Менсфiлд-парк - Остін Джейн
Але те, що предмет його хвилювань змінився, анітрохи не допомогло Фанні; не змігши пояснити для себе її поведінку, сер Томас ще більш розгнівався; він встав з місця і заходив по кімнаті, враз спохмурнівши (Фанні це відчувала, хоч і не насмілювалася підвести на нього очі); а потім владним тоном спитав:
— У тебе є якісь підстави, дитино, щоб бути поганої думки про вдачу містера Кроуфорда?
— Ні, сер.
Їй дуже хотілося додати: "Але про його переконання — так"; та серце в неї впало при думці про те, до якої це призведе жахливої розмови, яких вимагатиме пояснень, — а переконати його вона, мабуть, таки не зможе. Її погана думка про Кроуфорда була викликана здебільшого спостереженнями, про які вона, заради блага своїх кузин, не наважилася б розповісти їхньому батькові. Марія та Джулія, і особливо Марія, були надто великою мірою причетні до недостойної поведінки містера Кроуфорда, щоб Фанні могла змалювати його характер таким, як собі його уявляла, не зраджуючи кузин. Вона сподівалася, що такий чоловік, як її дядечко — прозірливий, благородний, добрий, — має вдовольнитися самим лише її зізнанням у тому, що Кроуфорд їй не подобається. На її горе, вона відчула, що цього не досить.
Сер Томас підійшов до столу, за яким вона сиділа, знічена і нещасна, і з холодною суворістю мовив:
— Я бачу, говорити з тобою немає сенсу. Тож вважатимемо цю прикру розмову завершеною. Не слід змушувати містера Кроуфорда чекати так довго. Я можу лише додати, що вважаю за свій обов'язок висловити своє ставлення до твоєї поведінки. Ти розчарувала всі мої сподівання і виказала риси, цілком протилежні до тих, що я хотів би в тобі бачити, оскільки — і я думаю, що це було видно з мого ставлення до тебе, — відтоді, як я повернувся до Англії, я був про тебе вельми схвальної думки. Мені здавалося, що тобі не властиві надмірні гордощі, самовтіха та дух непокори, який за наших часів так часто можна зустріти навіть у молодих жінок і який у молодій жінці є взагалі неприпустимим та огидним. Але зараз ти показала мені, що також можеш бути впертою й непокірною; що ти можеш і хочеш чинити на свій власний розсуд, без будь-якої поваги до тих, хто, звичайно, має певне право тобою опікуватись, — і навіть не питаєш їхньої поради. Ти показала себе зовсім, зовсім іншою, ніж я тебе уявляв. Ти, здається, ані на мить не задумалася, чи піде це на користь твоїй родині, твоїм батькам, братам і сестрам. Яке це було б для них благо, як би вони зраділи, що ти так добре влаштувалася в житті, — та для тебе це нічого не значить. Ти думаєш тільки про себе, і лише через те, що ти не маєш таких почуттів до містера Кроуфорда, які молодій палкій уяві здаються необхідними для щастя, ти одразу ж йому відмовила, не бажаючи навіть лишити собі деякий час на роздуми, трохи часу, щоб спокійно все зважити і зрозуміти свої справжні бажання; натомість ти в миттєвому пориві відкидаєш можливість влаштувати своє життя, влаштувати пристойно, статечно, благородно, — навряд чи тобі ще колись випаде така можливість. Є претендент на твою руку — молодий, розумний, приємної вдачі, з солідним капіталом, — і він у тебе закоханий, і просить твоєї руки шляхетно й безкорисливо. І дозволь сказати тобі, Фанні, що ти можеш прожити ще вісімнадцять років і не спіткати подібної пропозиції від чоловіка, що був би хоч наполовину таким багатим, як Кроуфорд, чи мав хоча б десяту частину його чеснот. Я радо віддав би за нього будь-яку з моїх доньок. Марія взяла дуже вдалий шлюб; та якби містер Кроуфорд просив руки Джулії, я видав би її за нього з набагато більшим задоволенням, ніж видав Марію за містера Рашворта. — І по хвилі додав: — Я був би вельми вражений, якби будь-яка з моїх доньок, отримавши пропозицію, навіть удвічі менш вигідну від цієї, виявила таку неповагу до мене, що не схотіла б навіть порадитися зі мною і одразу ж, не роздумуючи, відмовилася. Такий вчинок вельми здивував би мене й образив. Я б вважав, що це прикрий переступ обов'язку та дочірньої поваги. Тебе не можна судити за тими ж правилами. У тебе не може бути такого обов'язку переді мною, як у моїх дітей. Але, Фанні, якщо в глибині душі ти можеш вибачити собі невдячність…
Він замовкнув. Фанні вже плакала, і так гірко, що він, хоч як був розгніваний, не міг продовжувати далі. Те, як він описав її, вразило її у саме серце; а ці звинувачення, такі тяжкі, нескінченні й чимдалі жахливіші! Себелюбна, вперта, непокірна й невдячна! Він вважає її такою. Вона обманула його сподівання, втратила його прихильність. Що з нею буде?
— Мені дуже шкода, — вимовила вона нечутно, крізь сльози, — мені справді дуже шкода.
— Шкода! Так, сподіваюся, тобі шкода; і в тебе, певно, будуть причини ще довго шкодувати про те, що сталося сьогодні.
— Якби лишень я могла вчинити по-іншому, — з новим відчайдушним зусиллям вимовила Фанні, — але я знаю, що ніколи не зроблю його щасливим, і сама також буду нещасна!
Знову полилися сльози; але, незважаючи на ці нестримні ридання і на те страшне слово "нещасна", яким вони були викликані, сер Томас подумав, що вона схильна поступитися, змінити свій намір — і, певно, не зможе лишитись байдужою до палких благань закоханого. Він знав, що Фанні дуже боязка і надміру вразлива, і вирішив, що вона зараз у такому душевному стані, коли потрібно трохи часу, трохи наполегливості й терпіння — чи то нетерпіння, — щоб закоханий молодик, розумно вживаючи всі ці засоби, міг досягти звичайного в таких випадках успіху. Якщо той буде досить наполегливим, — якщо він закоханий настільки, щоб не відступитися від своєї мети, — тоді ще є надія. І ці міркування трохи заспокоїли сера Томаса.
— Ну, гаразд, — мовив він похмуро, але вже не так гнівно, — годі, дитино, витри сльози. Вони тут ні до чого; сльозами горю не допоможеш. Тепер ти повинна спуститися зі мною вниз. Містер Кроуфорд і так уже задовго чекає. Ти мусиш сама дати йому відповідь; не можемо ж ми очікувати, що він вдовольниться меншим; лише ти сама зможеш йому пояснити, чому він так хибно зрозумів твої почуття і, собі на лихо, засліпив себе надією. Я ж не можу цього зробити замість тебе.
Проте Фанні так опиралася, виглядала такою нещасною від самої лише думки про те, щоб спуститися вниз, що сер Томас, трохи поміркувавши, визнав за краще дати їй спокій. Його надії щодо цих леді й джентльмена, таким чином, не справдилися; та коли він поглянув на племінницю і побачив, що зробили сльози з її лицем, то йому здалося, що від такої зустрічі обоє можуть програти більше, ніж виграти. Тому він зронив кілька заспокійливих слів і пішов сам, полишивши бідолашну племінницю сидіти й оплакувати свою гірку долю.
У душі у неї панувало сум'яття. Минуле, нинішнє, майбутнє — усе було жахливе. Але найбільшої муки завдав їй гнів дядечка. Себелюбна й невдячна! Отакою він її уявляє! Тепер вона нещасна довіку. І поруч немає нікого, хто міг би стати на її бік, заступитися за неї або хоча б дати їй пораду. Її єдиний друг поїхав. Він міг би пом'якшити батькове серце; проте всі, так, мабуть, усі віднині вважатимуть її себелюбною та невдячною. Їй доведеться постійно слухати їхні докори; вона буде чути цей докір, бачити його на обличчях довкола, знатиме, що він звучить щоразу, коли мова йде про неї. Вона гнівалася на містера Кроуфорда; і все ж, якщо він справді її кохає і також нещасний, — як усе це жахливо!
Минуло десь півгодини, і повернувся дядечко; Фанні, побачивши його, ледь не зомліла. Однак він говорив спокійно, без гніву, без докорів, і вона трохи ожила. Його слова й поведінка її навіть втішили, бо почав він так:
— Містер Кроуфорд пішов; ми щойно з ним розпрощалися. Не буду передавати нашу розмову. Мені не хочеться ще більше тебе засмучувати розповіддю про те, як почувається він. Досить буде сказати, що він поводився дуже великодушно, як і личить джентльменові, і лише підтвердив мою схвальну думку про його розум, серце та волю. Коли я дав йому зрозуміти, як ти страждаєш, він одразу ж — і це було вельми тактовно — припинив наполягати на побаченні з тобою.
Тут Фанні, що тільки наважилася поглянути на дядечка, знов опустила погляд.
— Звичайно, — продовжував сер Томас, — він не міг не попросити дозволу поговорити з тобою віч-на-віч, хоча б п'ять хвилин; це прохання цілком природне, він має на це право, і відмовити йому не можна. Але він не призначив точного часу; може, це буде завтра, — та в будь-якому разі тільки тоді, коли ти зовсім заспокоїшся. Зараз усе, що тобі потрібно, — це заспокоїтися. Годі плакати; так ти лише собі зашкодиш. Якщо ти — як мені хотілося б думати — схильна прислухатися до моїх порад, то не станеш давати волю своїм почуттям, а візьмеш себе в руки і розумно про все поміркуєш. Я раджу тобі прогулятися; це піде тобі на користь; походи надворі годинку-другу, в алеї нікого не буде, а тобі, як ти пройдешся на свіжому повітрі, стане краще. І ще одне, Фанні (він на мить повернувся до завершеної вже розмови), я не буду говорити внизу про те, що сталося; не скажу навіть леді Бертрам. Не слід розчаровувати всіх інших; і ти сама також нічого про це не кажи.
Цьому наказові вона могла підкоритись із задоволенням; за це благодіяння вона була вдячна від душі. Уникнути нескінченних нарікань місіс Норріс! Коли дядечко пішов, вона сяяла вдячністю. Можна витерпіти що завгодно, лише не ці нарікання! Навіть побачити містера Кроуфорда було б не так тяжко.
Вона одразу ж вийшла надвір, як порадив дядечко, і сумлінно, наскільки могла, виконала й іншу його пораду: витерла сльози, постаралася опанувати себе і спокійно про все подумати. Вона хотіла довести йому, що справді не бажає його засмучувати і прагне знову здобути його прихильність; до того ж він дав їй неабиякі підстави для таких старань, приховавши всю історію від тітоньок. Тепер їй слід зробити все можливе для того, щоб не викликати підозри ані своїм виглядом, ні поведінкою; і вона відчувала, що здатна майже на все, якщо це врятує її від тітоньки Норріс.
Вона була просто приголомшена, коли, повернувшись з прогулянки, знов увійшла до Східної кімнати і одразу ж побачила веселий вогонь у каміні. Вогонь! Це було вже занадто; виявити таку турботу про неї в таку хвилину! Вона відчула майже болючу вдячність.
