Пригоди Саїда - Гауф Вільгельм
Пишнота його наряду і багатство обладунку привертали до нього погляди всіх, а коли він з'явився на майдані, по натовпу, що обступив іподром, пробіг шепіт захоплення. Тут збиралося багдадське панство, найвідважніші і найшляхетніші хлопці; навіть брати каліфа гарцювали на конях і вимахували списами. Коли з'явився нікому не відомий Саїд, син великого візира з кількома приятелями рушив йому назустріч, поштиво вдарив чолом, запросив узяти участь в змаганні і запитав, як його звуть і звідки він походженням. Саїд назвався Альманзором, сказав, що народився в Каїрі, а зараз подорожує і що багато чув про відвагу і звитягу молодих багдадських шляхтичів, тож вирішив скористатися можливістю побачити їх і познайомитися з ними. Хлопцям сподобалися ввічливість і хоробра постава Саїда-Альманзора; вони наказали піднести йому списа і запропонували вибрати собі соратників, тому що вони вже розділилися на дві групи і битимуться і один на один, і всім загоном.
Якщо зовнішність Саїда вже привернула до нього увагу, то тепер усі ще більше дивувалися його надзвичайній спритності і швидкості. Кінь його мчав птахом, а меч блискав і то швидше. Спис він кидав з такою легкістю, так далеко і так влучно, наче це був не спис, а стріла, пущена з лука. Він переміг найвідважніших сміливців, які наважилися стятися з ним, і після закінчення змагання був одностайно визнаний переможцем; один із братів каліфа і син великого візира, що билися на боці Саїда, попросили його помірятися силами і з ними. Алі, брата каліфа, Саїд переміг, але син великого візира не поступався йому звитягою і після тривалої сутички вони визнали за краще відкласти рішення до майбутньої зустрічі.
Наступного дня в Багдаді тільки й мови було що про багатого й мужнього красеня чужоземця. Всі, хто його бачив, навіть ті, кого він переміг, були в захваті від його шляхетної поведінки; Саїд на власні вуха чув розмови про себе в крамниці Калум-бека. Усі шкодували тільки про одне: ніхто не знає, де він живе. У будинку феї до наступного змагання його чекало ще розкішніше вбрання й ще дорожчий обладунок. Цього разу зібралося пів-Багдада, сам каліф милувався з балкона цим видовищем. Він теж дивувався чужинцеві Альманзорові і, щоб висловити свою прихильність, коли герць закінчився, повісив йому на шию велику золоту медаль на золотому ланцюжку. Після цієї другої блискучої перемоги багдадських юнаків ухопили заздрощі. "Якийсь чужоземець приїздить до нас у Багдад, — нарікали вони, — і вириває в нас із рук славу, почесті й перемогу? І тепер піде хвалитися по інших містах, що серед вершків багдадської молоді немає нікого, хто бодай якось може помірятися з ним силою". Так говорили вони й вирішили на наступному змаганні, ніби випадково, налетіти на нього вп'ятьох або вшістьох.
Від гострого погляду Саїда не сховалося їхнє невдоволення; він бачив, що вони шепочуться по кутках і лише глипають на нього очима. Він здогадувався, що всі, за винятком брата каліфа й сина великого візира, не надто приязно ставляться до нього, проте й ті двоє своїми розпитуваннями: де можна з ним зустрітися, чим він займається, що йому, властиво, сподобалося в Багдаді й таке інше — вже мало-помалу йому збриднули.
За дивним збігом обставин, парубок, який найчастіше косував оком на Саїда-Альманзора і надто вороже був проти нього налаштований, виявився тим самим незнайомцем, якого Саїд незадовго перед тим збив із ніг у крамниці Калум-бека тієї хвилини, коли той учепився в бороду лихому купцеві. Він увесь час уважно, із заздрістю придивлявся до нього, щоправда, Саїд уже кілька разів брав над ним гору, але хіба за це можна було когось ненавидіти?! Саїд побоювався, чи той, бува, не впізнав у ньому на голос або зріст кликуна Калум-бека, а таке відкриття зробило б його мішенню для глузувань і помсти. Злий намір заздрісників провалився як завдяки обережності й відвазі Саїда, так і завдяки дружбі каліфового брата й сина великого візира. Побачивши, що його оточило щонайменше шість вершників і намагаються або скинути його з коня, або знезброїти, вони кинулися йому на допомогу, розігнали нападників і загрозили за такий підступ видалити їх з арени. Понад чотири місяці Саїд на очах у всього Багдада проявляв чудеса хоробрості. Аж якось увечері, вертаючись додому, він почув розмову кількох людей, голоси яких здалися йому знайомими. Попереду нього поволі йшли четверо й начебто про щось радилися. Саїд обережно підійшов ближче й, прислухавшись, розібрав, що розмовляють вони таємною мовою арабів із племені Селіма; він здогадався, що ці чотири араби планують на когось наскочити. Спершу він хотів піти, але, подумавши, що йому, може, вдасться стати на заваді злочину, вирішив підслухати їхню розмову й підкрався ще ближче.
— Воротар ясно сказав: по тій вулиці, праворуч од базару, саме по ній він пройде з великим візиром цієї ночі, — зауважив один.
— Чудово, — докинув інший. — Великого візира я не боюся, він старий і, певно, з тих, хто одразу ховається в кущі, але каліф, кажуть, добре орудує мечем, і я не надто йому довіряю; зазвичай, за ним слідом крадеться з десяток, а, може, й більше охоронців.
— За ним немає ні душі, — заперечив третій. — Якщо хто й упізнав його, зустрівши вночі, то бачив його тільки з великим візиром або з хранителем скарбниці. Сьогодні вночі ми захопимо його, але борони Боже його зачепити.
— Гадаю, найкраще накинути йому петлю на шию, — сказав перший. — Убивати його в жодному разі не можна, за його труп великого викупу не дадуть, а можуть і геть нічого не дати.
— Отже, за годину до півночі! — умовилися вони й розійшлися хто куди.
Розмова розбійників розтривожила Саїда. Хлопець вирішив одразу поквапитися в палац і попередити каліфа, що йому загрожує небезпека. Але, вже пробігши кілька вулиць, він раптом згадав слова феї — адже вона сказала, що каліфові на нього набрехали. Саїд подумав, що його можуть висміяти або, ще гірше, звинуватити, що в такий спосіб він намагається втертися в довіру до володаря Багдада, тож юнак уповільнив крок і вирішив покластися на свій вірний меч і власноруч врятувати каліфа від руки розбійників.
Тому хлопець не повернувся додому до Калум-бека, а сів на сходинки мечеті й вирішив дочекатися, доки спуститься ніч. Коли все сховали сутінки, він пройшов повз базар на вулицю, згадану розбійниками, і сховався за рогом будинку. Там він простояв, мабуть, із годину й раптом почув кроки двох людей, які повільно брели вулицею; спочатку він подумав, що це каліф з великим візиром, але один із чоловіків сплеснув у долоні, і зараз же з боку базару до них безшумно приєдналися ще двоє. Вони пошепталися, потім троє сховалися недалеко від Саїда, а один заходився міряти вулицю кроками. Ніч стояла темна, але тиха, і Саїдові довелося покластися тільки на свій гострий слух.
Пройшло ще з півгодини, і знову з боку базару почулися кроки. Розбійник, мабуть, їх теж почув; він шаснув повз Саїда, прямуючи до базару. Кроки наближались, і Саїд уже міг розгледіти в темряві двох людей; раптом розбійник сплеснув у долоні, і тієї-таки миті з засідки вискочило троє зловмисників. Ті, на кого вони напали, певно мали зброю, бо Саїд почув, як у сутичці дзвенять гострі мечі. Хлопець миттю вихопив свій дамаський клинок і з криком: "Смерть ворогам великого Гаруна!" — кинувся на розбійників; першим ударом він убив одного, потім налетів на двох інших, які накинули мотузку на шию другому перехожому й намагалися його знезброїти. Саїд навмання вдарив по мотузці, але при цьому зачепив розбійника так сильно, що відтяв йому руку. Той голосно закричав і впав на коліна. Тепер четвертий розбійник, який тим часом бився з другим перехожим, кинувся до Саїда, який іще не встиг поквитатися з третім розбійником. Але цієї миті, звільнившись від мотузки, другий перехожий вихопив ятаган і встромив його збоку в груди нападникові. Побачивши це, вцілілий розбійник кинув шаблю й накивав п'ятами.
За мить Саїд дізнався, кому він урятував життя, бо до нього підійшов один із двох перехожих, вищий на зріст, і сказав:
— І замах на моє життя або на мою свободу, так само як і несподівана допомога й порятунок, однаково дивні. Як ви дізналися, хто я? Ви знали про замах?
— Володарю правовірних, бо я не сумніваюся, що це ти, — відказав Саїд, — сьогодні ввечері я йшов вулицею Ельмалек за кількома незнайомцями, далеку й таємну мову яких я свого часу навчився розуміти. Вони говорили, що хочуть тебе взяти в полон, а твого візира, чоловіка гідного, вбити. Застерегти тебе я вже не міг, тож вирішив тобі допомогти й піти туди, де вони хотіли тебе підстерегти.
— Спасибі тобі, — сказав Гарун, — але краще нам тут не затримуватися. Ось тобі каблучка, приходь із нею завтра до мене в палац, там ми поговоримо про тебе й твою мені допомогу, і скажеш мені, що ти хотів би від мене в нагороду. Ходімо, візире, тут залишатися небезпечно — а що, коли вони надумають повернутись?!
Так сказав Гарун і, надягши на палець юнакові каблучку, хотів повести візира; але той попросив почекати хвилинку, обернувся й простягнув здивованому Саїду туго набиту калитку.
— Хлопче, — сказав він, — мій володар каліф може багато чого для тебе зробити, може навіть, якщо побажає, призначити тебе моїм спадкоємцем, я ж мало що можу, і тому вважаю за краще робити те, що можу, не завтра, а сьогодні, ось візьми калитку! Цим, звичайно, не висловиш мою подяку. Тільки-но тобі щось знадобиться, сміливо рушай до мене!
Сп'янівши від щастя, поспішив Саїд додому. Але там його прийняли погано. Калум-бек спочатку був невдоволений, а потім стурбований його тривалою відсутністю, тому що боявся втратити гарну вивіску для своєї крамниці. Він зустрів Саїда лайкою, галасував і репетував, як біснуватий. Але Саїд, зазирнувши в калитку і побачивши, скільки там золота, вирішив, що тепер може повернутися на батьківщину, навіть не запобігаючи ласки каліфа, вже звичайно, не менш щедрої, аніж подяка візира, тому він не поліз за словом у кишеню й коротко та ясно сказав купцеві, що жодної години більше не лишиться в його будинку. Спочатку Калум-бек отетерів, але потім заходився кепкувати з хлопця й сказав, глузуючи:
— Ах ти, дрантя, волоцюга, шарпак нещасний! Куди ти подінешся без мене? Хто тебе нагодує, напоїть, хто прихистить уночі?
— Нехай це вас не обходить, господарю, — кинув у відповідь Саїд. — Бувайте здорові, мене вам більше не бачити!
Так сказав Саїд і вибіг на вулицю, а Калум-бек, онімівши від подиву, дивився йому вслід.
