Мацюсеві пригоди - Корчак Януш

Тому ти повинна прикласти таке самісіньке доміно.

У Алі є й одиниця, й п'ятірка, але вона хапає дві двійки і кладе їх, та ще й сердиться.

— Дивись,— пояснює Мацюсь,— тут же дві крапки. Ну, полічи. Одна крапка й ще одна–дві.

— Одна, дві,— повторює Аля.

Начебто погоджується з Мацюсем, та нараз розкидає все й починає сердитись:

— Бека тато, бека Альо, Аля не любить. Аля до дідуся.

І біжить скаржитись доглядачеві маяка, що її, мовляв, скривдили.

Ще гірше з лото. Аля хоче виграти і швидко закриває цифри. Альо вигукує чотирнадцять, та Алю це не обходить. Добре ще, коли вона одну цифру закриє, а то розсердиться, прикриє всі й кричить, що виграла.

Не краще й з малюванням. Аля замаже олівцем папір і каже, що вже намалювала, аби їй дали чистий аркушик. А кілець і рисочок ніяк не хоче малювати.

Мацюсь і Альо змушені ховатися від неї, але не дуже заховаєшся, коли нема куди. І часом їм просто уривається терпець. Бігати швидко Аля не вміє, тому падає і плаче. Найкраще вона любить слухати, коли щось розказують. Тоді Аля дивиться й навіть рота розкривав: певно, думав, що так краще зрозумів.

Мацюсь розмовляв з Алею так, як і з канаркою. Не дивуйтесь, Мацюсь часто розмовляв з канаркою. Посадить пташку на палець і запитує, чи пам'ятав вона королеву й короля, їхній палац у столиці, Стася, Геленку, Клю-Клю. А канарка час від часу крутить голівкою, нібито киває, що пам'ятає або не пам'ятає. Часом щось цвірінькне у відповідь, а часом заспіває. І хтозна, що вона розуміє й що відповідає.

Так само розмовляв Мацюсь і з Алею.

Канарці він каже:

— О, тепер я зміню канарочці воду, насиплю свіжого піску, знов буде в неї чисто. Зараз дам канарочці свіжих листочків.

Алі Мацюсь каже так:

— Тепер Аля витре носика, щоб був чистий. Тепер Аля дасть олівець, бо треба намалювати маяк — буде гарна картинка. Аля віднесе малюнок дідусеві. Адже Аля слухняна, дідусь радітиме. Він скаже: "О, Аля вихована, Аля принесла дідусеві малюнок".

І так щодня, одне й те саме. Проте Аля не нудиться, уважно слухає й не заважає.

"Такі маленькі діти повинні теж мати права",— думав Мацюсь. Тільки ніяк не може збагнути, як зробити, аби їм було весело, аби вони не заважали гратися й вчитися старшим дітям.

Тепер Мацюсь розумів, чому король Пафнуцій, та й взагалі дорослі, такі сердиті на дітей. Мабуть, діти так само заважають дорослим, як старшим дітям заважають малюки. І, певно, дорослі також думають, що діти нічого не знають.

Аля не завжди бігала, кричала і вигукувала: "Тату, дай Алі!" Часом вона бувала зовсім тихою. Подивиться, подивиться кудись далеко, а потім зітхне. Або візьме Мацюся за руку й довго, пильно дивиться йому в очі, а тоді знову зітхне. Або нараз здригнеться, начебто злякалась чогось, або почне віддавати все Мацюсеві й примовляє: "На, на, на". А коли все роздасть, розведе руками й радісно гукає: "Нема, нема нічого!" І радіє, ляскає в долоні, сміється й підстрибує.

"Маленькі діти,— записав Мацюсь до щоденника,— схожі на первісних людей".

І задоволений Мацюсь, що може вільно придивлятися до маленької дитини. Адже коли він був у сирітському будинку, то тільки-но підійде до малюків, як старші уже починають глузувати, що Мацюсь, мовляв, грається з малими. Мовляв, він дурень. І кепкують, вигадують різні дурниці, аби навмисне перешкодити й зіпсувати гру.

Тепер Мацюсь робить, що хоче, бо живе на безлюдному острові.

Лише одне непокоїть Мацюся: не всі малі діти такі, як Аля. Пригадує Мацюсь, як під час першої війни відпочивала їхня частина в селі поблизу фронту. Солдати розташувалися в хатах по четверо, по п'ятеро. Мацюсь мешкав тоді два тижні в одній хатині, де хлопчик такий же, як Аля, маленький, так само, як Для, белькотів, але було те маля дуже тихе — цілими днями сиділо біля печі й мовчки дивилося на все, лише зрідка щось промовляючи. Не плакав малюк, не крутився, не заважав іншим, тільки був дуже сумний. Мацюсь навіть подумав, що таким мав бути сумний король у дитинстві.

І в сирітському будинку діти були різні. Одні знічев'я плакали, але тихенько, деякі ревли, хоч і без сліз, інші щомить бігали скаржитися, ще інші починали битися. Одного разу Мацюсь бачив, як двоє малюків билося, й навіть подумав, що це схоже на війну. Часом б'ється двоє маленьких дітей, а часом б'ються цілі народи. І так само, мабуть, і з тих, і з тих сміються ті, хто сам не б'ється, а тільки спостерігає бійку.

Як дивно — люди такі різні, такі зовсім не схожі одне на одного. Стільки різних речей і стільки різних людей треба пізнати. І певно, тому так тяжко бути реформатором.

Мацюсь, наприклад, зовсім не знає старших хлопців. Вони перші виступили проти його реформ. Дітей у Мацюсевому віці старші хлопці обзивають "щенятами". І вдають з себе дорослих. Розказують одне одному таємниці, не дозволяють іншим підслухувати. Повсякчас б'ються, страшенно зарозумілі і горді, до молодших звертаються лише тоді, коли хочуть щось позичити або взяти. А часом беруть без дозволу, і коли нагадаєш їм про це, то ще гримають. Неприємні вони й грубі. Навіть коли жартують, то або насміхаються, або щось на зло роблять, або вдарять так, що довго болітиме. Якось один позичив у Мацюся перо, навіть ввічливо попросив. Та коли Мацюсь перед уроком нагадав, що перо йому самому потрібне, той хлопець вилаяв його й навіть замахнувся, аби вдарити. А потім учитель вичитував Мацюсеві, що той без пера прийшов на урок.

Розділ двадцятий

До Ради П'яти

Короля Мацюся Першого Реформатора.

Безлюдний острів Білого Сатани

З а я в а № 43

Прошу Раду П'яти замінити охорону острова. У вартових удома є дружини й діти, і їм неприємно лишатися тут на самоті. Варта каже, що сидить уже п'ять місяців, і цього досить. Мої охоронці не в'язні, а мусять жити на безлюдному острові — це несправедливо. Дуже мені прикро, що люди страждають через мене.

Тому ласкаво прошу замінити варту на нову. І прошу, щоб новою вартою були не дорослі, а старші хлопці. Єсть тут човен, можна купатися, влаштовувати вилазки, й нікому не буде нудно. А згодом вони теж зможуть виїхати.

З пошаною

К о р о л ь М а ц ю с ь Р е ф о р м а т о р.

Печатка охорони острова.

Заяву короля Мацюся читав і не бачу

перешкод до виконання його прохання.

П о л к о в н и к Д о р м е с к о.

Дата поштового штемпеля.

Спершу Мацюсь сердився, що про будь-яку дурницю повинен писати заяву до Ради П'яти Королів, які стали мовби опікунами Мацюся-вигнанця. Але згодом звик, і так, здається, навіть краще. Занотовує в зошит, що треба, потім пише заяву, віддає полковникові, полковник прикладає печатку, стверджує, що згоден,— і першим же кораблем надсилає.

Сорок дві заяви про різні речі надсилав Мацюсь, і жодного разу йому не відмовили. Навіть револьвер у нього є, бо він не в'язень, а добровільно виїхав на острів.

Тепер Мацюсь просить про заміну варти й страшенно цікавиться, кого пришлють.

Та на другий день після написання заяви спіткало Мацюся велике горе: раптово здохла канарка. Канарка була вже стара, а останнім часом стала млява, сумна, не співала. Неохоче виходила з клітки й не купалася в мисочці. Більше розкидала дзьобом їжу, ніж їла. Мацюсь бачив усе це, але гадав, що нічого поганого не станеться.

Після смерті пташки Мацюсь пригадав, що останнього вечора вона була особливо сумна. Розкривала дзьобик і мружила оченята, наче задихалася. Стовбурчила пір'я, ніби їй було холодно. Мацюсь хвилювався — чи не захворіла канарка. А вона, виявляється, давно вже хворіла.

Ось тепер лежить застигла, ніжки випростала, вся ніби закам'яніла. Лише голівка сіпається: одне око розплющене, а друге заплющене.

Взяв Мацюсь дзьобика в рот, дмухає, пестить голівку, біжить до Валентина, але бачить, що вже пізно.

"Тепер уже нема в мене нікого",— сумно подумав Мацюсь і заходився ховати пташку.

Вирізав Мацюсь із золотого паперу корону, аби видно було, що це королівська канарка. Вибрав невеличку коробочку, обклеїв її зеленим папером. Вистелив усередині ватою, листям — і поклав канарку. Забрало це в нього чимало часу, бо не хотів Мацюсь, щоб хтось бачив. Соромився людей. Але який тут сором? Канарку йому дала мама, яка вже померла; стільки років прожила канарка в батьковому кабінеті; а батько теж давно помер. Отже, це канарка-пам'ятка. А пам'ятки шанують не лише королі.

Змайстрував Мацюсь катафалк з двох коробочок. Прив'язав шнурочок. Загорнув усе в папір і вийшов на подвір'я. Подався.на гору, що височить над берегом моря. Йде віддати останню шану товаришеві свого вигнання. Коли минув половину дороги і ніхто вже не міг його бачити, поставив Мацюсь катафалк на землю, поклав на нього труну і потягнув цей тягар, невеликий для рук, але важкий для серця.

Відшукав Мацюсь гарне, рівненьке місце під деревом на верховині й викопав ножем яму. Адже колись шаблями копали могили для загиблих у бою. І захотілося Мацюсеві ще раз глянути на канарку. А може, станеться чудо? І чудо справді сталося, тільки інше. Коли Мацюсь нахилився, щоб востаннє глянути на канарку, а коробочка стояла вже в ямі — раптом залунала пісня канарки, напрочуд гучна й довга. І Мацюсь не зрозумів, чи то співала приятелька померлої, чи та, що раніше билася з нею, а тепер так сумно перепрошувала її.

Закопав Мацюсь коробочку, з камінців зробив надгробок і чомусь знову згадав про батька і матір. Згадав, що їхні могили далеко звідси. І сам не знаючи, як і чому, нагорнув Мацюсь іще дві могилки, а потім подумав трохи і влаштував іще одну — для Камнанелли.

Тепер Мацюсь часто ходив на гору над морем, грав на скрипці й годинами думав про війну королів, про те, що сумний король, певно, знову посвариться з молодим королем, що нова варта, мабуть, дуже кривдитиме його, і йому буде тоді гірше, набагато гірше, ніж тепер.

Нарешті причалив корабель до острова й вартовим оголосили, що вони повертаються додому. Тільки тепер Мацюсь зрозумів, як страшенно сумували його охоронці. Завжди спокійний, Валентин перекинув чайник з окропом, розбив фарфорову статуетку, що стояла на столику в Мацюся, загубив ключ від комори, і обід запізнився на годину. Те саме було й з іншими. Квапляться, метушаться, хутенько лаштуються в дорогу.

О п'ятій годині дня прислав полковник Дормеско ординарця:

— Чи ваша королівська величність дозволять аудієнцію?

Увійшов Дормеско в мундирі (весь час він ходив у халаті), виструнчився.