Великі сподівання - Діккенс Чарлз
Коли я нахилився до нього й сказав: "Джо, дорогий, як ти?" — він відповів: "Піпе, друзяко, ти ж знав її, коли вона була така показна собою…" — і, стиснувши мені руку, так і не докінчив.
Бідді, дуже симпатична у своїй простенькій чорній сукенці, клопоталася по господарству, всюди встигаючи дати лад. Я тільки привітався до неї, вирішивши, що зараз не час на розмови, тоді присів біля Джо й подумав: а де ж лежить воно… тобто, вона, моя сестра? В повітрі вітальні чувся запах солодощів, і я розглянувся у пошуках столу з наїдками — ввійшовши зі світла до присмеркової кімнати, я не зразу його помітив. Тепер я придивився й побачив на ньому нарізаний сливовий пиріг, скибочки апельсинів, сандвічі, печиво і дві карафки (що їх я добре знав у ролі оздоб, але ні разу за все життя не бачив у вжитку) — одна з портвейном, друга з хересом. Біля столу крутився цей облесницький Памблечук у чорному плащі й капелюсі, завинутому в цілий сувій крепу: він напихався їжею, а у вільні проміжки силкувався запобігливими жестами привернути мою увагу. Коли останнє йому вдалося, він підійшов ближче — дихнувши на мене ароматом хересу та булочок — і сказав ледь приглушеним голосом: "Чи дозволите, сер?..", після чого здійснив свій задум. Потім я зауважив містера Габла та його дружину, яка застигла у кутку в німій розпуці. Всі ми мали супроводити труну на цвинтар, з огляду на що Требб засупонював кожного з нас зокрема в якісь сміховинні клумаки.
— Воно така справа, Піпе,— прошепотів до мене Джо, коли Требб почав нас "шикувати" у вітальні парами, немов ми лагодилися до якогось моторошного танцю,— воно така справа, сер, що я волів би сам однести її до церкви, ну, ще троє-четверо приятелів прийшли б підсобити, в кого щира душа, але що поробиш, коли люди на це не так подивляться, скажуть, неповага до небіжчиці.
— Усім витягти носові хустинки! — скомандував містер Требб до міри понурим, але діловим голосом.— Усім витягти носові хустинки! Рушаємо!
Отож ми приклали носові хустинки до облич, наче у нас бігла з носа кров, і вийшли на вулицю пара за парою: Джо і я, Бідді й Памблечук, містер і місіс Габл. Останки моєї бідної сестри тим часом уже винесли кухонними дверима і, оскільки похоронний церемоніал вимагав, щоб шестеро носіїв труни ступали наосліп і задихалися під бридкою чорною попоною, облямованою білим, уся ця споруда скидалася на сліпу химеру з дванадцятьма людськими ногами, що, шургаючи по землі, поволі посувалася під орудою двох погоничів — форейтора й теслі.
Односельці, проте, вельми схвально сприйняли це видовисько і не приховували свого захоплення, коли ми проходили селом. Котрі ж молодші та метикуватіші — ті вряди-годи вискакували нам навперейми або влаштовували проти нас засідки у зручних місцях. Нашу появу з-за повороту більш говіркі з них вітали гучними вигуками: "Ось вони! Ідуть!" — і мало не кричали нам "ура". І всю дорогу мені діяв на нерви цей мерзенний Памблечук: ступаючи позад мене, він раз у раз виявляв свою чуйну увагу — то креп на моєму капелюсі поправить, то складки мого плаща розгладить. Дратувала й самовдоволеність подружжя Габлів, що аж пороздимались від пихи: де ж бо, стали учасниками такої достопам'ятної процесії!
Ось уже перед нами розляглися болота, з-поза яких виростали вітрила суден на річці, і ми вийшли на цвинтар, туди, де були могили моїх не відомих мені батьків, "Філіпа Пірріпа, мешканця сієї парафії, а також Джорджіани, дружини вищепойменованого". Тут тіло моєї сестри тихо опустили в могилу, поки у високостях над нами виспівували жайворонки та легкий вітрець слав по землі візерунчасті тіні хмарин і дерев.
Щодо поведінки цього ласолюбного Памблечука на цвинтарі, то я тільки одне скажу, що вся вона спрямована була на мене. І навіть коли виголошувалися глибокозмістовні слова, в яких нагадувано людині, що вона нічого не приносить із собою у світ і нічого не може забрати з собою, що вона пробігає, мов тінь, і швидко зникає,— містер Памблечук недвозначно кахикнув: мовляв, один молодий джентльмен, несподівано сподобившись великого багатства, тим самим засвідчив, що він не підлягає даному правилові. Коли ми верталися назад, у нього вистачило нахабства сказати мені, що моя сестра, на жаль, не знає, яку я честь їй виявив, і ще натякнути, що заради такої честі вона згодилася б і вмерти. В домі він допив рештки хересу, а містер Габл випив портвейн, і вони розбалакались у тому дусі (звична річ у таких випадках, як я опісля не раз помічав), неначе вони зовсім іншої породи, аніж небіжчиця, і їм гарантовано безсмертя. Кінець кінцем він забрався і забрав подружжя Габлів,— не інакше, як з наміром улаштувати собі приємний вечір у "Веселих Моряках", вихваляючись перед усіма, що він мій найперший доброчинець і що саме він заклав підвалини мого щастя.
Коли вони пішли і коли Требб та його підручні (хлопчака його, однак, тут не було) поскладали в торби своє маскарадне причандалля й пішли також, у домі стало якось здоровіше. Невдовзі по цьому Бідді, Джо і я сіли за холодний обід — але не в кухні, а у вітальні, і Джо при тім так надміру обережно обходився з ножем, і виделкою, і сільничкою, і всім іншим, що ми почували себе дуже скуто. Зате після обіду, коли я вмовив його запалити люльку і ми з ним побули в кузні, а тоді посідали на великій каменюці під кузнею, настрій у нас поліпшився. Я ще зауважив, що, прийшовши з похорону, Джо переодягнувся в щось проміжне між своїм недільним вбранням і робочим і став природнішим, більше схожим на самого себе.
Йому дуже сподобалось, коли я попросився у нього переночувати в моїй колишній кімнатинці, та й мені теж: я відчував, що правильно вчинив, звернувшися з цим проханням.
Коли на землю лягли вечірні тіні, я скористався вільною хвилиною, щоб прогулятися з Бідді в садку й поговорити.
— Бідді,— сказав я,— ти ж, гадаю, могла б повідомити мене про цю сумну новину.
— Ви так гадаєте, містере Піп? — відказала Бідді.— Я б і повідомила, якби вважала, що це потрібне.
— Я не хочу дорікати, Бідді, але все-таки, здається, тобі слід було б це зробити.
— Вам так здається, містере Піп?
Вона говорила дуже тихо, і вся здавалася такою стриманою, лагідною і милою, що мені не хотілося знову доводити її до сліз. Подивившись трохи на її потуплений вид, коли вона ступала поряд, я вирішив облишити цю тему.
— Тепер, Бідді, люба, тобі, мабуть, незручно буде залишатися в домі?
— О, так, я розумію, містере Піп,— твердо, хоч і не без суму, сказала Бідді.— Я вже говорила з місіс Габл, і завтра я переберуся до неї. Сподіваюся, разом ми якось подбаємо про містера Гарджері, поки у нього якось влаштується життя.
— А як ти збираєшся жити, Бідді? Якщо тобі треба гро…
— Як я збираюся жити?— не дала мені договорити Бідді, вся зашарівшись.— Я скажу вам, містере Піп. Я спробую дістати місце вчительки в новій школі, яку тут закінчують будувати. Односельці зможуть дати мені добрі рекомендації, і я сподіваюся, що буду працьовита й терпляча і навчатимусь сама, поки навчатиму інших. Ви знаєте, містере Піп,— з усмішкою мовила далі Бідді, підводячи на мене погляд,— нова школа тут зовсім не схожа на ту колишню, але я відтоді багато чого перейняла від вас, та й пізніше теж у дечому вдосконалилась.
— Та ти, Бідді, така, що завжди можеш удосконалюватись, де б не опинилась!
— Воно-то так, але якби ж не погані риси характеру,— пробурмотіла Бідді.
Це прозвучало не як докір, а як думка, що ненароком зірвалася з язика. Що ж, подумав я, краще й цю тему облишити. Я мовчки пройшов ще кілька кроків поруч з Бідді, дивлячись на її потуплений вид.
— Бідді, я от не чув подробиць, як саме моя сестра померла.
— Та які там подробиці! Вона, бідна, чотири дні була в поганенькому стані — хоча останніми часами це з нею рідше траплялося, аніж спершу — і ось увечері, саме коли чай пити, прочнулась і сказала цілком чітко: "Джо". А що вона вже хтозна-як здавна ані словом не озивалась, то я побігла й привела з кузні містера Гарджері. Вона мені знаками показала, щоб він сів поряд неї і щоб я поклала її руку йому на шию. Тож я помогла їй обняти його, і вона схилилась головою до нього на плече, заспокоїлася й стихла. А трохи згодом удруге сказала "Джо", і один раз "Вибач", і один раз "Піп". І більше голови ні разу не підводила, а рівно за годину ми поклали її на ліжко, коли побачили, що вона вже не дихає.
Бідді схлипнула, та й мені сльози так застували зір, що я ледь розрізняв потемнілий садок, і стежку, і зорі, які висіювались на небі.
— І так нічого й не з'ясувалося, Бідді?
— Нічого.
— А де подівся Орлік — ти знаєш?
— Та з його вимащеного одягу можна гадати, що він працює в кар'єрі.
— Отже, ти його бачила?.. А чого ти дивишся на оте темне дерево над стежкою?
— У той вечір, як вона померла, він стояв під тим деревом.
— Але й після того ти його бачила, Бідді?
— Бачила. Ось і зараз він знов там був… Та пізно вже,— сказала Бідді, кладучи руку мені на плече, коли я шарпнувся бігти туди.— Ви ж знаєте, я б не стала вас обманювати — він на хвильку показався і зник.
Я страшенно обурився, що цей тип і досі не дає їй спокою,— ненависть до нього просто клекотіла в мені. Я сказав це Бідді і ще додав, що не пошкодував би ні грошей, ні зусиль, щоб викурити його з нашої округи. Поступово їй вдалося заспокоїти мене, і вона заговорила про те, як Джо мене любить і ніколи не нарікає — вона не сказала: "на вас", але мені й так було ясно,— а виконує свій повсякденний обов'язок, завжди працьовитий, стриманий у слові, доброзичливий.
— Він і справді людина виняткова,— сказав я.— І знаєш, Бідді, нам з тобою треба буде більше так-от розмовляти, бо я ж тепер, звичайно, частіш приїжджатиму. Я не залишу бідного Джо зовсім самого.
Бідді промовчала.
— Ти чуєш, що я кажу, Бідді?
— Чую, містере Піп.
— Та як ти можеш називати мене "містером Піпом", як у тебе язик повертається, Бідді! І що це має означати?
— Що саме? — несміливо перепитала Бідді.
— Бідді,— сказав я тоном ображеного праведника,— я у тебе серйозно питаю, що ці твої слова мають означати?
— Що мають означати?— знов перепитала Бідді.
— Та що ти все повторюєш те саме, Бідді! — не витерпів я.— Раніше у тебе такої звички не було.
— Раніше не було! — луною озвалася Бідді.— Ох, містере Піп, раніше!
Я відчув, що нічого не вдієш — і цю тему теж краще облишити.
