Листя трави (збірка) - Вітмен Волт

любов,
що перемагає час і простір,
Любов — це ж день і ніч, любов — це сонце, місяць і зорі,
Любов — це рум'янець густий, пишний, запаморочливо духмяний,
Бо є тільки слова любові і думка єдина — любов.
6
Грай ще, сурмачу,— сурми на сполох.
Миттю па поклик твій — гомін страшний, мов гуркоче в далечі грім,
Осьде озброєні квапляться люди, осьде в куряві багнети блищать,
Я бачу заляпані брудом канонірів обличчя, я помічаю серед диму
рожевий спалах, я чую: гримлять гармати;
Не тільки війну доносить жахна твоя пісня без слів, несамовитий музико,
а й картини жаху,
Розбій лютих здобичників, грабунок, убивство — я чую крики "пробі!",
Я бачу: кораблі тонуть у морі, я бачу на палубі, в трюмі
страхітливі картини.
7
О сурмачу, здається мені, що це я — інструмент, на якому ти граєш,
Розчулюєш серце, мозок хвилюєш; привертаєш, змінюєш почуття мої,
як хочеш;
Це ж наспіви печальні твої пітьму вселяють у мене,
Ти відбираєш все світло бадьоре, усю надію,
Я уярмлених бачу, переможених, зранених, пригноблених усієї землі,
Я відчуваю ганьбу незглибиму, впослідження роду свогб,
усе ж це стає моїм,
Моя також людська мста, кривда сторіч,
ворожнеча безглузда й ненависть,
Поразка чигає на мене... все втрачено... ворог став переможцем
(Але непохитно стоїть на румовищі Гордість велична до скону,
Стійкість, незламність до скону).
8
Тепер, сурмачу, наостанці
Найвищу подаруй мені пісню,
Заспівай до моєї душі, віднови знесилену віру її та надію,
Укріпи забарливу впевненість, дай хоч трохи прозріти майбутнє,
Дай пророцтво його і радість.
О радісна, тріумфальна, найвеличніша пісне!
Сила в звуках твоїх неземна,
Марш звитяги... людина вільна... нарешті вона переможець,
Гімн усесвітньому божеству від людини всесвітньої — це ж бо радість!
Людський рід оновився — досконалий світ, це ж бо радість!
Жінки і чоловіки в мудрій цноті й здоров'ї — це ж радість!
Бунтівливий сміх веселунів, сповнених радості!
Війна, смуток, страждання пощезли — очистилася земля,
лишилася тільки радість!
Океан радості повен — і в повітрі радість!
Радість! радість волі, віри, кохання! радість екстазу життя!
Достатньо просто жити! просто дихать!
Радість! радість! радість повсюди!

НЕ ЗАЧИНЯЙТЕ ДВЕРЕЙ

Не зачиняйте переді мною дверей, книгозбірні горді,
Бо я приношу найпотрібніше — чого досі ще не було
на ваших якнайкраще укомплектованих полицях;
Вийшовши із війни, я книжку свою зробив,
Слова книжки моєї — ніщо, глибинний зміст і плин їхній — все,
Ця книжка осібна, не пов'язана з іншими, розум її не відчує,
Тільки ви, приховані, невисловлені жадання,
відгукнетесь бентежно на кожну сторінку.

ОСЬ МОЇ ЛИСТОЧКИ НАЙТЕНДІТНІШІ

Ось мої листочки найтендітніші, найміцніша моя основа,
В їхнім затінку я ховаю свої думки,— я їх не розкриваю,
Та вони мене розкривають більше, ніж усі мої інші вірші.

УВЕЧЕРІ НА БЕРЕЗІ МОРЯ

Увечері на березі моря
Дитина з батьком стоїть
І дивиться на схід, на осіннє небо.
Угору крізь тьму,
Де чорним громаддям сунуть хмари ненатлі, хмари жалобні,
Похмуро вкриваючи небо,—
По смузі прозорій та чистій ефіру, що лишилась на сході,
Сходить великий, спокійний, зоряний владар Юпітер,
А поруч, трохи вище —
Плинуть тендітні сестри Плеяди.
Дівча па березі, тримаючи батька за руку,
Дивиться на ті хмари жалобні, що переможно сунуть,
загрожуючи все поглинути,
І схлипує тихо.
Не плач, дитинко,
Не плач, моя люба,
Дай-но сльози тобі я зцілую,
Хмарам ненатлим панувати не довго,—
Скоро підуть із неба, а що зірки вони поглинають —
то тільки здається,
Зійде Юпітер, лиш будь терпляча; іншим вечором глянеш —
і зійдуть на небі Плеяди.
Вони ж безсмертні, усі ці зірки,— і срібні, і золоті
ще знову засяють,
Великі зірки й маленькі знову засяють — переживуть біду,
Знову засяють величезні безсмертні сонця
і довговічні задумливі місяці.
То невже, люба дитинко, ти тужиш лише за Юпітером?
Думаєш тільки про смерть зірок?
А проте щось та є
(Поцілунками тебе втішаючи, я пошепки додаю,
Перший натяк тобі даю, задачу і загадку),
Щось та в тривкіше за самі зірки
(Багато похоронів, багато-багато днів і ночей мине),
А щось переживе навіть світлосяйного Юпітера,
Переживе і сонце, і всіх супутників з їх орбітами,
І променистих сестер Плеяд.

ДУМКА

Про рівність: нібито гірше буде мені, як іншим ті самі, що й мої,
можливості дам і права — нібито власні мої права
не складаються з прав інших людей.

ДУМКА

Про покору, віру і відданість:
Я стою віддалік і дивлюсь — щось разюче е в тому, що величезні
маси людей ідуть за тими, хто в людей не вірить.

ДОВГО, ДУЖЕ ДОВГО, АМЕРИКО

Довго, дуже довго, Америко,
На мирних і гладеньких дорогах ти тільки радість
і процвітання знала,
Та прийшов, ох, прийшов час і криз болючих, і перешкод лихих,
і випробувань, яких не минути.
Тож збагни хоч тепер і світові покажи, хто діти твої насправді,
En-Masse
(Бо хто, крім мене, досі збагнув, хто твої діти насправді,
En-Masse?).

ОСПІВАЙТЕ ПОРУ, КОЛИ ЦВІТЕ БУЗОК

Тепер оспівайте мені радість, коли цвіте бузок (згадавши про неї),
О язик і губи, допоможіть мені, в ім'я Природи, спогадів
про літо раннє,
Позбирайте жадані знаки (як ото дітлахи збирають камінчики
чи нанизують мушлі на нитку),
Прикличте квітень чи травень, кумкання жаб у ставках,
пружне повітря,
Бджіл, метеликів, горобця з його простенькою піснею,
Синюха малого і ластівку бистру, не забудьте і дятла,
що блискає золотими крильми,
Лагідний серпанок сонячний, дим, що стелиться низом, імлу,
Мерехтіння вод, повних риби, блакить угорі,
Все, що веселе й іскристе, гомінкі потічки,
Кленові гаї, бадьористі лютневі дні, добування кленового цукру,
I вільшанку, що знай пострибує,— очі блискучі, грудки брунатні,—
Ще й музично-чисто співає вранці і ввечері,
Чи пурхає між деревами в яблуневім садку, будуючи
гніздо для подруги;
Ще — розталий сніг березневий, і вербу з пагонами жовто-зеленими,
Бо осьде весна, осьде літо! Але що це таке, що і в тій порі, і тепер?
Та це ти, знесилена душе, якась бентежна туга за не знати чим;
Нумо, не барімося тут, полиньмо звідси!
О, якби пташкою полетіти!
О, втекти б, попливти б на вітрильнику,
Щоб ширяти з тобою, душе, над усім, у всьому, як корабель на водах!
Збираючи ті натяки, ті прелюди, ту блакить небесну, траву,
ту росу ранкову,
Пах бузку, кущі з темно-зеленим, схожим на серця листям,
Лісові фіалки, маленькі тендітні бліді суцвіття,
що називаються цнота,
Зразки, різновиди — не заради самих себе, а заради всього,
що довкола них,
Щоб висвітлить кущ, який я люблю,— із пташками щоб оспівати
Радість пори бузку, що вертається в споминах.

МОЯ КАРТИННА ГАЛЕРЕЯ

У будиночку розвішую я картини, але це не звичайний будинок —
Він округлий, лише кілька дюймів від однієї стінки до другої.
Але гляньте: у ньому є місце для всіх видовищ у світі,
для всіх реліквій!
Ось мальовничі сценки життя, а це — сюжети зі смертю,
А оце — впізнали? — це сам чичероне,
Піднятим пальцем він показує на дорогі картини.

ІСПАНІЯ, 1873-1874

З імли найважчих хмар,
З феодального румовища, із купи кістяків королівських,
Іа тих старих європейських звалищ, понівечених ритуалів,
З руїн соборів, із палаців розвалених, могил ченців
Виглядають свіжі немеркнучі риси Свободи —
все те саме безсмертне обличчя зорить вперед
(Ніби матері твоєї лице, Колумбіє,
Спалах промовистий, як від меча,
Сяйнув аж до тебе).
Ні, ми не забули, що ти спородила нас.
Ти спізнилася? хмариться знов над тобою?
Але ми побачили тебе — і впізнали,
Ти доказ певний дала, на мить відкрила обличчя,
Тож чекай, як чекають скрізь, на свій час.

ЗОРЯНА ОПІВНІЧ

Це твій час, душе, вільний злет у безмовність,
Чим далі від книг, мистецтва, дня зітертого з лиця землі,
уроку готового.
Ти линеш у далеч, мовчиш, пильно стежиш, роздумуєш над тим,
що тобі найлюбіше:
Ніч, сон, смерть і зірки.

МОЯ КАНАРКА

Чи не вважали ми з тобою, о душе, що чудово заглиблюватись
у славні книжки,
Насичуючись думками, сюжетами та міркуваннями?
Але ось ми на самоті з тобою, пташино у клітці,
й твої радісні співи,
Що повітря виповнюють, порожню кімнату, довгий ранок,—
Чи вони не так само чудові, о душе?

Я ВІЗЬМУ ДРОЗДОВЕ ЯЄЧКО З ГНІЗДА

Я візьму дроздове яєчко з гнізда у садку,
Я відламаю гілочку від старого куща аґрусу і піду
проповідувати світу,
Ось побачите: ні єретика, ні насмішника я не зустріну;
Ось побачите: я викличу на змагання ченця і його поганьблю;
Ось побачите: я всім покажу червоний, аж гарячий томат і з берега
білий камінчик.

НА КОРАБЛІ ЗА ШТУРВАЛОМ

На кораблі за штурвалом
Молодий керманич обережно кермує.
Крізь туман з океанського берега долинає печально
Дзвін... О дзвін перестороги, розхитаний хвилями!
І справді, вчасна пересторога: дзвін лунав над океанськими рифами,
Дзвонить, і дзвонить, попереджає про небезпеку.
Ти на посту, о керманичу, зважай на гучну осторогу,
Повертається, швидко змінює галс вантажне судно
під вітрилами сірими,
Чудове, шляхетне судно з усім своїм вантажем коштовним
летить собі далі радо і впевнено.
Проте — о кораблю, кораблю безсмертний! О кораблю на борту корабля!
Кораблю тіла, кораблю душі, що мандрує, мандрує, мандрує.

КОРІННЯ І ЛИСТЯ САМЕ

Це коріння і листя саме,
Запахи, що линуть до чоловіків та жінок із диких лісів
і з-над ставків,
Кінський щавель і гвоздики любові, пальці,
що обіймають міцніш за лозу виноградну,
На світанку зливи пісенні з горла птахів, що ховаються
в листі дерев,
Леготи землі та любові, що віють від живих берегів до нас
на живий океан, до вас, о мореплавці!
Ягоди приморожені й котики березневі стрічають
юнака чи дівчину, що напровесні в поле виходять,
Бруньки любові перед тобою і в тобі, хто б ти не був,
Бруньки, що, як ведеться, розпукнуться у свій час;
Якщо ти даси їм сонця тепло — вони розкриються і дадуть тобі
форму, колір і запах,
Якщо ти станеш для них поживою і вологою — вони стануть
квітками, плодами, галуззям тонким і деревами.

Я ДОВГО ШУКАВ

Я довго шукав провідну тенденцію,
Ключ до історії, ключ до себе самого й до цих пісень —
аж нарешті знайшов:
Ключ цей не в нумерованих сторінках байок у книгозбірнях
(їх я ні приймаю, ні відкидаю),
Ані в легендах він чи ще у чомусь такому.
Він в сучасності — у сьогоденному світі,
Він в Демократії — сутності та меті минувшини усієї,
Він сьогодні в житті чоловіка чи жінки — простої людини сьогодення,
Він у мовах, у звичаях, у літературі й мистецтві,
Він у розмаїтості виробів, суден, машин, політик, вірувань,
удосконалень сучасних і взаємообміну націй,
Все для сучасності — все для простої людини сьогодення.

З МИСУ МОНТОК

Я стою немов на величавому дзьобі орла,
Океан на сході очі мої вбирає (лише океан і небо),
Здіймаються хвилі, баранці, кораблі вдалині.
Дикий неспокій, сніжні кучеряві вершечки —
одна за одною котяться хвилі,
Вічно шукаючи берег.

СМОЛОСКИП

На північно-західнім березі вночі стоїть гурт рибалок і спостерігає,
А інші в озеро вийшли і б'ють остями лосося;
Каное — невиразна тінь — пливе темними водами
Із смолоскипом, що палахкотить на носі.

ПРОЩАВАЙ, УЯВО!

Прощавай, Уяво!
Прощавай, дорогий мій друже, дорога любове!
Я йду — і не знаю куди,
І що попереду жде, і чи зустрінемось знов;
Отож — прощавай, Уяво!
Але востаннє — дай мені озирнутися;
Годинник цокає у мені повільніше, тихіше,
Час іти у смеркання, серце ось-ось перестане битися.
Довго жили ми, раділи, пестили одне одного;
Чудово! Та пора розлучатись...