Прерія - Купер Джеймс Фенімор
Однак Маторі, від якого значною мірою залежали вчинки його одноплеменців, старанно приховував свої наміри. Може, він радів, що так легко позбувся вельми неприємних претензій; може, чекав слушної хвилі, щоб показати свою силу; а може, заклопотаний іншими, куди важливішими справами, він просто не мав часу сушити собі голову такими марницями.
Проте Ішмаел, хоч і поступився розгніваній Естер, вгамувавши її, зовсім, здавалося, не збирався відмовитись від своїх попередніх намірів. Валка відступила берегом річки десь на милю і зупинилась на схилі горба, де було все необхідне для ночівлі. Тут переселенці знов напнули намети, розпрягли коней, пустили їх пастися разом із худобою в долину, — коротше кажучи, звично готувалися до ночівлі, причому Ішмаел робив усе так спокійно і неквапливо, ніби поруч не було небезпечних сусідів, яким він наважився кинути такий зухвалий виклик.
А тетони тим часом клопоталися не менш невідкладною справою. Як тільки вони довідалися, що Маторі повертається, полонивши ненависного вождя їхніх ворогів, який так довго завдавав їм жаху, в стійбищі запанувала несамовита, дика радість. Старі індіанки ходили від намету до намету, розпалюючи лють воїнів, аби ніхто з них не здумав просити милості для ворога. Одному вони казали про сина, скальп якого сушився в домі пауні над димним вогнищем; другому нагадували про його рани, ганьбу й поразки: з третім вели мову про те, скільки шкур і коней він утратив, а четвертого під'юджували помститися за колишні образи, що їх заподіяв йому цей кривдник.
Отож усі чоловіки, розпалені до краю цими підмовами, зібрались, як уже сказано, на раду, хоч ще й невідомо було, до чого вони дійдуть у своїх мстивих намірах. Як розправитися з бранцями і чи слід це робити взагалі — з цього приводу були найрізноманітніші думки, і Маторі не поспішав починати обговорення, бо не був певен, сприятиме воно його планам чи, навпаки, зруйнує їх. Досі велися, так би мовити, попередні переговори, під час яких кожен ватажок намагався з'ясувати, скільки прихильників він матиме, коли це питання вирішуватиметься на вищій раді племені. І ось настала відповідальна хвилина, і всі почали готуватися до ради з гідністю й урочистістю, як того вимагала значущість події.
З витонченою жорстокістю, на яку здатні тільки дикуни, тетони вибрали для своїх поважних зборів майданчик біля стовпа, до якого був прив'язаний головний бранець. Мідлтона і Пола принесли і поклали, в путах, до ніг пауні; потім чоловіки посідали на землю, кожен на те місце, яке відповідало його становищу. Воїни підходили один по одному й сідали, утворюючи широке коло; всі були стримані та поважні, ніби кожен з них і справді спроможний був учинити справедливий і, як це повинно бути, милосердний суд. Залишили місця для трьох чи чотирьох головних ватажків. Кілька старезних бабусь, виснажених роками, злигоднями та шаленими дикунськими пристрастями, пропхалися в передній ряд з зухвалістю, що її викликала невситима жага помсти і яку виправдовувала їхня багаторічна відданість своєму народові.
Нарешті всі були на своїх місцях, окрім згаданих ватажків. Вони зволікали, марно сподіваючись, що їхня одностайність згуртує їхніх прибічників, залагодить чвари між ними, бо Маторі, попри весь свій величезний вплив, міг утримувати владу, тільки спираючись на підтримку своїх підлеглих. Коли ці шановані особи всі разом ступили в коло, їхні похмурі погляди і насуплені брови красномовно свідчили, що вони не дійшли згоди, дарма що так довго радилися. Вираз очей Маторі безперервно мінявся; вони то раптом спалахували від несподіваних порухів душі, то знову застигали, набуваючи холодної стриманості, що, як вважалося, більше пасувала вождеві на раді. Він сів на своє місце з удаваною простотою народного вождя, проте гострий і палючий погляд, яким він тут-таки обвів мовчазні збори, виказував, що він природжений тиран.
Коли всі зібралися, старий воїн запалив велику люльку племені і дмухнув димом на схід, захід, південь і північ. Принісши цю миротворчу жертву, він подав люльку Маторі, а той з манірною покорою передав її сивоголовому вождеві, що сидів поруч. Після того, як всі посмакували заспокійливим димом, запала мертва тиша, так ніби кожен не тільки мав право, а й справді глибоко обмірковував ті питання, що їх треба розв'язати. Тоді підвівся старий індіанець і почав так:
— Орел на порогах Безконечної річки вилупився з яйця через багато років по тому, як моя рука вперше убила пауні. Те, що говорить мій язик, бачили мої очі. Боречіна дуже старий. Оці горби стоять довше, ніж він живе у своєму племені, а річки наповнювалися й порожніли задовго до його народження; але хто з сіу знає про це, крім нього? Сіу почують, що він скаже. Коли яке його слово впаде на землю, вони піднімуть його і притулять до своїх вух. Коли яке слово забере вітер, то мої молоді воїни спіймають його. Тепер слухайте. Відколи тече вода і ростуть дерева, сіу зустрічалися з пауні на стежці війни. Як пума любить антилопу, так дакота любить свого ворога. Коли вовк знаходить оленя, хіба він лягає спати? Коли пума бачить лань біля ручая, хіба вона заплющує очі? Ви знаєте, що ні. Вона теж п'є, але не воду, а кров! Сіу — це стрімлива пума; пауні — це тремтливий олень. Хай мої діти почують мене. Вони побачать, що мої слова добрі. Я закінчив.
З вуст прихильників Маторі вирвався глухий, гортанний схвальний крик, коли вони почули цю криваву пораду одного із старійшин племені. Мстивість, що глибоко вкорінилася в їхніх душах, стала прикметною рисою їхніх вдач, і тим приємніше їм було слухати алегоричні натяки старого вождя, а Маторі вже передчував успіх своїх задумів, побачивши, як багато прихильників у його друга. Однак до одностайності ще було далеко. Після слів першого промовця, за звичаєм, запанувала тривала мовчанка, аби всі могли оцінити їхню мудрість, перш ніж інший вождь спробує їх спростувати. Другий промовець був хоч і не в розквіті життя, однак і не такий старий, як його попередник. Він був свідомий цієї вади і спробував, наскільки це було можливо, відшкодувати її надмірною покорою.
— Я всього лише дитя, — почав він, крадькома озирнувшись, щоб перевірити, яке враження ці слова справили на тих, хто вважав його за хороброго і розважливого вождя. — Я ще жив серед жінок, коли мій батько був уже мужчиною. Якщо моя голова сивіє, то це не тому, що я старий. Сніг, що падав на неї, поки я спав на стежках війни, примерз до мого волосся, і жарке сонце біля стійбищ оседжів не змогло його розтопити.
Почувся тихий гомін, що свідчив, у якому захваті слухачі від подвигів промовця, на які він так майстерно натякнув. Індіанець скромно почекав, поки заворушення трохи вщухне, а тоді, заохочений і наснажений похвалами, вів далі:
— Але очі у молодого сміливця зіркі. Він бачить дуже далеко. Він рись. Подивіться на мене. Я зараз повернусь спиною, щоб ви бачили мене з двох боків. Тепер ви знаєте, що я ваш друг, бо я показав вам ту частину мого тіла, якої ще не бачив жоден пауні. А тепер подивіться на моє обличчя — не на цей рубець, бо крізь нього ваші очі ніколи не зазирнуть у мій дух. Це щілина, яку прорізав конза. Але ось отвори, що їх зробив Ваконда, і крізь них ви можете дивитись мені в душу. Хто я такий? Дакота, зовні і зсередини. Ви це знаєте. Отож слухайте мене. Кров кожного створіння в прерії — червона. Хто відрізнить місце, де вбили пауні, від того, де мої молоді мисливці поклали бізона? Воно того самого кольору. Володар Життя створив ці місця одне для одного. Він створив їх схожими. Та чи зеленітиме трава там, де вбито блідолицього? Моїм юнакам не слід думати, ніби цей дуже численний народ не помітить, що бракує одного воїна. Він часто робить перекличку і питає: "Де мої сини?" Якщо вони недолічаться одного, то пошлють загони в прерії шукати його. Якщо вони не знайдуть його, то накажуть своїм гінцям шукати його серед сіу. Мої брати Великі Ножі не дурні. Серед нас зараз великий чаклун їхнього народу; хто може сказати, наскільки в нього гучний голос і наскільки довгі руки?..
Але тут, побачивши, що промовець, захопившись своїм красномовством, підійшов до самої суті свого виступу, Маторі підвівся і нетерпляче урвав його, вклавши в голос владність і зневагу, які під кінець перейшли в уїдливий глум:
— Хай мої молоді воїни приведуть на раду злого духа блідолицих. Мій брат на власні очі побачить цього чаклуна!
Мертва, моторошна тиша запала після цих несподіваних слів. Це було не тільки грубим порушенням священних законів чемності на радах, — своїм наказом вождь ніби кинув виклик таємничій силі одного з незбагненних створінь, на яких переважна більшість індіанців за тих часів дивилась із забобонним страхом, і мало хто наважувався йти проти них. Однак підлеглі вождя скорилися наказові й вивели з шатра Азінуса, на якому сидів Оубед, і зробили це так урочисто й церемонно, щоб виставити його на посміх. Проте в поведінці червоношкірих відчувався острах. Коли "чаклун" на ослі вступив у коло, Маторі, який побоювався, що лікар може справити неабияке враження на індіанців, і тому намагався принизити його, обвів очима збори, наче жадав розпізнати по темних обличчях навколо себе, чи вдалася його вигадка.
І справді, завдяки об'єднаним зусиллям природи й мистецтва природознавець виглядав так, що будь-де викликав би загальний подив. Голову йому дбайливо виголили за найвишуканішою модою та смаками сіу. Від усієї кучми, зовсім не зайвої о такій порі року, залишився тільки вишуканий чубчик на самій маківці, "скальпове пасмо", та й того не було б, коли б поцікавилися лікаревою думкою. Грубий шар барви вкривав голий череп, і навіть навколо очей і рота в'юнився химерний малюнок тієї ж таки барви, надаючи проникливому поглядові природолюба прихованої підступності, а категоричні зморшки біля вуст перетворилися на похмуру гримасу чорнокнижника. З натураліста здерли верхній одяг, а натомість, аби захистити його від холоду, напнули накидку з вичинених оленячих шкур, розмальовану найнеймовірнішими візерунками; ніби знущаючись із його ремесла, на самітний чубчик на голові, на вуха та на інші найпомітніші частини його тіла поначіплювали різних жаб, коників, ящірок, метеликів тощо, які були старанно препаровані, аби згодом посісти належне місце в його домашній колекції.
