Білий дикун - Бєляєв Олександр
Яскрава зелень усіх відтінків, од ясно-жовтого до темно-синього, розцяцькована ще яскравішими барвами квітів і птаства: папуг, фазанів, диких курей найрозмаїтішого забарвлення. Якби не хмари комашні та неприємна вологість, що вночі і навіть удень здіймається із заболоченої низовини біля підніжжя гір, це місце можна було б назвати земним раєм.
Чудовий і другий пояс, на висоті 1000 метрів, із звичною для європейського ока рослинністю — дубами та дикими каштанами.
Вище 2500 метрів — уже царство хвойних дерев, а на висоті 5600 метрів, власне, і починається "снігове житло". Сюди тільки зрідка піднімається ведмідь чи гірський козел. Як дивно стояти на вершині шести-семи тисяч метрів у крижаному повітрі, від якого перехоплює подих, і дивитися вниз, на зелений пояс тропічної рослинності. Незвичайне видовище.
Та я прийшов сюди не заради красот природи. Я шукав "своїх однофамільців", сліди тих, хто мешкав у цьому "сніговому житлі" сотні, тисячі, мільйони років тому. Проте пошуки мої були невдалі. Himalaja ревно приховувала свої таємниці під крижаними брилами.
Подорожувати тут надзвичайно важко. Гори урвисті, посічені ущелинами. Вночі нестерпний холод. Зовсім немає палива — ні жмутика сухої трави, ні чагарників. Сніг та лід і вічна німа тиша.
Провідники ремствували. Багато з них покинули мене після того, як один упав у прірву і розбився. Зі мною лишились тільки троє. Рубати з ними кригу, щоб розшукувати якихось викопних, було безглуздо. Єдину надію я покладав на допомогу природи: часом при обвалі скель чи крижаних брил відкриваються кістки первісних тварин. Однак доля не дарувала мені такого щасливого випадку. І я вже почав думати про безславне повернення.
Та сьогоднішній ранок винагородив мене за все. Уявляю, який галас серед учених викличе моя знахідка.
Ось як це було.
Рано-вранці я самотньо блукав з рушницею за плечима поміж обледенілих скель.
Повернувши за стрімчак, я побачив таке, що аж здригнувся. Чи не галюцинація це часом? Кроків за двадцять біля скелі стояв спиною до мене двоногий звір. Інакше я не можу назвати цю істоту. На його голому бронзовому тілі був тільки плащ із звіриної шкури, скріплений на лівому плечі. Густе волосся робило його голову схожою на копицю. Вуха його ворушилися. На руках і під шкірою оголених плечей та правої лопатки вигравали мускули, як великі кулі. Голими ногами він упирався в лід, ніби це був паркет, а в руках тримав величезну крижину, яка, проте, зовсім не сковувала його рухів. Тримаючи важку брилу, він усім тілом подався вперед, видивляючись щось унизу. Нарешті, вибравши потрібну мить, він з диким ричанням, що пролунало серед гір немов грім, кинув крижану брилу вниз.
І відразу ж у відповідь почулося люте ревіння ведмедя. Двоногий звір відломив ще більшу брилу і пошпурив її вниз, а потім і сам, заричавши, кинувся вслід.
Кілька стрибків — і я опинився на його місці.
Переді мною розгорнулася нова картина, ніби вихоплена з льодовикового періоду. Я ніколи не забуду цієї картини.
На дні невеличкої крижаної лощини лежав закривавлений дикий козел з перебитим хребтом. Над ним стояв на задніх лапах ведмідь, поранений у голову. Він люто ревів, піднявши догори передні лапи, і з його пащі на синюватий лід збігав кривавий струмінь. А назустріч йому з крижиною в руках безстрашно йшов другий звір — двоногий.
Чому двоногий звір так поспішав? Чому він не добив ведмедя з безпечного місця на скелі? Не міг упоратися з відчуттям голоду, побачивши козла, чи вважав, що ведмідь не страшний супротивник? Хто прочитає думки під цим товстим черепом?
Супротивники швидко йшли назустріч один одному. Коли відстань між ними була не більше півтора метра, двоногий звір кинув на ведмедя свій крижаний снаряд, поціливши в ліве око. Ведмідь присів, завив од болю і почав терти лапами морду.
Але в ту ж мить, помітивши вцілілим оком, що супротивник стрибнув, ведмідь, перемагаючи біль, уривчасто ревучи, знову випростався на весь зріст і став, готовий оборонятись. Зупинився й двоногий звір. Кілька хвилин вони стояли нерухомо. Потім двоногий звір почав повільно заходити з того боку, де в супротивника було сліпе око. Ведмідь теж почав обертатися в тому ж напрямі. Так вони обійшли два кола, мов борці перед вирішальною сутичкою.
Я сподівався, що вони кинуться один одному в обійми, та вийшло інакше.
На початку третього кола двоногий звір опинився поряд з козлом, що лежав на кризі. Зненацька він схопив козла, затиснув міцними зубами козлине вухо і спритно, немов кіт, почав видиратися із здобиччю по крижаних уступах.
Ведмідь, забувши про тяжкі рани, ще дужче ревучи, кинувся навздогін за ворогом, який вихопив у нього смачний сніданок. Проте двоногий звір видерся вже метрів на чотири, і ведмідь з безсилою люттю дряпав стрімкий крижаний укіс.
Я був вражений сміливістю, спритністю і кмітливістю двоногого звіра — чи ж не завдяки цим рисам він став царем природи? — і вже подумав про те, як уникнути зустрічі з велетнем. Зненацька в горах пролунав розпачливий звіриний крик, і я побачив, що двоногий звір разом з козлом і уламком крижини падає вниз.
Глухо вдарилося тіло двоногого звіра, величезна крижана брила придавила йому ногу, і ведмідь, переможно ревучи, кинувся на свою жертву. Однак двоногий звір не здавався. Лежачи на спині, він намагався кулаками відштовхнути ведмежі лапи з величезними пазурами.
Та становище його було майже безнадійне. Ось ведмідь здер шкіру з кисті правої руки, загнав гострі пазури в ліве плече... І двоногий звір, який щойно проявив чудеса хоробрості, закричав од страху та болю, як можуть кричати тільки звірі.
Я миттю підняв рушницю, прицілився у ведмежу голову і, рискуючи вбити двоногого звіра, спустив курок.
Гучний постріл прокотився в горах, повторений багато разів луною, і одразу стало тихо. Ведмідь, убитий наповал, рухнув на ворога, накривши його своєю величезною тушею. Чи живий він, мій двоногий звір?
Не пам'ятаю, як я спустився у лощину. Кинувся до ведмедя і, вхопивши його за лапи, почав відтягати. Але марно. Я, парижанин двадцятого віку, володів могутнім знаряддям, яке вбивало на смерть, проте мої руки, що звикли мати справу з книгами, а не з ведмежими тушами, були занадто кволі. Мені вдалося звільнити тільки голову потерпілого. Він був живий і навіть не втратив свідомості. Велетень дивився на мене блискучими голубими, як небо, очима.
Громоподібний постріл, що одразу вбив ведмедя, мій незвичний для двоногого звіра вигляд, очевидно, дуже вразили його. Водночас, я не помиляюсь, він зрозумів головне: що я також двоногий звір, який допоміг йому. В його погляді я прочитав щось схоже на вдячність. Вдячність людини людині. Тваринам теж властиве почуття вдячності. Але в його погляді було щось більше. Звірі так не дивляться. Отже, це була людина. Дика людина невідомої, вимерлої первісної білої раси, але людина.
Проте розмірковувати було ніколи. Треба було кликати на допомогу. Я почав стріляти, аж поки не вистріляв усі патрони. Потім став кричати. Незабаром почулися голоси. До мене поспішали мої провідники.
З їхньою допомогою мені вдалося витягти білого дикуна з-під ведмежої туші та крижаної брили. Він не стогнав, хоча кров так і цебеніла з його ран, крізь роздерті м'язи виднілася плечова кістка, а нога, певно, була переламана. Я перев'язав потерпілого, а потім ми дуже обережно понесли дорогоцінну ношу на стоянку.
Навряд чи я так піклувався б і про рідного брата. І це цілком зрозуміло: адже потерпілий був не просто людина, а, можливо, єдиним у цілому світі екземпляром далеких предків людини. Ряд незаперечних ознак свідчили про це... Я гримав на провідників, коли вони спотикались, а сам у думці вже анатомував білого дикуна, зважував його мозок, вимірював лицевий кут.
Звичайно, це не Pitecantropus erectus, залишки кісток якого знайшов ще тридцять три роки тому голландський лікар Дюбуа, — пітекантропус був ближче до мавпи, аніж до людини, і вимер близько мільйона років тому. Це й не гейдельберзька людина, що жила на початку льодовикового періоду, — щось середнє між людиною та мавпою. Нарешті, це і не неандертальська людина льодовикового періоду — та нижча, приземкуватіша... Найімовірніше — це кроманьйонець, прародич, або, точніше, випадково вцілілий потомок цих прародичів західноєвропейських народів. Живий кроманьйонець. Що скажуть мої колеги? Що скаже весь науковий світ? Це краще за єдинорога. Я перевершив сам себе".
IV. ПРОДОВЖЕННЯ ЩОДЕННИКА
"13 червня. Мій Адам, так я назвав дикуна, видужує швидше, ніж я сподівався. Два дні після сутички з ведмедем він пролежав у гарячці, непритомний, ричав і поривався встати. Ми насилу утримували його в ліжку.
Скориставшись непритомністю дикуна, я, признаюсь, не втерпів і зробив деякі дослідження антропометричного характеру. Обсяг його черепа — 1175 кубічних сантиметрів (у горили — 490, у європейців — 1400 кубічних сантиметрів). Цікаво, скільки важить його мозок?
Коли життя дикуна висіло на волосинці, у мене, каюсь, майнула думка: полишити його напризволяще. Якби він помер, я зміг би негайно анатомувати труп. Скільки складних питань розв'язав би розтин! Але я стримав себе, — буду відвертим до кінця, — не з гуманних міркувань. Я покладаю надії на цього дикуна. Я заберу його з собою в Париж, навчу говорити, приручу, цивілізую, і скільки надзвичайно цікавого він зможе тоді розповісти! Найцікавіше питання: зберігся ще хто-небудь з його племені чи він останній екземпляр доісторичної людини?
Дикун, безперечно, володіє чимось на зразок мови, яка складається всього з кількох звуків, схожих на вигуки.
"Ауа", — наприклад, каже він кожною разу, коли хоче пити. Дуже часто з його уст зривається якийсь звук, схожий на "тц-а-а", ніби Адам кличе когось. А коли я показав йому вчора шкуру вбитого ведмедя, він сказав: "У-у-у", — і на його обличчі з'явився вираз вдоволення.
Я уважно оглянув його тіло. Надзвичайно великий обсяг грудної клітки є, очевидно, наслідком життя в горах, де дуже розріджене повітря. На підошвах шкіра в дикуна товста, мозолиста. Ось чому він не відморожує ніг.
Його щоки і навіть чоло вкриті пушком. А по всьому тілу, особливо на ногах і на зовнішньому боці рук, росте рудувате волосся завдовжки п'ять-сім міліметрів.
