Білий дикун - Бєляєв Олександр

— І, підбігши до рояля, ударив по кришці, яка з тріском і дзинчанням струн проломилася. Застогнавши, Адам вибіг із салону в коридор. Там, біля дверей, стояв Анатоль.

Адам на бігу підхопив хлопчика.

— Тікаймо... в гори... швидше....

Біля бічного виходу, на вулиці, стояло кілька автомобілів. Адам вибрав найпотужнішу машину і, викинувши шофера, усівся на його місце, посадивши поруч себе Анатоля й Джіпсі. Автомобіль рвонув з місця і помчав з шаленою швидкістю по вулицях Парижа...

X. НЕБО НАД ГОЛОВОЮ

Скандал у домі де Труа підхопили і роздули газети, які живуть на сенсаціях. Високі гості, запрошені на вечерю до де Труа, були обурені поведінкою Адама і з свого боку натиснули кнопки, щоб розпочати газетну кампанію проти білого дикуна. Адам став героєм дня.

І, як це часто буває, громадська думка, що досі поблажливо стежила за дивацтвами та вихватками Адама, під впливом галасу, зчиненого пресою, раптом постала проти нього. Газети вимагали негайно арештувати дикуна і тримати його в якнайсуворішій ізоляції.

Адам нічогісінько про це не знав. З шаленою швидкістю промчав він по вулицях Парижа і зітхнув нарешті на повні груди, коли перед ним розгорнулися приміські поля, через які бігла стрічка шосе,

— Де гори? — запитав він Анатоля.

Анатоль, що куняв поруч, не міг одразу втямити, де він і про які гори запитує його Адам. На згадку про втечу хлопчика охопило радісне, хвилююче і моторошне почуття. Не раз мріяв він про втечу в далекі країни, про різні пригоди. І ось тепер його мрія здійснюється.

— Гори, — відповів він Адамові, — є такі: Піренеї, Альпи... Я бачив Альпи... Їхні вершини завжди вкриті снігом.

— Їдьмо в Альпи! — схвильовано промовив Адам.

— Але це далеко... Та й... Нас можуть затримати в дорозі.

— Ні, ми далеко... — безтурботно відповів Адам.

— А телефон? Поліція по телефону сповістить у всі міста, і нас можуть затримати.

Адам такого не сподівався. Він знав, як сховатися від небезпеки серед диких скель, укритих снігом і хвойними лісами, але як врятуватися від телефонів?

Анатоль не помилився. Уже в Корбелі, куди вони в'їхали на світанку, їх хотіли затримати.

Адам розвинув шалену швидкість і прорвав кордон поліцейських, які почали стріляти їм услід, цілячи в шини автомобіля. Одну шину було прострілено.

— Поглянь, чи видно погоню! — гукнув Адам через плече до Анатоля.

— Зараз ні, відстали...

Адам несподівано зупинив машину, схопив Анатоля і, висадивши з автомобіля, помчав далі по шосе.

— Адаме! Адаме!.. — кричав услід покинутий Анатоль, прикро, до сліз вражений несподіваною зрадою друга.

Адам не повернув автомобільного керма на крутому повороті і зненацька на повному ходу врізався в річку, здіймаючи каскади бризок. Джіпсі заскавчав од страху. Бризки, пара та бульбашки здійнялися над водою. Річка спокійно несла свої води, і тільки в тому місці, де щойно зникла машина з людиною та собакою, хвилі розходилися колами.

Анатоль заціпеніло стояв під накрапаючим дощем. Та це тривало кілька секунд, хоча вони й здалися Анатолеві нескінченними. Незабаром на поверхні води з'явився, одпирхуючись, мокрий Джіпсі, а слідом за собакою і Адам. Виринувши з води, він трьома помахами дужих рук доплив до берега. Стріпнувши, так само як і Джіпсі, з себе воду, Адам підбіг до Анатоля, посадив його собі на плечі і, не промовивши й слова, побіг до кущів.

— Тихо. Сиди. Пригнись.

Не встиг Анатоль отямитись, як па шосе почувся гул автомобіля. За кілька хвилин автомобіль з поліцейськими промчав у напрямі Мелена.

Коли машина зникла, Адам почав стрибати.

Анатоль нарешті зрозумів воєнну хитрість свого друга. Дощ змив сліди автомобільних шин, і поліцейські не помітили, де поділася машина. Цього разу вони були врятовані.

Час було подумати про сніданок. Анатоль страшенно зголоднів.

— Сиди, я скоро повернусь, — сказав Адам і пішов уздовж прибережних кущів.

Ціла година минула, перш ніж Анатоль почув Адамів посвист.

Адам ніс двох кроликів, а під полою — кілька шматків сухого дерева. Він кинув убитих кроликів, яких Джіпсі одразу ж почав обнюхувати, і заходився добувати вогонь, тручи один шматок дерева об другий. У залізних руках Адама робота спорилась. Незабаром Анатоль відчув запах горілого, показався димок, ще кілька швидких, сильних ритмічних рухів, — і спалахнуло полум'я. Анатоль смачно їв підсмажене на вогні кроляче м'ясо. Наслідуючи Адама, він розривав шматки м'яса руками.

Дощ ущух. Визирнуло сонце і висушило одяг на втікачах. Анатоль, стомлений усім пережитим, солодко заснув, Адам лежав па землі і, не зводячи очей, дивився в небо.

Нарешті над головою небо, а не гидка мертва біла стеля, де немає ні птахів, ні сонця, ні зірок, ні свіжого подиху вітерцю.

Адам мріяв про скоре побачення з горами. Хоча й не рідні, а все ж гори. І він був щасливий уперше за той час, відколи спустився з гір у долину, де живуть серед тисняви й метушні оці дивні люди, які віддають перевагу кам'яним ящикам перед просторами землі й неба.

Минали щасливі дні вільного, бродячого життя. Вдень утікачі спали в заростях біля річки, а вночі йшли на південний схід, де, на думку Анатоля, були гори.

Адам умів спати і водночас стежити за кожним звуком. Якщо Адамові здавалося, що звук загрозливий, його вуха починали ворушитися, і він прокидався. І їм щастило уникати зустрічей з людьми.

Проте доля небагато відміряла Адамові цих щасливих днів. Розпитуючи мешканців, поліція скоро встановила місце, де зник автомобіль. Переслідувачі дедалі тіснішим кільцем оточували утікачів.

Якось рано-вранці Адамові з Анатолем довелося втікати з-перед самих очей поліції. Вони сховалися в лісі і кілька годин просиділи на верхівці дерева, дивлячись крізь густе гілля на своїх ворогів, що нишпорили по лісу.

Усе важче було добувати їжу — курей та кроликів, яких Адам ловив поблизу ферм. А головне, він відчував, що їм не уникнути чіпких лап поліції, і тоді знову неволя... Сама тільки думка про це кидала Адама в дрож.

XI. КІНЕЦЬ АДАМА

Одного похмурого дня, удосвіта, Адам повертався до Анатоля та Джіпсі, несучи молоденького баранця.

Раптом він насторожився. Його вуха заворушились. Йому почувся віддалений стривожений гавкіт Джіпсі і зляканий крик Анатоля, що кликав на допомогу.

Роздуваючи ніздрі, Адам помчав до заростей чагарника недалеко від шосе, де він залишив Анатоля.

Поліцейські несли до автомобіля хлопчика, який пручався й плакав. Джіпсі захлинався від гавкоту.

Кинувши барана, Адам у два скоїш опинився коло автомобіля. Він схопив одного поліцейського за комір, підняв над головою і, розмахнувшись, швиргонув далеко в кущі.

Три здоровенних поліцейські схопили Адама. Зав'язалась боротьба. Адам відкидав їх від себе. Вони хапали його за руки і повисали на них. Один поліцейський спритним професіональним рухом намагався надіти Адамові ручні кайдани, і це йому вдалося. Та Адам розірвав пута, хоча до крові поранив собі кисті рук, і, охоплений люттю від болю, кинувся на поліцейського і вп'явся гострими зубами йому в шию. Ще одного нападника було знешкоджено... Тоді начальник невеличкого загону, бачачи, що без застосування зброї Адама не вдасться захопити, вистрілив з револьвера. Куля поцілила Адамові в плече, на якому були сліди ведмежих пазурів, і розтрощила плечову кістку.

Адам завив од болю, але й далі відбивався здоровою рукою. Однак страшенна кровотеча дедалі дужче знесилювала його.

Поліцейські знову накинулись на нього і після кількох невдалих спроб таки скували йому руки. Адам смикнув ланцюг і застогнав від болю. Його повалили, міцно зв'язали, кинули в автомобіль, де вже сидів блідий від переляку Анатоль, підібрали поранених і швидко рушили в дорогу.

Джіпсі, уривчасто гавкаючи, гнався за автомобілем, поки він не зник...

Адама посадили в камеру для буйних божевільних. Стіни кімнати були оббиті м'якою повстю, на вікнах — грати. Важкі двері — на залізному засуві.

Адамові зробили перев'язку і залишили на самоті. Він ричав, гатив у двері, погнув грати на вікні. Адам шаленів цілий день, а вночі так вив, що навіть звиклі до всього санітари тремтіли.

На ранок він притих. Але коли йому, не наважуючись ще зайти, подали крізь віконце в дверях сніданок, він випив тільки трохи чаю, а їжу викинув у коридор.

Адам кричав і, немов звір у клітці, безупинно ходив, важко зітхав і час од часу голосно й протяжно кликав Дездемону, Анатоля, Джіпсі... Іноді звав і Лікорна.

Він був самотній, зовсім самотній у цьому тісному ящику, де було так мало повітря для його легень і куди сонце зазирало тільки через товсті грати, кидаючи на білу стіну ґратчасту тінь.

На третій день Адам затих. Він перестав ходити. Сів долі в кутку спиною до світла, сперся підборіддям на зігнуті коліна і немов задубів. Він уже нікого не чіпав. До нього заходили лікарі і вчені, та він сидів мовчки, не відповідаючи на запитання і не рухаючись. Як і раніше, він нічого не їв, тільки спрагло пив.

Адам дуже швидко марнів. Увечері його тіпала лихоманка. Покритий холодним потом, він цокотів зубами. Незабаром його почав мучити кашель, під час нападів якого дедалі частіше з'являлася кров.

Лікарі хитали головами.

— Скоротечні сухоти... Ці гірські жителі так важко пристосовуються до повітря долин...

Якось увечері, після жорстокого нападу кашлю, кров хлинула йому з горла й залила всю підлогу. Адам упав на підлогу. Він умирав...

Опритомнівши, Адам тихо, хрипким голосом попросив лікаря:

— Туди... — І показав очима на двері.

Лікар зрозумів. Адам хоче на повітря. Може, востаннє глянути на небо. Він задихався. Та хіба можна людину з тяжко хворими легенями виносити у вологу осінню ніч на повітря, під мрячний дощ!

Лікар заперечливо похитав головою.

Адам подивився на нього жалісливими очима вмираючої собаки.

— Ні, ні. Це шкідливо для вас, Адаме... — і, звернувшись до санітара, лікар наказав: — Подушку з киснем...

Кисень подовжив Адамові муки до ранку. Вранці, коли кволий сонячний промінь освітив білу стіну, намалювавши на ній тінь заґратованого вікна, на Адамових устах промайнула усмішка, така ж квола, як і той промінь. У нього почалась агонія. Час від часу Адам вигукував якісь незрозумілі слова... Жодного французького слова він не вимовив.

О десятій годині двадцять хвилин ранку Адам помер. А о першій годині дня прибуло офіційне повідомлення про те, що Адама треба виписати з лікарні, тому що вирішено відпровадити його в Гімалаї...

— Усе-таки він добре зробив, не забарившись померти, — не приховуючи радості, сказав прозектор, заходжуючись анатомувати труп Адама.

Жоден труп ще так ретельно не препарували.