Мобі Дік - Мелвілл Герман

Зараз я не можу про нього розповідати. Дайте мені трохи передихнути.

— Чічі! Чічі! — заволав дон Педро. — Наш доблесний приятель чогось поблід. Налийте йому чічі, в нього келих порожній.

— Не треба, сеньйори. Ще хвилинка — і я розповідатиму далі. Отже, сеньйори, так несподівано побачивши сніжно-білого кита за півсотні ярдів від корабля, тенеріфець був такий вражений, що в нього вилетіла з голови ота умова між матросами, і він мимовільно закричав про кита, хоча троє марсових, помітивши страховище вже давненько, похмуро мовчали. Та коли пролунав той крик, усі на судні наче ошаліли. "Білий Кит! Білий Кит!" — волали й капітан, і помічники, й гарпунники: їм усім не терпілось уполювати такого знаменитого, дорогоцінного кйта, і їх не відстрашила навіть його грізна слава. Тим часом затята команда скоса, цідячи прокльони, позирала на жахливу красу молочно-білої громадини, що, осяяна поземними променями сонця, колихалась і вилискувала на вранішній синяві моря, наче живий опал. Сеньйори, весь перебіг тих подій був позначений якоюсь дивною фатальністю, ніби він був накреслений ще до того, як постав на карті сам світ. Бунтівник був баковим гребцем на вельботі старшого помічника, отже, під час нападу на кита він сидів найближче до Редні, що стояв на носі човна зі списом у руках, і на його команду вибирав або попускав гарпунну линву. Навіть більше: коли тепер усі чотири вельботи спустили на воду і вельбот старшого помічника помчав попереду всіх, ніхто з матросів, налягаючи на весла, не горлав так завзято, як Стілкілт. Після шпаркої гонитви гарпунник улучив у кита, і Редні із списом у руках перебіг на ніс вельбота. Видно, він завжди був скажений на полюванні. Крізь бинти він закричав, щоб його висадили прямо на хребет китові. І його баковий з превеликою охотою, вибираючи линву, підтягував вельбота ближче й ближче крізь білу сліпучу піну, колір якої зливався з білим кольором кита. Коли це враз човен ударився наче об підводний поріг, перехилився, і помічник капітана вилетів з нього. В ту ж мить, коли він упав на слизьку спину кита, човен вирівнявся, і його відкинуло хвилею, а Редні скотивсь у воду по другий бік кита. Він поплив геть, і якусь хвильку крізь бризки та піну було невиразно видно, як він одчайдушно намагається втекти від Мобі Дікового ока. Та кит раптом крутнувся, збивши цілий вир, ухопив плавця своєю страшною пащею, підскочив з ним угору, а тоді сторчголов пірнув у воду й пішов углиб.

Тим часом після першого поштовху в дно човна Стілкілт попустив гарпунну линву, щоб вельбот міг кормою вперед випливти з виру. Спокійно дивлячись на те, що діялось, він думав своє. Та раптом човен із страшною силою шарпнуло вниз, і Стілкілт миттю перетнув линву ножем. Кит був вільний. Незабаром Мобі Дік виринув віддалеки; з його щелеп звисали клапті червоної вовняної сорочки Редні: вони зачепились за ті зуби, що знищили його. Всі чотири човни знов кинулись у погоню, але кит відірвався від них і незабаром зник зовсім.

"Таун-Го" вчасно дістався до гавані — дикого, відлюдного місця, де не було ні душі з цивілізованих людей. Там усі матроси, крім п’ятьох чи шістьох, на Стілкілтову підмову дуже хитро покинули корабель і зникли серед пальм. Як виявилось потім, вони незабаром захопили велику подвійну бойову пірогу тубільців і вирушили в ній до якоїсь іншої гавані.

Тепер на судні лишилася жменька людей; їм самим не під силу було покласти судно на борт і усунути течу, тому капітан звернувся до остров’ян і попросив допомоги в них. Але нечисленну команду з білих людей до краю виморила необхідність день і ніч пильнувати своїх небезпечних помічників та тяжка робота, яку їм довелось виконати, і, коли корабель уже був готовий відплисти, капітан не наважився вивести в море таке важке судно з таким нечисленним і знесиленим екіпажем. Порадившися в помічниками, він поставив "Таун-Го" на якір якнайдалі від берега, набив і викотив на ніс обидві свої гармати, на кормі розіклав мушкети, попередив остров’ян, щоб не наближалися до судна, коли їм життя дороге, взяв з собою ще одного зі своїх людей і, піднявши вітрило на найкращому своєму вельботі, попрямував за вітром на Таїті, за п’ятсот миль, щоб там набрати підкріплення для своєї команди.

На четвертий день тієї плавби вони помітили велику пірогу, яка, очевидно, прибилася до низенького коралового острівця. Капітан спрямував човна геть від того острівця, але дикунське судно рушило за ними, і незабаром капітан почув Стілкілтів голос, який наказав їм зупинитись, а ні, то він їх потопить. Капітан вийняв пістоля. Стілкілт, ставши ногами на носи двох скріплених бортами пірог, засміявся йому в вічі: мовляв, хай тільки курком клацне, то зразу піде рибам на поживу.

"Чого ви від мене хочете?" — гукнув капітан.

"Куди ви пливете? І чого? — спитав Стілкілт. — Тільки кажіть правду".

"Пливу на Таїті поповнити команду".

"Гаразд. Дозвольте мені на хвилинку пересісти до вас. Не бійтесь, я по-доброму".

Стілкілт стрибнув у воду, підплив до вельбота і, залізши в нього через борт, став лицем в лице з капітаном.

"Складіть руки навхрест. Зведіть очі до неба. Повторюйте за мною: "Як тільки Стілкілт залишить мене, присягаюся, що пристану до отого острова, витягну човен на берег і зоставатимусь тут шість днів. Коли я не зроблю так, хай мене грім поб’є!" От славний учень, — засміявся Стілкілт, — Аdios, sеnоr!"[83] — і, стрибнувши в воду, поплив назад до своїх товаришів.

Простеживши, щоб вельбот витягли на берег, аж на коріння кокосових пальм, Стілкілт рушив далі й у свій час дістався до Таїті, куди прямував і він. Там йому поталанило; двоє суден саме готувалися відпливти до Франції, і їм, наче навмисне, бракувало якраз стількох матросів, скількох він привів із собою. Усі вони найнялися на ті судна й таким чином, остаточно втекли від свого капітана — на той випадок, якби він усе ж таки вирішив віддати їх у руки правосуддя.

Днів через десять після того, як відпливли французькі судна, прибув вельбот, і капітанові довелось набрати матросів з більш-менш цивілізованих таїтян, хоч трохи знайомих з морем. Найнявши невелику місцеву шхуну, він вернувся з ними на свій корабель; там усе було гаразд, і "Таун-Го" знову рушив полювати на китів.

Де подівся Стілкілт, сеньйори, ніхто не знає; але на острові Нентакіті вдова Редні ще й досі кляне море, що не вертає небіжчиків; ще й досі вона бачить у снах жахливого білого кита, що вбив її чоловіка".

— Ви скінчили? — спокійно запитав дон Себастьян.

— Скінчив, доне.

— Тоді я благаю вас: скажіть мені по щирості, чи ви самі цілком певні, що ця ваша історія хоч у головних рисах правдива? Бо вона таки неймовірно дивна! Даруйте мені, що я так наполягаю.

— Вибачте й нам усім, сер моряк, бо й ми думаємо так само, як дон Себастьян! — не приховуючи щирого зацікавлення, загукало товариство.

— Сеньйори, у вашій "Золотій таверні" знайдеться Євангеліє?

— Ні,— відповів дон Себастьян. — Але я знаю тут неподалік одного достойного священика, і він умить добуде для мене цю книжку. Я зараз піду по неї, тільки чи добре ви зважили все? З цього може вийти серйозний клопіт.

— Будьте ласкаві, приведіть того священика, доне.

— Хоч тепер у Лімі вже не буває аутодафе, — озвався один із товариства до іншого, — та я боюся, щоб наш сер моряк не попав на зуби архієпископству. Відійдімо трохи в затінок, бо тут такий ясний місяць. Нащо воно нам?

— Вибачте, що я біжу за вами, доне Себастьяне, але дозвольте вас попросити, щоб ви постаралися добути найбільше Євангеліє, яке зможете.

— Оце той священик, він приніс Євангеліє,— сказав дон Себастьян, вернувшися з високим поважним чоловіком.

— Дозвольте, я скину капелюха. А тепер, велебний отче, підійдіть ближче до світла й держіть цю священну книгу так, щоб я міг покласти на неї руку.

Бог мені свідок, і я присягаюся своєю честю: та історія, що я вам розповів, сеньйори, у своїй основі й у головних рисах правдива. Я знаю, що вона правдива; вона сталась на нашій земній кулі; я сам був на тому судні, я знав його команду, я бачив Стілкілта й розмовляв з ним після смерті Редні.

55

ПРО НЕДОЛАДНІ ЗОБРАЖЕННЯ КИТІВ

Трохи далі я найретельніше, як лишень можна зробити без полотна, змалюю вам справжній вигляд кита, як він являється очам китобоїв, коли вже його величезна туша пришвартована до борту судна, так що по ній навіть ногами можна ступати. А тому спершу було б варто присвятити трохи уваги отим химерним фантастичним портретам його, що й донині зухвало піддають випробуванню довірливість жителів суходолу. І час уже розвіяти цю оману, показати світові, що всі такі зображення не правдиві.

Можливо, первісні джерела всіх цих мистецьких неправд слід шукати ще в найстародавніших індійських, єгипетських та грецьких скульптурах. Бо ще з тих часів великої вигадливості й малої сумлінності, коли на мармурових плитах храмів, на п’єдесталах статуй, на щитах, медальйонах, чашах, монетах дельфіна зображують укритим лускатою кольчугою, як Саладіна, із шоломом на голові, як у святого Георгія; ще відтоді щось із такої вільної фантазії домінує не тільки в найпопулярніших образах кита, а й у багатьох його наукових зображеннях.

Очевидно, найдавніші з наявних нині зображень, які претендують на роль портретів кита, можна знайти в знаменитій печерній пагоді острова Елефанти в Індії. Браміни твердять, що в майже незліченних скульптурних образах того прадавнього храму відбиті всі ремесла й професії, всі мислимі види людської діяльності — відбиті ще за багато сторіч до того, як вони справді з’явились на світі. Тож і не дивно, що наша благородна професія — китоловство — теж певним чином пророчо показана там. Того індійського кита, про якого йдеться, можна знайти на окремій частині стіни, де зображено втілення Вішну в подобі Левіафана, зване вченими Матсья-Аватар. Та хоч цей рельєф зображує напівкита-напівлюднну і від кита там є тільки хвіст, але й ця його невелика частина відтворена зовсім хибно. Вона більше схожа на конічно загострений хвіст анаконди, ніж на широкі лопаті величного хвостового плавця справдешніх китів.

А підіть до старої Національної галереї та подивіться, як змалював цю рибу великий художник християнського світу. Він досяг не більшого успіху, ніж допотопні індуси.