Начхати нам на огіркового короля! - Нестлінгер Крістіне

Не спалося та й край. Годинник на ратуші пробив північ. Я намагався думати про щось дуже приємне. Як я, приміром, стану чемпіоном з плавання на спині серед юніорів. Я уявив собі захоплені вигуки болільників і радісного тата поміж них. Раптом з душової кабіни вийшов Гаслінґер. У правій руці він тримав мій зошит для математичних задач і грізно розмахував ним. Він протиснувся крізь захоплений натовп до тата й попросив його поставити свої підписи. Тато враз перестав радіти. Влітку ми, напевно, вирушимо до Італії. Уявляю, що лежу на сонці й ласую морозивом. Раптом знову з'являється Гаслінґер. Підійшов до мене й закричав на весь пляж: "Гоґельмане! Вам заборонено засмагати! Другорічники повинні бути блідолиці!"

Я пригадав, як чудово було вчора в "І-га-га", та враз побачив огірчище, що церемонно сидів на музичному апараті. Він по-змов-ницьки прошепотів мені:

— Ми роскривай ваша тато ваша штукарство!

Я думав про дуже приємні речі, але виходило з того щось несусвітне, відразливе. Мене пройняв страх. Здалося, ніби щось зашаруділо й скрипнуло в кімнаті. Увімкнути настільну лампу, щоб подивитись, я не зважився. Мої ноги визирали з-під ковдри. Я б з радістю їх заховав. Я не хотів, щоб якась частинка мого тіла була не вкрита, але боявся навіть пальцем ворухнути. Так я пролежав цілу вічність, слухаючи шарудіння й скрипіння. Зрідка вулицею проїжджав автомобіль і кидав на стелю вузьку смужку світла. Потім та світла смужка мандрувала від однієї стіни до іншої. Я боявся й цієї смужки світла.

Тато твердить, що хлопець у моєму віці взагалі не повинен нічого боятися. Але дідусь вважає, що тільки цілковитий дурень не відчуває страху. А мама дуже боїться павуків, хрущів, а ще неоплаче-них рахунків і електричних дротів. Коли Нік серед ночі піде до туалету, він не спускає з бачка воду — дуже боїться шуму. Мартіна — йти ввечері темною алеєю. А дідусь — щоб його не розбив інсульт, бо тоді він не ходитиме й не говоритиме, а може, й помре.

І тато живе зі страхом. Хоч нікому не признається, але я це не раз зауважував. На трасі, наприклад, під час обгону, коли він не може зайняти свій ряд, а назустріч прямо на нього мчить авто. Чи коли він думав минулого року, що в нього рак шлунка. А коли результати обстеження цього не підтвердили, тато зрадів, як дитина. Можна тільки уявити, що він пережив.

Це все я сам собі казав, поки там щось шаруділо. Проте в душі я радів, що поблизу нікого не було і мого страху не бачили. Хоча якби біля мене хтось був, то я не відчував би страху, і мені враз захотілось, щоб хтось з'явився поряд.

Маленьким я відчував уночі страх, біг до мами в кімнату і досипав біля неї. Пригадую, що це було дуже приємно. У ліжку біля мами завжди було тепло й затишно.

Поринувши у роздуми, я заснув. Мені щось наснилось. Але що, я вже не пам'ятаю. Знаю тільки, що це був дуже приємний сон.

Вранці, коли Мартіна загамселила в двері, вигукуючи: "Вставай, вставай!", мені страшенно не хотілося розплющувати очі, так гарно було уві сні.

Але Мартіна не перестала гамселити — так вона будить мене щоранку, і я мусив уставати. І знову в моїй голові, як на каруселі, закрутилися татові підписи, додаткові задачі й Гаслінґер. Мене взяла злість на своє нівроку здоров'я. Захотілося мати такі ж гланди, як у Ніка. Мама тоді повірила б, що мені насправді болить горло.

Я причовгав у ванну й відтиснув Мартіну. Інакше вона б до восьмої видушувала свої вугри на носі. А потім ридала б, що в неї ніс, як морквина.

Мартіна защіпнула двері й сказала до мене:

— Вольфе, бовдуре, ти зовсім здурів?

Я запитав, чому я маю здуріти. Мартіна витягла з кишені халата зіжмаканого папірця. Це був аркушик з мого записника, на якому я підробляв татові підписи. Мартіна сказала, що аркушик лежав на підлозі у вітальні. Вона знайшла його там рівно десять хвилин тому.

Але ж я достеменно знав, що всі аркушики з батьковими підписами я скручував у клубочок і кидав їх у кошик під столом. Загубити якийсь у вітальні я аж ніяк не міг. Але було вже пів на восьму, треба було поспішати. Обговорювати цей випадок з Мартіною вже не вистачало часу. Але все-таки в мене закралась підозра, страшна підозра. Я раптом згадав про нічне шарудіння й скрипіння в моїй кімнаті. Можливо, що це не було плодом моєї хворої уяви.

Жодних доказів я не мав, але мимоволі промурмотів:

— Триклятий огірчище, якщо я тебе заскочу, то скручу тобі твої драглисті в'язи!

Розділ шостий,

АБО № 6 ПЕРІОДИЗАЦІЇ, ЗАПРОПОНОВАНОЇ ВЧИТЕЛЕМ НІМЕЦЬКОЇ МОВИ

Спробую пояснити, що між Гаслінґером і мною відбувається і чому все таке безнадійне. Історія ця така складна й заплутана, що я присвячу їй весь розділ.

Ми з Мартіною брели до школи. Мартіна намагалася мене переконати, що Гаслінґер не якийсь там лютий звір і що мені нічогісінько не загрожує.

— Ну що він тобі може зробити? — запитала вона — Ну, вимагатиме ще сьомий татів підпис. Шість чи сім підписів ти винен-жодної різниці!

Мартіна — зразкова учениця. Відмінники — народ особливий. їм невідомі проблеми з п'ятірками та підписами батьків. Тому я й не брався розтлумачити Мартіні, яких від Гаслінґера капостей можна сподіватися.

Перед шкільною брамою мене враз осяяло: чи не краще було б кудись дременути? Якщо по телевізору повідомляють про розшук дитини, завжди кажуть: "Нехай він негайно повертається додому, ніхто його й пальцем не зачепить!"

Я надто довго міркував, куди мені на кілька днів щезнути, і незчувся, як опинився перед дверима класу. І тоді задзвонив дзвоник.

Та я дарма так хвилювався. Є ще на світі чудеса! Гаслінґер захворів. Замість нього урок провадив латиніст Файкс. Ми тільки те й робили, що перекладали з латинської. Я сім разів піднімав руку, залюбки відповідав. Моїй радості не було меж.

На перерві після уроку Берті Славік, собака, бідкався:

— Як шкода, що Гаслінґер нездужає. Я так сподівався на втіху! Сьогодні він задав би Гоґельманові сто двадцять вісім рівнянь!

Для хлопців-однокласників, крім моїх друзів, звичайно, війна між Гаслінґером і мною — тільки розвага. Берті Славік навіть побився об заклад з Шестаком. Може, і я сміявся б, якби це стосувалося не мене самого.

Збоку все це й справді виглядає кумедно, коли Гаслінґер ще з порога кидає "сідайте!", потім пронизує мене поглядом і викликає:

— Гоґельман Вольфґанґ! Я підводжуся й кажу:

— Так, пане вчителю?

Гаслінґер стоїть біля класної дошки, а я за останньою партою. Ми дивимося один на одного. Так триває три хвилини — Берті полічив час. Аж тоді Гаслінґер каже:

— Гоґельмане Вольфґанґу, я чекаю! Тоді я знову кажу:

— Так, пане вчителю,— беру зошити, виходжу до дошки й передаю їх з усією горою рівнянь з багатьма невідомими Гаслінґерові.

Гаслінґер побіжно переглядає їх і запитує:

— Гоґельмане Вольфґанґу, а де підписи вашого батька? (Гаслінґер звертається до кожного на "ви").

Я стою так, мовби Гаслінґера для мене не існує, й пильно розглядаю темний паркет, натертий до блиску. Там, де я зазвичай стою, одна паркетина відстала. Коли я наступаю на неї правою ногою, вона дражливо рипить.

Гаслінґер каже:

— Гоґельмане Вольфґанґе, ви нічого не хочете мені сказати?

Я знову з натиском переступаю на праву ногу й пильно вдивляюся в паркет.

Далі Гаслінґер кричить:

— Ви довго ще так мовчатимете?!

Я нічого не відповідаю, бо не знаю, що маю казати. Стою, тільки монотонно порипує під ногою паркетина. Десь за хвилину Гаслінґер вибухає:

— Подвійна порція рівнянь і марш на місце!

Я вертаюся за свою останню парту. Гаслінґер нервово поправляє краватку, щільніше притискує до перенісся окуляри й, переводячи подих, звертається до класу:

— Починаємо наш урок!

У математиці я ніколи не був сильний — навіть у початковій школі. Минулого року теж не проявив себе. Вдовольнився трійкою.

Торік у нас математику викладав Бауер. Він ладен був безперервно пояснювати мені те, чого я не розумів. Пояснював доти, доки засвою. Але Гаслінґера не спитаєш, коли чогось не розумієш. Між Гаслінґером і мною мов чорна кішка пробігла. У Гаслінґера якийсь ненормальний гнів на мене, не притаманний учителеві. У нашому класі він тільки рік, але я його знаю відтоді, як ми поселилися в цьому районі. Він мешкає поблизу нас, за рогом вулиці. Діти з нашого провулка прозвали його Сірим Кардиналом, бо все у нього сіре: волосся, очі, шкіра, костюм і капелюх. Тільки зуби в нього жовті. Я не здогадувався, що він математик, а тим паче що викладатиме в моєму класі. Подейкували, що він торгує старими речами.

Коли Гаслінґер — тоді я ще не знав, що він зветься Гаслінґер, набундючений і сірий, ішов нашим провулком, він завжди дратував мене. Інших дітей також. Ми стріляли в нього з рогаток падалицею й вишневими кісточками. Й зухвало кричали йому вслід.

Якось я стрілив у його сірий капелюх камінцем, але поцілив йому у ліве вухо. Коли Сірий Кардинал порівнювався з нами, ми намагалися його штовхнути. Робили це так: удавали, що сваримося. Один із нас стусав іншого, а той падав на Сірого Кардинала. "Ох, вибачте, будь ласка",— казав він, а ми регочучи розбігались.

Ще цього року, за день до початку навчання, я пошпурив у Гаслінґера з-за огорожі целофановим пакетом з водою. Пакет розірвався у нього на правому плечі й облив його до пояса.

Коли наступного дня, першого дня занять, до класу ввійшов директор, а за ним Гаслінґер, мені мурашки побігли по спині. Але всієї страшної для себе правди я відразу не збагнув. Подумав, що Сірому Кардиналові терпець урвався і він зараз поскаржиться на той пакет з водою. Я вагався: відразу зізнатися чи все заперечувати, аж це директор сказав:

— Любі мої діти! Вашого дорогого вчителя Бауера в цьому році переведено на нове місце! Я привів вам дорогого вчителя Гаслінґера! Від сьогодні він викладатиме у вашому класі. Сподіваюся, що ви з ним здружитесь!

Мене неначе громом ударило.

Гаслінґер сказав: "Сідайте". Директор сказав: "До побачення",-й вийшов.

Гаслінґер почав зі знайомства й викликав кожного на прізвище. Коли він вигукнув "Гоґельман!", мені нічого не лишалося, як поволі підвестися.

Гаслінґер пильно подивився на мене й промовив:

— Так, так, а вас, значиться, звати Гоґельман!

Більше він нічого не сказав. Але мені досить було його погляду.

Мене охопила лють на свою долю. Я не міг зрозуміти, чому саме на мені все окошилось.