Кракатит - Чапек Карел

це для вас...

Дівчина закліпала очима. Вона мало не заплакала від зворушення і, кивнувши мовчки головою, подала йому руку. Він підніс свою покалічену ліву. Дівчина зацікавлено подивилась на неї і сильно її стисла.

— Я вам дуже вдячна, — сказала вона швидко. — До побачення.

На дверях вона зупинилася, хотіла ще щось сказати. Крутила в руках ключ і чекала.

— Чи... передавати йому... вітання? — запитав Прокоп з кривою посмішкою.

— Ні, — промовила вона, швидко глянувши на нього. — До побачення.

Двері зачинилися за нею. Прокоп дивився на них, і раптом йому стало смертельно важко і млосно, голова пішла обертом, і він на превелику силу зрушив з місця.

VI

На вокзалі йому довелося чекати півтори години. Він сів у коридорі, тремтячи від холоду. В пораненій руці пульсував нестерпний біль. Він заплющував очі, і йому здавалося, що хвора рука росте, що вона вже така, як голова, як гарбуз, як виварка, і що в ній пекуче сіпається живе м'ясо. Йому було млосно, а на лобі все виступав холодний піт. Він не міг дивитись на брудні, запльовані плити коридора, бо тоді його брала нудота. Нарешті підняв коміра й поринув у напівсон, переможений безмежною байдужістю. Марилось йому, що він знову солдат і лежить поранений в чистім полі; де... де ж це тепер воюють? Та ось почувся пронизливий дзвінок, і хтось крикнув: "Посадка на поїзд Тиниця, Духцов, Молдава!", Нарешті він сидить у вагоні, біля вікна, і йому невтримно весело, ніби він когось перехитрував або від когось утік.

"Тепер я вже, голубчику, їду в Тиницю, і ніщо мене не може затримати". — Він мало не сміявся з радості і, вмостившись у своєму кутку, з великим піднесенням почав розглядати своїх супутників. Навпроти нього сидів якийсь кравчик з тонкою шиєю, худа чорнява жінка, чоловік з навдивовижу безвиразним обличчям; біля Прокопа сидів страшенно товстий добродій, у якого черево ніяк не могло вміститись між ногами, і, здається, ще хтось, але то вже байдуже.

Прокоп не може дивитись у вікно, бо від цього в нього паморочиться в голові. "Рата-та, рата-та, рата-та", — вистукує поїзд, і все деренчить, бухкає, трясеться від поквапливого бігу. В кравчика хилитається голова направо, наліво, направо, наліво, чорнява жінка якось дивно підскакує на місці, безвиразне обличчя трясеться й миготить, як у погано знятому фільмі. А товстий сусід — це купа холодцю, що гойдається, тремтить, надзвичайно кумедно підплигує.

"Тиниця, Тиниця, Тиниця, — скандує Прокоп під стукіт коліс. — Швидше! Швидше!" Від швидкого руху в поїзді стало тепло, ба навіть душно. Прокоп спітнів; у кравчика вже дві голови на двох тонких шиях, обидві трясуться і стукаються одна об одну, аж деренчить. Чорнява жінка якось кумедно й непристойно підскакує на своєму сидінні; вона навмисне прикидається дерев'яною лялькою. Безвиразне обличчя зникло; там тепер сидить труп з руками, мертво складеними на колінах, руки безвладно підстрибують, але труп без голови.

Прокоп збирає всі свої сили, щоб як слід на це подивитися; щипає себе за ногу; але ніщо не помагає, труп і надалі лишається без голови і мертво трясеться разом з вагоном. Прокопа від цього бере жах. Він штовхає ліктем товстого сусіда, але той лише гойдається, мов холодець; і Прокопові здається, що це товсте тіло нечутно до нього регоче. Він уже не може цього витримати; обертається в інший бік, але там раптом з'являється людське обличчя. Спочатку він не може зрозуміти, чому воно так його вражає; дивиться виряченими очима і впізнає, що то інший Прокоп, який уважно дивиться на нього. "Чого він хоче? — жахається Прокоп. — Пробі! Чи не забув я того пакунка в Томешевій кімнаті?" — Лапає похапцем у кишенях і знаходить пакунок у нагрудній кишені. Враз обличчя в вікні посміхнулось, і Прокопові полегшало. Він наважився нарешті глянути на безголовий тулуб і бачить: той чоловік лише сховав голову під повішене пальто і спить під ним. Прокоп і сам заснув би, але боїться, щоб хто не витяг у нього з кишені запечатаного пакунка.

Його хилить до сну, він до краю втомлений; Прокоп ніколи не думав, що можна бути таким утомленим. Він засинає; здригнувшись, прокидається, і знову його перемагає сон. У чорнявої жінки тепер одна голова хитається на плечах, другу вона тримає на колінах обома руками, а щодо кравчика, то замість нього сидить сама одіж, звідки стирчить порцеляновий манекен. Прокоп засинає, але нараз прокидається з якоюсь певністю, що він уже в Тиниці. Мабуть, це хтось крикнув за вікном, бо поїзд зупинився.

Тоді він вибіг з вагона і побачив, що надворі зже вечір. Двоє-троє пасажирів зійшли на маленькій станції з миготливими вогниками, за якими простяглась незнана, туманна темрява.

Прокопові сказали, що до Тиниці можна їхати на поштовому візку, коли там ще є. місце. Поштовий візок мав лише козла, а за ними ящик для посилок. На козлах уже сидів поштар і якийсь пасажир.

— Будь ласка, візьміть мене до Тиниці, — сказав Прокоп.

Поштар потрусив головою з безмежним смутком.

— Не можу, — відповів він нарешті.

— Чому?..

— Нема вже місця, — сказав твердо поштар.

У Прокопа від жалю виступили на очах сльози.

— А далеко туди пішки? Поштар, співчуваючи йому, подумав.

— З годину буде, — сказав.

— Але я... не дійду пішки. Мені треба до лікаря Томеша, — запротестував він, приголомшений.

Поштар знову подумав.

— Ви... хворий?

— Я почуваю себе погано, — промурмотів Прокоп; він і справді ледве стояв від кволості й холоду.

Поштар знову задумався й потрусив головою.

— Коли ж не можна, — озвався нарешті.

— Я де-небудь поміщусь... Коли б хоч трошки місця, я...

Відповіді не було. Поштар тільки шкрябав вуса, аж шелестіло. Потому, не сказавши ні слова, зліз, поморочився збоку, біля упряжі, і пішов на станцію.

Пасажир на козлах навіть не ворухнувся.

Прокоп був такий знеможений, що мусив сісти на камінь.

"Не дійду, — розпачливо подумав він, — сидітиму тут, поки... поки..."

Поштар вернувся з вокзалу з порожнім ящиком. Потім якось прилаштував його на козлах і, уважно оглянувши, сказав:

— Тепер сідайте.

— Куди? — запитав Прокоп.

— Ну... на козли.

Прокоп опинився на козлах якимось надприродним чином, ніби його підняли туди небесні сили.

Поштар знову почав поратись біля упряжі, а потім сів на ящик, звісив ноги і, беручи віжки, гукнув:

— Но!

Кінь навіть не ворухнувся.

Поштар випустив з уст якесь тонке, горлове "ррр". Кінь махнув хвостом і гучно пшикнув.

— Ррр!

Візок рушив. Прокоп гарячково вхопився за низеньке бильце; він почував, що втриматись на козлах понад його сили.

— Рррр!

Здавалось, цей високий деренчливий звук гальванізує старого коня. Він біг, накульгуючи, вимахував хвостом і за кожним кроком гучно пускав гази.

— Ррррррррр!

Вони їхали алеєю між голих дерев. Було темно, хоч в око стрель, лише миготливе кружальце світла від ліхтаря танцювало по грязюці. Прокоп задубілими пальцями тримався за бильце. Він почував, що вже взагалі не володіє своїм тілом, що йому не можна падати, що він незмірно слабне. Якесь освітлене вікно, алея, чорні поля.

— Рррр!

Кінь раз у раз пшикав і чвалав, якось неприродно переставляючи ноги, ніби вже давно був мертвий.

Прокоп скоса поглянув на свого супутника. То був дідок із шарфом, пов'язаним навколо шиї. Він усе щось жував, кусав, жвакав і випльовував. І Прокоп згадав, що він це обличчя вже десь бачив. Це було те огидне обличчя з його сну, що скреготало гнилими зубами, аж вони кришились, а потім випльовувало їх уламки.

Це було дивне й страшне видовище.

— РРРР!

Дорога повертає, біжить угору і знову спускається в долину. Якийсь хутір; гавкає собака, дорогою іде чоловік і каже: "Добрий вечір". Будинків усе більшає й більшає, дорога веде нагору.

Візок звертає вбік, високе "рррр" раптом уривається, і кінь стає.

— Ось тут живе доктор Томеш, — каже поштар.

Прокоп хотів щось відповісти, та не міг, хотів відпустити сидіння, але не здатен був розігнути задубілі пальці.

— Ну, приїхали, — каже знову поштар.

Помалу корчі минають. Прокоп зліз із козел, тремтячи всім тілом. Потім відчинив хвіртку, наче вона йому знайома, і подзвонив біля дверей.

Всередині почувся сердитий гавкіт, і молодий голос крикнув:

— Гонзику, тихо!

Двері відчинилися, і Прокоп, насилу ворушачи язиком, спитав:

— Пан доктор дома?

Хвилина тиші; потім молодий голос сказав:

— Проходьте.

Прокоп стоїть у теплій кімнаті. На столі лампа і вечеря, пахне буковими дровами. Літній чоловік в окулярах, зсунутих на лоб, встає від своєї тарілки, йде до Прокопа й питає:

— Ну, що у вас болить?

Прокоп ледве згадав, чого він, власне, хоче.

— Я... бачте... — почав він, — ваш син дома?

Чоловік уважно подивився на Прокопа.

— Нема. А що з вами?

— Їрка... Їржі, — бурмоче Прокоп, — я... його приятель і приніс йому... маю передати йому... — він намацував у кишені запечатаний пакунок. — Це... важлива річ... а... а...

— Їрка в Празі, — перебив його чоловік. — Але ви, будь ласка, хоч сядьте.

Прокоп страшенно здивувався.

— Адже ж він казав... казав, що їде сюди. Я мушу йому віддати...

Підлога захиталась під ним і почала перехилятись.

— Анічко, стільця! — крикнув чоловік якимсь чудним голосом.

Прокоп іще почув здушений скрик і повалився додолу. Його залила непроглядна темрява, а потім не стало нічого.

VII

Не було нічого; тільки іноді ніби проривалась імла, з'являвся візерунок помальованої стіни, різьблений карниз шафи, кінчик фіранки чи ліпний орнамент по краю стелі; або нахилялось якесь обличчя, ніби над отвором криниці, але рис його не було видно. Щось відбувалося, хтось йому часом змочував гарячі губи або підводив безвладне тіло, але все зникало в плинних уривках сну.

То були краєвиди, візерунки на килимах, диференціальне числення, вогняні кулі, хімічні формули; лише інколи дещо випливало наверх і ставало на мить яснішим сном, щоб знову розпливтись у широкому потоці непритомності.

Нарешті настала мить, коли до нього вернулася свідомість. Він побачив над собою теплу затишну стелю з майстерним ліпленням; знайшов очима свої власні худі, мертво-бліді руки на квітчастій ковдрі; за ними побачив край постелі, шафу й білі двері; все якесь миле, затишне і знайоме. Але він не мав уявлення, де він; хотів над цим подумати, та голова була занадто безсила; знову все почало крутитись. Він заплющив очі й спочивав, кволий після натуги.

Тихенько рипнули двері.