З ярмарку - Шолом-Алейхем

І уява розігралася, палка фантазія понесла його на своїх крилах, і Шолом почав мріяти, як він після повернення насамперед освідчиться їй, потім розповість усе її батькові та неньці, як він звернеться до старого із словами: "Я покохав вашу дочку, робіть зі мною, що хочте!" Старий обійме його й скаже: "Добре, що ти мені сказав, я вже давно чекаю цього". Потім почнуться готування до весілля. Запросять кравців з Богуслава й Таращі шити убори для наречених, пектимуть медівники, варитимуть варення. По женихову рідню вишлють велику карету, що стоїть у сараї й якою користуються в особливих випадках. Приїдуть батько, дядько Пиня та інші родичі. Не знати звідки, несподівано з'явиться Шмулик. Отой самий приятель Шмулик, що жив у рабина, сирота Шмулик, який знав стільки чудесних казок. Він розцілується з женихом і скаже йому: "Ну, Шоломе, хіба я не казав тобі, що скарб буде твій?"

Усі ці дитячі солодкі мрії й хлоп'ячі золоті фантазії не облишали його всю дорогу, аж поки він не приїхав у Канів. Зупинившись у родича старого Лоєва, багатого власника винарні для поміщиків, горбаня Бореха Перчика, Шолом одразу взявся влаштовувати свої справи й насамперед передав предводителеві листа. У листі старий Лоєв писав, що, посилаючи на призов учителя своєї доньки, він сподівається побачити його вдома не пізніш, як через тиждень. Пан предводитель прочитав листа й відповів лише одним словом: "Га-разд!" Цього було досить, щоб хлопець не хвилювався і був цілком спокійний. Він пішов на призов, тягнув жеребок і витяг номер 285. Номер був не надто великий, але на номері 284 призов закінчився... Отже, учителя звільнили. Завдяки йому звільнилися ще кілька хлопців, які витягли більші номери, і велика була того року радість у місті Каневі!

У зв'язку з торжеством звільнення від призову в Канів приїхав рекрутів батько та, коли не помиляюсь, його дядько Пиня, який мав у Каневі свояка, і веселощі розгорілися ще більше. Борех Перчик добре поторгував вином, а причинець свята послав депешу в Софіївку через станцію Брани Поле: "Поздоровте, до мене не дійшло. Вільний. Виїжджаю завтра вранці".

Але не один ранок минув, поки Шолом міг виїхати з Канева. Знайшовся один якийсь Вишинський чи Вишнев-ський, в якого заголили в солдати хворого сина. Батько зняв бучу: "Як, мій син-каліка піде служити замість паничів, які сиплять грішми! Я знаю, чому пан предводитель заголює калік!" І він погрожував, що не мовчатиме, що віддасть під суд предводителя разом з лікарями та всім присутствієм. Минуло кілька днів, аж поки його не заспокоїли, допомігши йому визволити хворого сина.

Вільним Шолом себе відчув лише тоді, коли він уже сидів у фаетоні, який вислали йому назустріч на станцію Миронівку, і фурман Андрій передав йому привіт від дому, повідомивши, що всі, хвалити бога, здорові і все гаразд. "Усе благополучно",— закінчив Андрій і заходився розмовляти з кіньми по-своєму. А коні його розуміли й мчали фаетон мало не в повітрі. Теплий осінній день. Сонце не пече, а гладить, пестить. Очі склеплюються, й виникають сновидіння, чудесні сновидіння, і приходять мрії, золоті мрії. Незабаром він буде вдома й по приїзді одразу викладе перед старим Лоєвим свої карти: "Знайте, я кохаю вашу дочку, й ваша дочка кохає мене". Скоро-скоро, ще півгодини, чверть години... Ось уже знайоме Брани Поле, ліс, лан, кладовище, вітряки, які здалеку видаються велетнями, що вимахують руками, запрошуючи: "Сюди! Сюди!" Ще кілька хвилин, і ось уже подвір'я, великий білий будинок з двома ганками. Навряд чи радість буває більшою, коли рідний син приїздить звільнений додому. Наш герой без кінця-краю розповідав про всі перипетії призову — справжні чудеса, та й годі! Але найголовнішого, до чого Шолом увесь час готувався, він Лоє-ву не сказав. Він це відклав на завтра, на потім... Минали дні, минали тижні, аж поки зовсім несподівано сталася катастрофа через сторонню людину, яка розкрила старому Лоєву очі на роман учителя з ученицею.

То була родичка Лоєва на ім'я Тойба, жінка мудра й прозорлива. Ми її прозвали тітка Тойба з Бердичева. Коли ви познайомитесь з нею, то переконаєтесь, що звання тітка їй дуже пасувало. Але про неї — окремий розділ.

73

ТІТКА ТОЙБА З БЕРДИЧЕВА

Тітка Тойба стежить за молодими людьми. — Старий Лоєв дізнається про таємницю. — Катастрофа. — Ображений герой іде в світи. — Його листи переймають! а він блукає в непроглядній пітьмі

Насправді гостя нікому тіткою не доводилася, вона була кузина старого Лоєва, але, як ми вже сказали, звання тітки їй пасувало. Невродлива, ряба, з довгим носом, вона мала дуже розумні очі, якими проймала вас наскрізь. Люди подейкували, що вона попихає своїм чоловіком, верховодить всіма справами й досить багата. Приїхала вона до Лоєвих у гостину після довгих років розлуки.

Тітці, що прибула аж з самого Бердичева, життя на селі в маєтку здавалося, звісно, диким й незвичним. На все вона дивилася своїми бердичівськими очима й з усього дивувалася. Із старим Лоєвим вона була на "ти" й одверто висловлювала йому свою думку, що їй подобається й що не подобається.

їй, скажімо, подобалося сільське життя, повітря, корови, коні, свіже молоко, яке відгонить пашею, хліб з власної пшениці. Усе пахне землею, власною працею — гарно, дуже гарно! Навіть Додя їй теж подобався. Але вона ніяк не могла погодитись із звичаями, що їх кузен завів у себе в домі, з тим, що він поводиться по-панському. Єврей і поміщик — це, на її думку, щось не в'язалося. Чи, скажімо, він справний посесор, любить сільське господарство. Що ж, це дуже добре. Раз можна, з божої помоги, нажити на цьому гроші, стати заможним, то чому-таки ні? Вона б, можливо, теж не відмовилась від такої справи. Але навіщо відчужуватись від євреїв? Цього вона ніяк не розуміє. Чому, коли настає свято, він не їде в Богуслав? Вона йому також дорікала за те, що він глузує з благочестивих євреїв, наприклад, з якого-небудь "онука праведника" в зеленій шалі, що іноді заблукає до нього по милостиню. Милостиню він дає, і навіть досить щедру, але при цьому глузує з людини. "Краще не давай і не глузуй!" — казала тітка Тойба з Бердичева.

І ще одна річ. Тітці Тойбі учитель подобається. Славний молодик, нічого казати. Освічений, та ще з пристойної сім'ї — це навіть дуже добре. Але де це сказано, що вчитель мусить так приятелювати з ученицею? А на її думку, він щось надто приятелює з своєю ученицею. Звідки вона це знає? Тітка Тойба знає, тітка Тойба має зірке око! Тітка Тойба потрудилася простежити за кожним кроком юної парочки й сама власними очима бачила, як вони їли з одної тарілки. Де це було? У Доді. Тітка Тойба з Бердичева ще з першого дня помітила, що дівчина не чує душі в ньому, а хлопець упадає за дівчиною. Та це, власне, всі бачать, каже вона, не помічає цього хіба що зовсім сліпий або той, хто не хоче помічати, що в нього перед носом діється. Досить придивитися, як ці двоє, сидячи за столом, перезираються, розмовляють очима. Відтоді, як вона це помітила, тітка Тойба уже не зводила з них очей. Вона не полінувалась простежити за ними під час їхніх занять і під час прогулянок, коли вони сідали в фаетон, щоб кудись їхати.

Якось вона побачила, розповідала тітка Тойба старому, як вони зайшли до економа Доді. Це їй одразу не сподобалось: "Які справи можуть мати ці діти в убогій економовій хатинці?" Вона не полінувалася, ця тітка Тойба з Бердичева, зазирнула у вікно й побачила, як парочка їсть з одної тарілки. Що вони там їли, вона не знає, але сама на власні очі бачила, щоб вона так бачила щастя в своєму житті, як ці двоє їли, розмовляли й сміялися... "Отже, одно з двох, якщо вони наречені, то про це повинні знати батьки. А коли тут любов, роман, то батьки тим паче мусять знати. Бо краще, пристойніше віддати дочку за бідного вчителя, який має лише одну пару сорочок, ніж чекати, поки цей учитель утече з дочкою одної темної ночі в Богуслав, чи в Таращу, чи в Корсунь і таємно повінчається з нею..."

Такі були, як згодом виявилося, міркування тітки Той-би. І розповіла вона все це кузинові під великим секретом, за півгодини до від'їзду. Слова її вразили старого Лоєва: коли він вийшов проводжати свою кузину, було видно, що він чимось страшенно обурений. Після цього старий протягом цілого дня ні з ким слова не вимовив. Він замкнувся в своїй кімнаті й більш того дня не з'являвся.

Увечері приїхав його син Єшуа й залишився на ніч у Софіївці. У хаті щось коїлось, у хаті панувало сум'яття. Батько із сином замкнулися в покоях старого й про щось шепталися, очевидно, провадили сімейну раду. Учениця зібралась була на прогулянку з учителем, але її затримали. До столу виходили не всі разом, як звичайно, а кожен окремо і в різний час. Поївши, вставали й ішли до себе. У Лоєвих діялося щось незвичайне. Панувала тиша, дивна, зловісна тиша, яка буває тільки перед бурею. Хто міг сподіватись, що кілька значливих слів, укинутих тіткою Тойбою з Бердичева, призведуть до такого переполоху в домі? Можливо, якби тітка Тойба заздалегідь знала, що її слова справлять таке враження, вона б не встрявала, куди не слід. Згодом стало відомо, що тітка Тойба з Бердичева одразу-таки пошкодувала, що заварила всю цю кашу, і намагалася виправити справу, та було вже пізно. Повернувши голоблі, вона спробувала переконати старого, що тут, власне, нема нічого страшного і що, на її думку, не варто так хвилюватись. Хіба хлопець вкнен, що він бідний? "Бідність — не ганьба" й "щастя від бога",— умовляла його тітка Тойба. Але дарма, ніякі слова не допомагали. Єдина претензія старого полягала ось у чому: він нічого не мав проти цього хлопця, але як посміли у нього в домі завести роман без його відома? Він також не заперечує, щоб його дочка вийшла заміж за бідаря, але тільки в тому разі, коли він, її батько, знайде їй такого чоловіка, а не щоб вона сама собі обирала, не питаючись у нього. Саме це найбільш обурювало його.

Про всі ці розмови й претензії стало відомо геть пізніше. А тоді учитель і його учениця, мов ті невинні овечки, нічого не підозрівали, вони тільки відчували, що в домі щось коїться. У чому річ, вони дізнаються завтра. Ранок вечора мудріший!..

А коли настав ранок і наш герой прокинувся, в хаті нікого не було, ні старого, ні його жінки, ні сина, ні дочки.