справді не збиралися цього сказати?

— Ні, що ви, я певна, ви самі знаєте, як вам слід робити… я… я не могла навіть подумати…

Вона загнулася, відчуваючи, що її захопили зненацька, і не могла змусити себе говорити далі, хоч Кроуфорд ще кілька хвилин чекав продовження. Потім він повернувся на колишнє місце і заговорив так, наче й не було цієї романтичної перерви.

— Гарно виголошена проповідь — річ іще більш незвичайна, ніж гарно прочитана молитва. Просто гарна проповідь — це рідкість. Важче гарно сказати, ніж написати; адже правила та премудрощі письменства вивчають частіше. А гарно написана та гарно прочитана проповідь дає величезне задоволення. Я не можу слухати таку проповідь без щирої поваги і в таку мить відчуваю, що ладен прийняти сан та проповідувати. У мистецтві проповідника — якщо це справжнє мистецтво — є щось таке, що варте найвищої похвали та пошани. Пастир, який може зворушити й зацікавити неоднорідну масу слухачів, виголошуючи обмежений набір істин, давно вже заяложених посередніми проповідниками; який може сказати щось нове, що збуджує цікавість і вражає уяву, і при цьому поважати смаки та почуття своєї пастви, — таку людину та її служіння важко переоцінити. Я б хотів бути таким.

Едмунд засміявся.

— Справді, хотів би. Я ніколи не міг слухати видатного проповідника без того, щоб йому не позаздрити. От тільки мені була б потрібна лондонська публіка. Я міг би проповідувати лише освіченим людям, таким, що здатні оцінити моє красномовство. І до того ж не знаю, чи сподобалося б мені проповідувати часто; так, іноді, може, раз чи двічі за весну, після того як мене тижнів шість поспіль чекатимуть з нетерпінням; але не постійно. Постійно — це не для мене.

Тут Фанні, що не могла не прислухатись до його слів, мимохіть похитала головою; і Кроуфорд вмить зробив крок до неї, пристрасно допитуючись, що вона мала на увазі. І оскільки Едмунд, який сидів поруч з нею, збагнув, що атака обіцяє бути вельми серйозною, бо в хід підуть і погляди, і ніжні слова, — він втулився аж у самий куток, повернувся до них спиною і взяв газету, від душі бажаючи, щоб його люба маленька Фанні врешті-решт погодилася пояснити, чому вона похитала головою, і таким чином вгамувала палкого закоханого; і, сумлінно намагаючись не чути ні звуку з їхньої розмови, Едмунд бурмотів про себе різноманітні об'яви — "Прекрасний маєток у Південному Уельсі", "Для батьків і опікунів", "Чудовий об'їжджений мисливський кінь".

Тим часом Фанні, картаючи себе за те, що не змогла лишитися такою ж незворушною, як і мовчазною, і вельми прикро вражена поведінкою Едмунда, намагалася, наскільки те дозволяли її скромність і почуття такту, спекатися Кроуфорда, уникнути його поглядів та розпитувань; а він, не відступаючись, щедро вдавався й до того, й до іншого.

— Що ви мали на увазі, похитавши головою? — допитувався він. — Що це мало означати? Напевно, осуд. Але що ви могли засуджувати? Що я сказав таке, що могло бути для вас неприємним? Вам здалося, що я говорив не до речі? Чи без належної поваги до цього предмета? Тоді скажіть, що це так! Тільки скажіть, у чому я схибив. Я хочу, щоб мені вказали на мою помилку. Ну, я дуже вас прошу; відкладіть на хвильку своє вишивання. Що ви мали на увазі, похитавши головою?

І марні були її благання:

— Прошу, сер, не треба… Прошу вас, містере Кроуфорд! — і марно вона намагалася відвернутись; він так само вперто, тихо, але нетерплячим тоном, і в такому ж близькому сусідстві, повторював ті ж самі питання. Вона хвилювалася дедалі більше, їй було прикро й ніяково.

— Як ви можете, сер? Ви мене просто вражаєте; дивуюся, як ви можете…

— Що вас вражає? — підхопив він. — Ви дивуєтеся? Що ж такого в моєму проханні, чого ви не можете зрозуміти? Я з радістю поясню вам, що змушує мене вас розпитувати, чому мене так цікавить усе, що ви говорите й робите, і що мені цікаве зараз. Я не хочу, щоб це надто довго лишалося для вас незрозумілим.

Фанні, попри все своє збентеження, злегка всміхнулася, але не сказала нічого.

— Ви похитали головою, коли я зізнався, що не хотів би виконувати обов'язки священика постійно. Так, ось це слово: "Постійно!" Я його не боюся. Я готовий вимовити його по літерах, прочитати його, написати при кому завгодно. Не бачу в цьому нічого страшного. А на вашу думку, мені слід його боятися?

— Можливо, й так, сер, — мовила Фанні, бо їй зрештою набридло мовчати. — Можливо. Я подумала — як шкода, що ви не завжди розумієте себе так добре, як тієї миті, коли говорили.

Кроуфорд, радий, що нарешті домігся від неї хоч слова, вирішив будь-що не дати розмові згаснути; і бідолашна Фанні, яка сподівалася таким суворим докором змусити його замовкнути, з прикрістю зрозуміла, що помилилася, — просто тепер його цікавість була звернена на інший предмет, а один потік слів змінився іншим. Він конче хотів добутися від неї якихось пояснень. Йому не траплялося такої нагоди від самого побачення в кабінеті її дядечка — і, певно, вже не трапиться до від'їзду. Леді Бертрам, що сиділа по інший бік столу, можна було не брати до уваги, бо вона, як завжди, перебувала в солодкій напівдрімоті; а Едмунд продовжував виявляти надзвичайну цікавість до газетних оголошень.

— Ну, що ж, — мовив Кроуфорд після зливи стрімких запитань, на які почув лише дуже ухильні відповіді, — тепер я щасливіший, ніж був досі, бо краще розумію вашу думку про мене. Ви вважаєте, що я непостійний, легковажний, схильний діяти під впливом миттєвого настрою; при такій думці не дивно, що… Але побачимо. Я не лише на словах постараюся переконати вас, що ви помиляєтеся; за мене говоритиме моя поведінка; розлука, відстань, час скажуть усе за мене. Вони доведуть вам, що як хтось і вартий вашої прихильності, то це я. Звичайно, ви незрівнянно благородніші за мене; про це я знаю. У вас є такі чесноти, які я раніше вважав просто не притаманними людській натурі. У вас є щось янгольське, таке, чого неможливо не тільки побачити — бо цього не сягає зір, — але таке, чого не може осягнути й уява. І все ж таки мене це не лякає. Щоб завоювати вас, не потрібно володіти такими ж чеснотами. Про це не може бути й мови. Той, хто бачить ваші чесноти і шанує їх більше від усіх інших, той, хто любить вас більш відданою любов'ю, — лише той і має право на вашу любов. Ось що дає мені певність у своїх силах. За цим правом я заслуговую вашої любові — і заслужу її. І якщо ви переконаєтеся, що моє почуття до вас саме таке, як я кажу, тоді… я знаю вас надто добре, щоб у такому разі плекати найсміливіші надії. Так, люба моя, кохана Фанні… Даруйте (схаменувся він, побачивши, що дівчина злякано відсахнулася від нього), — перепрошую. Напевне, я ще не маю права… але ж як іще я можу вас називати? Чи ви гадаєте, що навіть зараз я подумки називаю вас інакше? Ні, я думаю про "Фанні" з ранку до вечора, "Фанні" сниться мені вночі. У цьому імені бринить така ніжність, — жодне інше ім'я не могло б пасувати вам краще.

Фанні було все тяжче лишатись на місці, ще мить — і вона, певно, спробувала б утекти від нього, хай навіть привернувши до себе загальну увагу, — аж раптом почула рятівні звуки, яких так довго чекала, дивуючись, чого вони спізнюються. Урочиста процесія, очолена Бедлі, внесла чайну тацю, чайника, солодкі тістечка і звільнила Фанні від тоскного полону, у якому вона перебувала і тілом, і душею. Містер Кроуфорд нарешті мусив відійти; а вона тепер була вільна і, допомагаючи розливати чай, почувалася в безпеці.

Едмунда не вельми засмутила можливість знов говорити і чути все, що говориться довкола; проте, хоча бесіда видалася йому занадто довгою і хоча, подивившись на Фанні, він завважив, що обличчя її палає збентеженням, йому хотілося вірити, що так багато слів не могло бути сказано даремно.

Розділ тридцять п'ятий

Едмунд вирішив, що лише від Фанні залежатиме, чи будуть вони обговорювати її стосунки з Кроуфордом; і якщо вона не почне цієї розмови, він також буде мовчати.