Особливий старательський - Шеклі Роберт

— Еге, та ми забагатіли!

Він витяг телефон і тремтячими пальцями набрав номер Крендела.

— Максе! — вигукнув він. — Я знайшов! Знайшов справжнє родовище!

— Мене звати не Макс, — сказав голос у телефоні. —Що?

— Моє прізвище Боярд, — сказав голос. Екран засвітився, і Морисон побачив видовжене жовтувате обличчя з тонкими вусиками.

— Вибачте, містере Боярд, — сказав Морисон, — я, напевно, не туди потрапив. Я телефонував...

— Не має значення, куди ви телефонували, — сказав містер Боярд. — Я дільничний наглядач Телефонної компанії Венери. Ви заборгували за два місяці.

— Тепер я можу сплатити, — посміхаючись, заявив Морисон.

— Чудово, відповів містер Боярд. — Щойно ви це зробите, ваш телефон знову буде ввімкнений. Екран почав гаснути.

— Зачекайте! — вигукнув Морисон. — Я заплачу, як тільки дістануся до вашого офісу! Але спершу мені треба зробити один дзвінок. Лише один, для того щоб...

— У жодному разі, — рішуче відповів містер Боярд. —Після того як ви оплатите рахунок, ваш телефон буде негайно ввімкнений.

— Але в мене гроші тут! — сказав Морисон. — Тут, із мною.

Містер Боярд помовчав.

— Гаразд, це трохи незвично, але я гадаю, ми можемо надіслати до вас спеціального робота-кур'єра, якщо ви готові оплатити додаткові витрати.

— Згоден!

— Гм... Це не вписується у наші правила, але я гадаю... Де гроші?

— Ось, — відповів Морисон. — Впізнаєте? Це золотоносна порода!

— Я вже втомився від цих фокусів, які ви, старателі, вічно намагаєтеся нам улаштувати. Показуєте жменю камінців...

— Але це справді золотоносна порода! Невже ви не бачите?

— Я державний функціонер, а не ювелір, — відповів містер Боярд. — Я не можу відрізнити золотоносної породи від золотарника.

Екран згас.

Морисон гарячково намагався знову додзвонитися до оператора. Телефон мовчав — не чутно було навіть сигналу виклику. Він був вимкнений.

Морисон поклав апарат на землю й озирнувся. Вузька розщілина, куди він упав, тяглася прямо метрів двадцять, потім звертала ліворуч. У її стрімких схилах не було видно жодної печери, жодного місця, де можна було б улаштувати барикаду.

Позаду почувся якийсь шерех. Обернувшись, він побачив, що на нього кидається величезний старий вовк. Не вагаючись ані секунди, Морисон схопив револьвер і вистрілив, розваливши на друзки голову тварини.

— Чорт забирай, — сказав Морисон, — я збирався залишити цей патрон для себе.

Це дало йому виграш у часі на кілька секунд. Він кинувся розщілиною вниз, шукаючи бічного виходу. Довкола червоними й пурпурними іскрами виблискувала золотоносна порода. А слідом за ним бігли вовки.

Морисон зупинився. За поворотом розщілина закінчувалася глухою стіною.

Він притулився до неї спиною, тримаючи револьвер за ствол. Вовки зупинилися за два метри від нього, збираючись у зграю для вирішального кидка.

Їх було десять чи дванадцять, і у вузькому проході вони скупчилися в три ряди.

У небі кружляли шуліки, чекаючи своєї черги.

У цей момент Морисон почув потріскування телепортування. Над головами вовків з'явився повітряний вихор, і вони квапливо позадкували за ріг.

— Саме вчасно, — сказав Морисон.

— Вчасно для чого? — запитав листоноша Вільямс-4. Робот виліз із вихору й озирнувся.

— Ого, молодий чоловіче, — вимовив Вільямс-4, — це ви, догралися! Хіба я вас не застерігав? Хіба не радив повернутися? Ви лише погляньте!

— Ти мав рацію, — сказав Морисон. — Що мені прислав Макс Крендел?

— Макс Крендел вам нічого не прислав, і не міг прислати.

— Тоді чому ти тут?

— Тому що сьогодні ваш день народження, — відповів Вільямс-4. — У нас на пошті в таких випадках завжди буває спеціальна доставка. Ось вам.

Вільямс-4 простягнув йому стос листів — поздоровлення від Джейні, тіток, дядьків і двоюрідних братів із Землі.

— І ще одне, — сказав Вільямс-4, порпаючись у своїй сумці. — Має бути ще одне. Чекайте... ось.

Він простягнув Морисонові невеликий пакет.

Морисон поспішно зірвав обгортку. Це був подарунок від тітки Міні з Нью-Джерсі. Він відкрив коробку. Там були солоні цукерки — прямо з Атлантик-Сіті.

— Кажуть, дуже смачно, — сказав Вільямс-4, що заглядав через його плече. — Але не дуже доречно за нинішніх обставин. Шкода, молодий чоловіче, дуже шкода, що вам доведеться померти в день свого народження. Найкраще, що я можу побажати, — це швидкої й безболісної смерті.

Робот попрямував до вихору.

— Стривай! — вигукнув Морисон. — Ти не можеш мене отак кинути. Я вже багато днів нічого не пив. А крім того, ці вовки...

— Розумію, — відповів Вільямс-4. — Повірте, це не приносить мені жодної радості. Навіть у робота є якісь почуття.

— То допоможи мені!

— Не можу. Правилами поштового відомства це чітко й категорично заборонено. Пам'ятаю, у дев'яносто сьомому мене приблизно про те саме просив Ебнер Леті. Його тіло потім шукали три роки.

— У тебе ж є аварійний телефон? — запитав Морисон.

— Є. Але я можу ним скористатися лише в тому разі, коли зі мною станеться аварія.

— Але ти хоч можеш віднести мій лист? Терміновий лист?

— Звісно, можу, — відповів робот. — Я для цього й створений. Я навіть можу позичити вам олівець і папір.

Морисон узяв олівець і папір і спробував зосередитись. Якщо він напише терміновий лист Максові, той отримає його за кілька годин. Але скільки часу йому знадобиться, щоб назбирати грошей і надіслати воду й боєприпаси? День, два? Доведеться щось вигадати, аби протриматися...

— Гадаю, у вас є марка? — запитав робот.

— Ні, — відповів Морисон. — Але я куплю її в тебе. Звичайний лист, термінова доставка.

— Чудово, — сказав робот. — Ми щойно випустили нову серію Венусборзьких трикутних. Я вважаю їх великим естетичним досягненням. Вони коштують три долари за штуку.

— Гаразд. Цілком прийнятна ціна. Давай одну.

— Лишається вирішити питання з оплатою.

— Ось! — сказав Морисон, подаючи роботові шматок золотоносної породи вартістю п'ять тисяч доларів. Листоноша оглянув камінь і повернув його назад.

— Вибачте, але я можу прийняти лише готівку.

— Але це коштує більше, ніж тисяча поштових марок! — сказав Морисон. — Це — золотоносна порода!

— Цілком можливо, — відповів Вільямс-4, — та я не запрограмований на аналіз мінералів. Поштова служба Венери не передбачає застосування системи товарного обміну. Я змушений попросити три долари банкнотами або монетами.

— У мене їх нема.

— Дуже шкода.

Вільямс-4 повернувся, щоб піти.

— Але ж ти не можеш просто піти й кинути мене напризволяще!

— Не лише можу, а й мушу, — сумно промовив Вільямс-4. — Я лише робот, містере Морисон. Я створений людьми і, природно, наділений деякими з їхніх почуттів. Так і має бути. Але існує й межа моїх можливостей, яка, по суті, є такою самою, як і в більшості людей на цій непривітній планеті. І, на відміну від людей, я не можу переступити свою межу.

Робот поліз у вихор. Морисон ошелешено втупився в нього. Він бачив позаду зграю вовків, що тремтіли від нетерпіння, а ще тьмяний відблиск золотоносної породи вартістю в кілька мільйонів доларів, що вкривала стіни розщілини.

У ньому щось надломилося.

Щось нерозбірливо вигукуючи, Морисон кинувся вперед і схопив робота за ноги. Вільямс-4, що наполовину сховався у вихорі телепортації, опирався, відбивався й майже скинув Морисона. Але той вчепився в нього як божевільний. Сантиметр за сантиметром він витяг робота з вихору, кинув на землю й притис усім тілом.

— Ви заважаєте роботі поштової служби, — сказав Вільямс-4.

— Це ще не все, чому я збираюся заважати, — прохрипів Морисон. — Смерті я не боюся. Це була моя ставка у грі. Але, чорт мене забирай, я не збираюся помирати через п'ятнадцять хвилин після того, як розбагатів!

— У вас немає вибору.

— Є. Я скористаюся твоїм аварійним телефоном.

— Це неможливо, — сказав Вільямс-4. — Я вам його не дам. А самі ви до нього без допомоги механічної майстерні не доберетеся.

— Можливо, — відповів Морисон. Зараз ми це з'ясуємо. — Він дістав свій розряджений револьвер.

— Що ви збираєтесь робити? — запитав Вільямс-4.

— Хочу з'ясувати, чи зможу я перетворити тебе на брухт без допомоги механічної майстерні. Гадаю, логічно буде почати з твоїх зорових рецепторів.

— Це справді логічно, — сказав робот. — У мене, звісно, немає інстинкту самозбереження. Але мушу попередити, що ви залишите без листоноші всю Венеру. Від вашого антигромадського вчинку багато хто постраждає.

— Сподіваюсь, — відповів Морисон, заносячи револьвер над головою.

— Крім того, — поспішно додав робот, — ви завдаєте шкоди державному майну. Це серйозний злочин.

Морисон розсміявся і змахнув револьвером. Робот зробив швидкий рух головою й ухилився від удару. Він спробував вивернутися, але Морисон навалився йому на груди всім своїм тілом.

— Наступного разу я не промахнуся, — пообіцяв Морисон, замахуючись револьвером.

— Зупиніться! — сказав Вільямс-4. — Я зобов'язаний охороняти державне майно, навіть якщо цим майном є я сам. Можете скористатися моїм телефоном, містере Морисон. Майте на увазі, що цей злочин карається ув'язненням на термін від п'яти до десяти років у виправному закладі на Сонячних болотах.

— Давай телефон, — сказав Морисон.

На грудях робота відчинилося вікно, і звідти з'явився невеликий телефон.

Морисон набрав номер Макса Крендела й пояснив йому ситуацію.

— Бачу, бачу, — сказав Крендел. — Гаразд, спробую знайти Вілкса. Але, Томе, я не впевнений, чи зможу щось зробити сьогодні. Робочий день закінчився. Усе зачинено...

— То повідчиняй! — сказав Морисон. — Я можу усе оплатити. І допоможи Джимові Ремстаатеру.

— Це не так просто. Ти ще не оформив прав на заявку. Ти навіть не довів, що твоє родовище чогось варте.

— Дивись, — Морисон повернув телефон так, щоб Крендел побачив блискучі стіни розщілини.

— Схоже на правду, — зауважив Крендел. — Але, на жаль, не все те, що блищить, — золотоносна порода.

— Що треба робити? — запитав Морисон.

— Треба діяти як належить, поетапно. Я телепортую до тебе державного маркшейдера. Він перевірить твою заявку, визначить розміри родовища і з'ясує, чи не зареєстроване воно за кимось іншим. Даси йому із собою шматок золотоносної породи. Якнайбільший.

— Як мені його відбити? У мене немає інструментів.

— Щось вигадай. Він візьме шматок для аналізу. Якщо порода досить багата, вважай справу зроблено.

— А якщо ні?

— Про це не варто говорити, — сказав Крендел.