Життєва філософія кота Мура - Гофман Ернст Теодор Амадей

Отак ми й наліпили ярлик "інстинкт" на всі розумові спроможності тварин, що виявляються часом найдивовижнішим чином. Але я хотів би отримати відповідь тільки на одне питання: чи можна пояснити інстинктом, сліпим мимовільним потягом здатність бачити сни? Бо ж, наприклад, кожен, хто спостерігає сонного мисливського пса, знає, що собаки бачать сни, та ще й дуже яскраві, ніби скалки самого життя. Мисливський собака уві сні ще раз переживає все полювання: шукає, принюхується, сопе, пітніє, дриґає лапами, наче щодуху біжить полем... А втім, про кота, що бачить сни, я поки що не чув.

— Котові Мурові, — перебив приятеля майстер Абрагам, — не тільки сняться дуже яскраві сни, а він навіть, як це неважко помітити, часто впадає в тиху мрійливість, лагідну задуму, в сомнамбулічне марення, одне слово, в той дивний стан між сном і притомністю, в якому поетичним натурам саме й спадають геніальні думки. А останнім часом він у цьому стані почав страшенно стогнати й охкати, я вже думаю, що він або закоханий, або працює над якоюсь трагедією.

Крейслер весело зареготав і вигукнув:

— Ну то ходи, розумний, чемний, дотепний, поетичний коте Муре, й давай (М. п. д.) розповісти про печатки свого виховання і взагалі про свої перші юнацькі місяці.

Адже надзвичайно цікаво й повчально читати, як високий розум у своєму життєписі дуже докладно розказує про все, що сталося з ним замолоду, хоч би яким незначним воно здавалося. Та й хіба може в житті великого генія статися щось незначне? Все, що він вчинив чи не вчинив у хлоп'ячому віці, має величезне значення, воно проливає яскраве світло на глибокий зміст і справжнє спрямування його безсмертних творів. Груди юнака, який прямує до вищої мети і якого мучить боязкий сумнів, чи вистачить у нього внутрішньої снаги, щоб осягти її, сповнює прекрасна мужність, коли він читає, що велика людина, бувши хлопцем, [325] також гралася в солдатики, до безтями любила солодощі й часом діставала прочуханки за лінощі, нечемність і дурість. "Так само, як я, так само, як я!" — радісно вигукує юнак і вже не має сумніву в тому, що він теж великий геній, як і його обожнюваний кумир.

Дехто читав Плутарха або самого лише Корнелія Непота і став великим героєм, а дехто — античних трагіків і поряд з ними Кальдерона й Шекспіра, Гете й Шіллера і став якщо й не великим поетом, то принаймні скромним, симпатичним віршувальником, які людям також до вподоби. Тож і мої твори напевне запалять у грудях не одного молодого, обдарованого розумом і глибокими почуттями кота високе полум'я поезії, і коли той шляхетний юнак котячого роду візьметься до моїх біографічних розваг на даху, коли він цілком осягне високі ідеї моєї книжки, яку я саме тримаю в своїх пазурах, то в нестямному захваті вигукне: "О Муре, божистий Муре, найвидатніший з усіх котів, тобі, тільки тобі я завдячую все, лише твій приклад зробив мене видатним!"

Похвально, що мій господар, виховуючи мене, не керувався ні настановами забутого вже Базедова, ні методом Песталоцці, а давав мені необмежену волю, щоб я виховував себе сам, дотримуючись лише певних загальновизнаних засад, які господар вважав украй необхідними для життя в громаді, що тримає в своїх руках усю владу на цій землі, — без них кожне мчало б, як скажене, наосліп, дістаючи на кожному кроці то прикрі стусани в ребра, то болючі гулі, і взагалі ніяка громада не була б можлива. Втіленням цих засад господар вважав природну ввічливість, на противагу ввічливості умовній, за правилами якої треба казати: "Прошу мені ласкаво вибачити", коли на вас наскочив якийсь нечема чи коли вам хтось наступив на лапу. Якщо навіть така ввічливість потрібна людям, то я ніяк не можу збагнути, чому її вимогам має коритися й моє вільнонароджене плем'я, а коли ще й врахувати, що головним інструментом, яким майстер прищеплював мені ті загальновизнані засади, була недоброї пам'яті березова різка, то я маю всі підстави нарікати на суворість свого вихователя. Я був би втік від господаря, якби мене не прив'язував до нього мій природжений потяг до вищої культури. А правду кажуть, що чим більше культури, тим менше волі. Бо як зростає культура, то зростають і потреби, а як зростають потреби, то... Одне слово, якраз негайно задовольняти деякі свої природні потреби, не рахуючись ані з часом, ані з місцем, — було перше, [326] від чого мене господар остаточно відучив з допомогою тієї фатальної різки. Потім надійшла черга забаганок, що, як я згодом переконався, з'явилися в мене тільки через якийсь не природний стан душі. Якраз той дивний стан, що, мабуть, залежав від мого психічного складу, спонукав мене залишати молоко чи навіть печеню, яку господар ставив для мене, стрибати на стіл і хапати те, що він хотів з'їсти сам. Я відчув силу березової різки й кинув цю звичку.

Я визнаю, що господар добре робив, відвертаючи думки мої від цих витребеньок, бо мені відомо, що чимало моїх добрих родичів, не таких культурних і вихованих, як я, потрапили через них у страшну халепу, а декотрі й навіки зіпсували собі життя. Наприклад, я довідався, що один дуже обдарований юнак котячого роду через брак внутрішнього духовного гарту не міг опертися своїй хоті й вихлебтав горня молока, за що позбувся хвоста і, осміяний, зневажений, змушений був утекти від світу й коротати вік у самотині. Отже, господар добре зробив, що відучив мене від такого, але я не можу пробачити йому, що він приборкував мій потяг до наук і мистецтв.

Ніщо так не вабило мене в господаревій кімнаті, як закладений книжками, рукописами й різним дивовижним причандаллям письмовий стіл. Можу сказати, що той стіл був немов зачароване коло, до якого я відчував себе прикутим, але якийсь внутрішній острах не дозволяв мені цілком віддатися своєму потягові. Та ось одного дня, коли господаря саме не було вдома, я переборов свій страх і вискочив на стіл. Яка ж то втіха була сидіти серед рукописів та книжок і порпатися в них! Не з пустощів, ні, а лише з жадоби знань, з пекучого наукового голоду я схопив лапою один рукопис і доти шарпав і тягав його на всі боки, доки з нього лишилися самі клапті. Господар зайшов до кімнати, побачив, що сталося, накинувся на мене з образливими словами: "Ох ти ж, проклята бестіє!" — і дав мені такої хлости березовою різкою, що я, скиглячи з болю, заліз під піч, і мене звідти Цілий день не можна було виманити ніяким ласкавим словом. Кого б ця подія не відлякала назавжди від шляху, який йому визначила сама природа! Та тільки-но я оклигав від своїх болячок, як, скоряючись непереборному прагненню, знов вискочив на письмовий стіл. Щоправда, досить було господареві один-однісінький раз крикнути на мене, сказати кілька слів, наприклад: "Бач, чого захотів!" — щоб прогнати мене звідти, тож до науки так і не доходило. А проте я [327] спокійно чекав сприятливої нагоди, щоб таки взятися до науки, і та нагода скоро трапилась. Одного дня господар налаштувався кудись іти, і я швиденько сховався в кімнаті, та ще й так добре, що він не знайшов мене, коли, пам'ятаючи про подертий рукопис, хотів вигнати. Тільки-но двері за ним зачинилися, я миттю вискочив на письмовий стіл і розлігся посеред рукописів, відчуваючи невимовну втіху. Потім спритно розгорнув лапою досить грубу книжку, що лежала переді мною, і спробував, чи не зможу я второпати, що означають ті літери, які там стояли. І хоч спершу в мене нічогісінько не виходило, я не відступався від свого, а все вдивлявся в книжку, сподіваючись, що на мене зійде якийсь добрий дух і навчить мене читати. Отак заглибившись у споглядання книжки, я й не почув, як повернувся господар.

— Ну ви гляньте на цю кляту тварюку! — крикнув він і кинувся до мене.

Тікати було пізно, я прищулив вуха і скорчився, як тільки міг, відчуваючи, що різка от-от опуститься на мою спину. Але рука, що вже була замахнулася на мене, раптом завмерла в повітрі, господар зареготав і вигукнув:

— Коте, невже ти читаєш? Ну, цього вже я не можу та й не хочу тобі забороняти. Ти ба, як тебе тягне до науки! — Він витяг книжку з-під моїх лап, заглянув у неї і зареготав ще дужче. — Мушу сказати, — повів далі він, — я вже ладен повірити, що ти склав собі невеличку підручну бібліотеку, бо інакше не можу пояснити, як ця книжка потрапила на мій стіл. Ну що ж, читай, пильно вчися, коте, при потребі навіть відзначай важливі місця неглибокими подряпинами, я тобі дозволяю!

І він, розгорнувши книжку, підсунув її мені назад. То був, як я дізнався згодом, твір Кнігге "Про стосунки з людьми", і я зачерпнув з цієї чудової книжки багато життєвої мудрості. Те, що в ній пишеться, ніби вилилося з моєї власної душі і взагалі воно може стати у величезній пригоді котам, що хочуть здобути якусь вагу в людській громаді. Наскільки мені відомо, досі цієї тенденції в ній недобачали, а тому часом доходили хибного висновку, що той, хто б захотів твердо дотримуватись проголошених у цій книжці правил, неодмінно здобув би собі всюди славу манірного, черствого педанта.

Відтоді господар не тільки не проганяв мене з письмового столу, а йому навіть подобалось, коли я, побачивши, що він працює, вискакував до нього й розташовувався серед його рукописів. [328]

У господаря була звичка читати вголос те, що йому траплялось під руку. Я тоді намагався так прилаштуватись, щоб можна було заглянути до нього в книжку, а оскільки природа наділила мене гострим зором, то я і все бачив, і не заважав господареві. Таким чином, порівнюючи літери зі словами, які він вимовляв, я швидко навчився читати, а якщо, може, комусь це здасться неймовірним, то він не має ніякісінького уявлення про той особливий, незвичайний хист, яким обдарувала мене природа. Генії, що розуміють і шанують мене, не матимуть ніякого сумніву щодо можливості такої освіти, яка, мабуть, нагадує їхню. Хочу також поділитися своїми дивовижними спостереженнями стосовно цілковитого розуміння людської мови. А саме: я цілком свідомо спостеріг, що зовсім не знаю, яким чином досяг того розуміння. Мабуть, те саме буває і з людьми, але це мене й не дивує, бо їхнє плем'я в дитинстві набагато дурніше і безпорадніше за наше. Коли я був маленьким кошеням, зі мною ніколи не траплялось такого, щоб я сам себе штрикав в око, хапався за полум'я чи за сонячний промінь або наминав ваксу до чобіт замість вишневого варення, як часто буває з дітьми.

І ось коли я навчився читати й почав з кожним днем дедалі більше забивати собі голову чужими думками, то відчув непереборне прагнення врятувати від забуття і свої власні думки в такому вигляді, як їх породив той геній, що живе в мені, а для цього мені треба було неодмінно опанувати дуже все-таки нелегке мистецтво письма.