Убити пересмішника - Лі Гарпер

Він стиснув кулаки, готуючись відбити наш напад. Я затупала на нього ногами, намагаючись прогнати, але Джем притримав мене рукою. Він уважно оглянув Уолтера і мовив:

— Твій тато — містер Уолтер Канінгем з Старого Сарема?

Уолтер кивнув.

Він був такий худий і миршавий, ніби завжди недоїдав; очі сині, як у Діла Гарріса, але сльозилися, повіки червоні, обличчя бліде, тільки кінчик носа червоний і мокрий. Уолтер нерішуче перебирав руками шлейки свого комбінезона, нервово смикав гаплички.

Раптом Джем усміхнувся:

— Ходімо до нас, Уолтер, поснідаємо. Ми будемо дуже раді.

Обличчя Уолтера засвітилося радісною усмішкою і знову затьмарилося.

Джем сказав:

— Наш батько з твоїм батьком друзі. А Всевидько просто нестримана. Більше вона тебе не чіпатиме.

— Це ми ще побачимо,— обурилася я. Як це Джем дає обіцянки від мого імені без моєї згоди? Тим часом дорогоцінні хвилини минали.

— Гаразд, Уолтер,— озвалась я,— більше не битимуся. Тобі подобаються боби? Наша Кел — чудова куховарка.

Уолтер стояв нерухомо, кусаючи губи. Ми вже махнули на нього рукою і майже дійшли до подвір'я Редлі, коли почули:

— Гей, я з вами!

Уолтер наздогнав нас, і Джем почав з ним жваву розмову.

— Тут живе злий дух,— приязно сказав він, показуючи на будинок Редлі.— Чув про нього?

— Хто не чув,— відказав Уолтер.— Уперше пішовши до школи, я мало не вмер: наївся горіхів. Кажуть, він їх навмисне отруює і кидає через паркан.

З усього було видно, що тепер, коли ми йшли втрьох, Джем не боявся Страхолюда Редлі. Більше того, він почав вихвалятись.

— Одного разу я підійшов до самісінького будинку,— сказав він Уолтеру.

— Якщо вже хто раз підійшов до самісінького будинку, то йому нема чого тепер кожного разу бігти повз нього,— кинула я, дивлячись на хмарки в небі.

— А хто ж це бігає, міс Причепо?

— Хто ж, як не ти, коли близько нікого нема.

Коли ми підходили до нашого гайку, Уолтер уже забув, що він Канінгем. Джем побіг на кухню і попросив Келпурнію поставити ще одну тарілку: адже в домі гість. Аттікус привітався з Уолтером і завів розмову про врожай, ми з Джемом на цих речах не розумілися.

— Я ніяк не перейду в другий клас, містер Фінч, бо кожної весни повинен кидати навчання і допомагати батькові обкопувати бавовник; але тепер у нас підріс ще один і може працювати в полі.

— Ви купили його за бушель картоплі? — запитала я.

Аттікус подивився на мене і несхвально похитав головою.

Уолтер накладав собі в тарілку їжу і, немало дивуючи мене та Джема, розмовляв з Аттікусом як рівний. Аттікус щось говорив про фермерські справи, коли Уолтер перебив його і запитав, чи не знайдеться в домі трохи меляси. Аттікус гукнув Келпурнію, і вона принесла цілий глечик меляси. Келпурнія стояла, ждучи, поки Уолтер наллє собі меляси, а той щедро поливав овочі, м'ясо і налив би, певно, в склянку з молоком, якби я не спитала, що він робить.

Він так швидко поставив глечик на срібну підставку, що вона аж дзенькнула. Руки поклав на коліна, насупився й опустив голову.

Аттікус знову глянув на мене і похитав головою.

— Ти тільки подивися, він весь обід втопив у мелясі, — почала я.— Геть усе залив...

Саме в цей час Келпурнія гукнула мене на кухню.

Келпурнія лютувала. Сердячись, вона завжди починала розмовляти неправильно. Коли ж буває спокійна, то розмовляє не гірше за письменних людей у Мейкомбі. Аттікус навіть твердить, що Келпурнія найосвіченіша серед кольорових.

Вона подивилася на мене скоса, і сіточка зморщок навколо очей позначилася глибше.

— Може, дехто і не так їсть, як ми,— просичала вона,— але як ти смієш говорити про те, коли за столом хтось чужий? Цей хлопчина — твій гість, і якщо йому заманеться жувати скатертину — хай жує, ти чуєш?

— Який він гість, Кел, це просто Канінгем...

— Ану цить! Яке твоє діло, хто він. Кожен, хто переступить поріг твого дому,— твій гість. І якщо я ще раз почую таке або побачу, що ти задираєш носа,— начувайся! Твоя рідня, може, й краща за Канінгемів, але ти її ганьбиш. Не вмієш пристойно поводитися за столом — їж у кухні.

Келпурнія дала мені доброго стусана і виштовхнула в їдальню. Я взяла свою тарілку і доїла обід у кухні, радіючи, що після такої ганебної сцени не довелося сидіти за столом разом з усіма. А Келпурнію попередила, хай знає; коли за мною ніхто не стежитиме, я піду і втоплюся в Баркеровій заводі. Отоді Келпурнія пожаліє. До того ж через неї я сьогодні вже вскочила в халепу — це вона навчила мене читати, всі мої неприємності від неї.

— Ану замовкни! — сказала Келпурнія.

Джем і Уолтер пішли до школи без мене. Але я не шкодую, що затрималася і потім мала сама бігти повз подвір'я Редлі, зате я розповіла Аттікусу все про беззаконня Келпурнії.

— І взагалі вона більше любить Джема, ніж мене,— сказала я і на закінчення порадила Аттікусу негайно вигнати Келпурнію.

— А ти не помічала, що завдаєш їй удвічі більше мороки, ніж Джем? — суворо запитав Аттікус.— Я не маю наміру розлучатися з Келпурнією ні тепер, ні в майбутньому. Без Кел ми й дня не проживемо, ти думала про де? Скільки вона тобі добра робить, ти повинна слухатися її, чуєш?

Я повернулась до школи. Моя ненависть до Келпурнії не згасала. Раптом мої невеселі думки урвав одчайдушний крик. Підвівши голову, я побачила серед класу до смерті перелякану міс Кароліну. Певно, за перерву вчителька отямилась і тепер була готова вести заняття далі.

— Вона жива! — заверещала міс Кароліна.

Всі хлопчики зірвались із своїх місць і кинулися на допомогу вчительці. Боже мій, подумала я, злякалася миші. Чак Літл, прозваний Коротуном, був винятково терпеливий з усіма живими істотами.

— Міс Кароліно, куди вона побігла? — запитав він.— Скажіть швидше, куди вона ділась. Мерщій зачини двері,— наказав він хлопцеві, що сидів за ним,— зараз ми її спіймаємо. Мем, хутчіше скажіть, куди вона побігла.

Міс Кароліна показала тремтячим пальцем не на підлогу і не на стіл, а на здорового хлопця, якого доти не помічала. Коротун спохмурнів і нерішуче запитав:

— Це ви про нього, мем? Ну, звісно, він живий. Це він налякав вас?

— Проходжу поряд і бачу — повзе... прямо по голові повзе...— промовила перелякана міс Кароліна.

Коротун добродушно засміявся.

— Це вошка, мем. Чого її боятися! Хіба ви ніколи не бачили? Не бійтесь, ідіть до свого столу і ще трошки повчіть нас.

Коротун, як і чимало інших його земляків, снідаючи, не знав, де йому пощастить пообідати, але він мав удачу справжнього джентльмена. Він узяв міс Кароліну під руку і відвів до столу.

— Не хвилюйтеся, мем,— заспокоював Чак.— Не треба боятися вошки. Я принесу вам холодної води.

Господаря воші цей переполох ніскілечки не стурбував. Він почухав голову, намацав непрохану гостю, затиснув між двома пальцями і витяг на білий світ.

Міс Кароліна з жахом стежила за цією процедурою. Коротун приніс у паперовому стаканчику води, і вона з вдячністю випила. Нарешті до неї повернувся голос.

— Як тебе звуть? — звернулася міс Кароліна до здорованя.

Той закліпав очима.

— Кого, мене?

Міс Кароліна кивнула головою.

— Барріс Юел.

Учителька подивилася в список.

— У мене тут записано Юел, а імені нема. Як пишеться твоє ім'я?

— Не знаю. Вдома мене звуть Барріс.

— Гаразд, Барріс,— сказала міс Кароліна.— Я думаю, ми увільнимо тебе сьогодні від занять. Іди додому і помий голову.

З шухляди столу вона дістала якусь товсту книжку, перегорнула і з хвилину читала.

— Надійний домашній засіб од... Барріс, іди додому і помий голову дьогтьовим милом. А потім протри гасом.

— Нащо, місус?

— Щоб вивести е-е... воші. Розумієш, Барріс, від тебе вони можуть перелізти на інших, ти ж не хочеш цього, правда?

Хлопець підвівся. Такого замазури я ще ніколи не бачила. Шия темно-сіра, шкіра на руках лущиться, під нігтями бруд. Обличчя — тільки очі промиті. Раніше його ніхто не помічав, можливо, через те, що ми з міс Кароліною цілий ранок розважали клас.

— Будь ласка, Барріс, і завтра, перед тим як іти до школи, помийся у ванні.

Хлопець зареготав.

— Думаєте, ви мене прогнали, місус? Я вже сам хотів іти — на цей рік з мене досить.

Міс Кароліна здивовано подивилася на нього.

— Що ти хочеш сказати?

Він не відповів, тільки презирливо фиркнув.

Хтось із старших у класі пояснив:

— Він із Юелів, мем.— І я подумала: вона однаково не зрозуміє, як не зрозуміла мене, коли я розповідала про Канінгемів. Але міс Кароліна слухала уважно.— Їх у нас повно. Щороку в перший день занять вони приходять до школи, а потім кидають. Це пані інспекторка заганяє їх у перший день, погрожуючи шерифом, але на цьому все й кінчається. Вона думає так: витягла їх до школи, занесла в список — усе виконано, закону дотримано. А потім цілий рік відмічай — мовляв, на заняття не ходить, і все...

— А як же дивляться на це батьки? — В голосі міс Кароліни відчувалося щире занепокоєння.

— Матері у них немає,— почулася відповідь,— а батькові байдуже.

Баррісу ця розмова лестила.

— Я вже третій рік у першому класі — по одному дню рік,— мовив він гордовито.— Як пощастить, то, думаю, на той рік переведуть у другий клас.

— Барріс, сідай, будь ласка,— сказала міс Кароліна.

Отут вона зробила помилку. Поблажливість Барріса змінилася гнівом:

— Е ні, місус, не вийде!

Підвівся Коротун.

— Відпустіть його, мем,— порадив.— Він недобра людина, справжній негідник. Чого доброго, може накоїти лиха, а в класі є малюки.

Коротун був непримітним серед інших, та коли Барріс Юел обернувся до нього, рука Чака ковзнула в кишеню.

— Спокійно, Барріс,— застеріг він,— а то й незчуєшся, як витягнеш ноги. А тепер — киш додому!

Барріс, здавалося, злякався хлопчини, удвічі меншого за нього, і міс Кароліна скористалася з його нерішучості:

— Іди додому, Барріс, а то я покличу директора. Однаково я повинна доповісти йому про все.

Юел фиркнув і нехотя попрямував до дверей. Відчувши себе на безпечній відстані, він обернувся і гукнув:

— Ну й чорт з тобою — доповідай! Знайшлася тут соплива, теж мені вчителька! Думає, що вигнала мене! А дзуськи! Мене не виженеш. Затям! Я сам іду!

Він постояв хвилину, щоб упевнитися, що вона плаче, і тільки тоді, човгаючи ногами, подався з класу.

Всі з'юрмилися навколо вчительки, і кожен як міг намагався її заспокоїти. Яка нікчема цей Юел... так повестися... таких і вчити не треба... де не по-мейкомбськи, міс Кароліно, справді, ні...