Особливий старательський - Шеклі Роберт

— Я спробую все владнати, Томі. Зичу успіху.

Морисон вимкнув зв'язок, підвівся й допоміг підвестися роботові.

— За двадцять три роки служби, — промовив Вільямс-4, — вперше хтось погрожував життю працівника державної поштової служби. Я маю повідомити про це поліцію Венусборга, містере Морисон. У мене немає вибору.

— Знаю, — сказав Морисон. — Але мені здається, п'ять чи навіть десять років в'язниці — усе ж краще, ніж смерть.

— Сумніваюсь. Іноді я й туди розношу пошту. Ви самі все побачите місяців через шість.

— Що? — перепитав приголомшений Морисон.

— Місяців через шість, коли я закінчу обхід планети й повернуся до Венусборга. Про такі події слід повідомляти особисто. Але спершу я маю доставити пошту.

— Дякую, Вільямсе. Не знаю, як мені...

— Я просто виконую свою роботу, — сказав робот, прямуючи до вихору. — Якщо через шість місяців ви ще будете на Венері, я принесу вам пошту до в'язниці.

— Мене тут не буде, — відповів Морисон. — Прощавайте, Вільямсе.

Робот зник у вихорі телепортації. Потім зник і сам вихор. Морисон залишився сам у венеріанських сутінках. Він знайшов виступ золотоносної породи трохи більший за людську голову, вдарив по ньому руків'ям револьвера, і в повітрі замиготіли дрібні блискотливі осколки. Через годину на револьвері було чотири вм'ятини, а на блискучій поверхні породи — лише кілька подряпин.

Піщані вовки почали підкрадатися ближче. Морисон жбурнув у них кілька каменюк і хрипко вилаявся сухим, надтріснутим голосом. Вовки відступили.

Він знову оглянув виступ і помітив біля його основи тріщину, товщиною з волосину. Він почав бити в цьому місці. Але камінь не піддавався.

Морисон витер піт, який заливав очі, і спробував зібрався з думками. Клин, потрібен клин...

Він зняв ремінь. Приставивши до тріщини край сталевої пряжки, він ударами револьвера загнав її у тріщину на кілька міліметрів. Ще три удари — і вся пряжка сховалася в тріщині, ще удар — і виступ відокремився від жили.

Шматок, що відламався, важив кілограмів десять. Рахуючи по п'ятдесят доларів за унцію, цей уламок мав би коштувати тисяч двадцять доларів, якщо тільки золото виявиться таким чистим, як воно здається.

Коли прибув телепортований державний маркшейдер, було уже майже темно. Це був невисокий опецькуватий робот, пофарбований старомодним чорним лаком.

— Добрий день, сер, — сказав він. — Ви хочете зробити заявку? Звичайну заявку на необмежений видобуток?

— Так, — відповів Морисон.

— А де центр вашої ділянки?

— Що? Центр? Ну, скажімо, тут, де я стою.

— Дуже добре, — сказав робот.

Він витягнув сталеву рулетку, швидко відійшов від Морисона на двісті метрів і зупинився. Розмотуючи рулетку, робот ходив, стрибав і вилізав на скелі, окреслюючи квадрат зі стороною чотириста метрів з Морисоном у центрі. Закінчивши вимірювання, він на тривалий час застиг нерухомо.

— Що ти робиш? — запитав Морисон.

— Глибинні фотографії ділянки, — відповів робот. —Досить складна справа при такому освітленні. Ви не могли б почекати до ранку?

-Ні!

— Гаразд, якось дамо цьому раду, — сказав робот. Він переходив з місця на місце, зупинявся, знову

йшов, знову зупинявся. У міру того, як сутінки ставали густішими, глибинні фотографії вимагали дедалі більшої експозиції. Робот спітнів би, якби був на це здатний.

— Готово, — сказав він нарешті. — Це треба опрацювати. Ви дасте мені із собою зразок?

— Ось, — сказав Морисон, зваживши в руці уламок золотоносної породи й простягаючи її маркшейдеру. — Це все?

— Абсолютно все, — відповів робот. — За винятком того, що ви не представили мені Пошуковий акт.

Морисон розгублено заморгав.

— Чого не представив?

— Пошуковий акт. Це офіційний документ, який свідчить про те, що ділянка, на яку ви претендуєте, відповідно до урядової постанови, не містить радіоактивних речовин у кількостях, що перевищують п'ятдесят відсотків загальної маси на глибину до двадцяти метрів. Проста, але необхідна формальність.

— Я ніколи про неї не чув, — сказав Морисон.

— Її зробили обов'язковою умовою минулого тижня, — пояснив маркшейдер. — У вас немає акта? Тоді, боюся, ваша звичайна необмежена заявка недійсна.

— Що ж мені робити?

— Ви можете замість неї оформити спеціальну обмежену заявку, — сказав робот. — Пошуковий акт для неї не потрібен.

— А що це означає?

— Це означає, що через п'ятсот років усі права на ділянку переходять до уряду Венери.

— Згоден! — вигукнув Морисон. — Я згоден! Чудово! Це все?

— Абсолютно все, — відповів маркшейдер. — Я візьму цей зразок із собою і віддам на терміновий аналіз та оцінювання. За ним і за глибинними фотографіями ми зможемо обчислити вартість вашої ділянки.

— Пришліть мені що-небудь відбиватися від вовків, — сказав Морисон. — І їжі. І ще, я хочу "Особливий старательський".

— Гаразд, сер. Усе це буде вам телепортовано, якщо ваша заявка виявиться досить коштовною, щоб окупити витрати.

Робот вліз у вихор і зник.

Час минав, і вовки знову почали підкрадатися до Морисона. Вони огризалися, коли він жбурляв у них камінням, але не відступали. Роззявивши пащі й виваливши язики, вони поступово наближалися. їх відокремлювали лише кілька метрів.

Раптом вовк, що повз попереду, завив і відскочив назад. Над його головою з'явився блискучий вихор, з якого випала гвинтівка, ударивши його по передній лапі.

Вовки кинулися навтьоки. З вихору випала ще одна гвинтівка і велика скриня з написом "Гранати. Поводитися обережно", потім ще одна скриня з написом "Пустельний раціон К".

Морисон чекав, пильно вдивляючись у блискучий вихор, що проплив небом і зупинився метрів за триста від нього. З вихору з'явилося велике округле мідне дно. Устя вихору почало розширюватися, пропускаючи велетенську мідну опуклість. Дно вже стояло на піску, а опуклість усе росла. Ось, нарешті, вона показалася вся. Серед безмежної пустелі здіймалася гігантська вигадлива мідна чаша для пуншу. Вихор піднявся вгору й завис над нею.

Морисон чекав. Пересохле горло пекло. З вихору в чашу почав стікати тонкий струмінь води. Морисон усе ще стояв нерухомо.

А потім почалося. Струмінь перетворився на потік, ревіння якого розігнало усіх шулік та вовків. Цілий водоспад падав з вихору в гігантську чашу.

Морисон, накульгуючи, побрів до неї. "Треба було попросити флягу", — промовляв він до себе, змучений страшною спрагою, наближаючись до чаші. Ось, нарешті, перед їм стояв "Особливий старательський" — вищий за дзвіницю, більший за будинок, по вінця наповнений водою, що була дорожчою від золота. Він повернув кран біля дна чаші. Вода змочила жовтий пісок і струмками побігла вниз по дюні.

"А все ж варто було замовити склянку або чашку", — подумав Морисон, лежачи на спині й ловлячи відкритим ротом струмінь води.