Життєва філософія кота Мура - Гофман Ернст Теодор Амадей

Новий крик секундантів, другий стрибок. Тепер я сподівався, що буду спритніший і таки схоплю супротивника, але той підступний нахаба ухилився і вкусив мене в ліву лапу так, що з неї потекла кров.

— Розійдіться! — знов вигукнув Муцій.

— Власне, — сказав секундант мого супротивника, обертаючись до мене, — власне, дуель закінчена, оскільки ви, шановний, діставши таке ушкодження лапи, поставлені hors de combat(1).

(1) Поза битвою (франц.).

Та я з гніву й люті зовсім не відчував болю, а тому відповів, що третій стрибок покаже, чи є ще в мене сила й чи можна вважати дуель закінченою.

— Що ж, — глузливо засміявшись, мовив секундант, — що ж, коли ви хочете зовсім загинути від лапи свого супротивника, який переважає вас на силі, то ваша воля!

Але Муцій поплескав мене по плечі й вигукнув:

— Браво, браво, мій брате Муре, справжній бурш не зважає на таку подряпину! Тримайся мужньо! [519]

Втретє закричали секунданти, третій стрибок! Хоч я і був розлючений, а помітив хитрість свого супротивника, який весь час стрибав навскіс, через що я й промахнувся, а йому легко вдалося схопити мене. Цього разу я все врахував і також стрибнув навскіс. Він гадав, що зараз спопаде мене, а я встиг так його вкусити в шию, що він навіть не зміг крикнути, тільки застогнав.

— Розійдіться! — крикнув секундант мого супротивника. Я зразу відскочив назад, а строкатий, знепритомнівши,

впав додолу. З глибокої рани в нього цебеніла кров. Попеляста кішка негайно підбігла до нього і, щоб хоч трохи спинити кровотечу, перше ніж перев'язати рану, вжила одного домашнього засобу, що його вона, як запевняв Муцій, завжди мала під рукою, бо постійно носила при собі. А саме: вона миттю полила рану певною рідиною і взагалі оббризкала нею непритомного з голови до лап. Рідина мала такий міцний, їдкий запах, що, певне, дія її була сильна й цілюща. Проте ні примочки Тедена, ні одеколону вона не нагадувала. Муцій палко пригорнув мене до грудей і мовив:

— Брате Муре, ти оборонив свою честь як кіт, у якого серце не дарма б'ється в грудях. Ти станеш окрасою товариства буршів, Муре, ти не попустиш ніякої ганьби і завжди будеш напоготові, коли доведеться підтримувати нашу честь.

Секундант мого супротивника, що тим часом допомагав попелястій кішці-хірургові, тепер зухвало підступив до нас і зауважив, що під час третього стрибка я бився не за правилами. Але брат Муцій став у позицію, блискаючи очима й випустивши пазурі, й заявив, що кожен, хто таке скаже, матиме справу з ним, Муцієм, і що він з такими зухвальцями не буде церемонитись. Секундант визнав за краще не наполягати на своєму, а мовчки взяв на спину пораненого приятеля, який уже почав трохи очунювати, і виліз із ним у слухове віконце.

Попеляста кішка спитала, чи не треба й мені на рани її домашнього засобу. Та я відмовився від її послуг, хоч вухо й лапа в мене дуже боліли, і подався додому, радий-радісінький, що здобув таку блискучу перемогу й помстився за викрадення Кицькиць і за колишню прочуханку.

Для тебе, о юначе котячого роду, я, добре обміркувавши все, так докладно розповів історію свого першого поєдинку. Крім того, що ця славна історія познайомить тебе з усіма тонкощами кодексу честі, ти зможеш виснувати з неї і дуже корисну для себе, необхідну в житті мораль. Наприклад, те, [520] що відвага й мужність не допоможуть у боротьбі проти хитрощів, а тому неодмінно треба вивчати ті хитрощі, вивчати пильно й наполегливо, щоб ти не беркицьнувся додолу, а твердо тримався на ногах. "Chi non se ajuta, se nega"(1), — каже Брігелла в "Щасливих жебраках" Гоцці, і це правда, щира правда. Накрути це собі на вуса, о юначе котячого роду, і не гребуй ніякими хитрощами, бо в них, як у багатих надрах, схована неоціненна життєва мудрість.

(1) Хто собі не допомагає, той собі шкодить (італ.).

Коли я зійшов донизу, то побачив, що двері в господаря вже замкнені, тож мені довелося лаштуватись на ніч на солом'яній маті, що лежала під ними. Я дуже стік кров'ю, тому справді був не зовсім притомний. Раптом я відчув, що хтось обережно несе мене кудись. То був мій добрий господар, який почув, що я під дверима (я, мабуть, сам того не усвідомлюючи, трохи поскиглював), відімкнув їх і помітив мої рани.

— Бідолашний Муре, — сказав він, — що вони з тобою зробили? Добре тебе покусали, але сподіваюся, що й ти залив сала за шкуру своїм супротивникам!

"Ох, якби ви знали, господарю!" — подумав я і знов від згадки про свою цілковиту перемогу в двобої і про славу, якою я увінчав себе, відчув гордість і величезну радість.

Добрий господар поклав мене на мою постіль, дістав із шафки баночку з мастю, приготував два пластирі й наклав їх мені на вухо й на лапу. Я спокійно й терпляче перечекав, поки він усе це зробить, і тільки легенько муркнув, коли від першої перев'язки мені трохи заболіло.

— Ти мудрий кіт, Муре! — сказав господар. — Ти не опираєшся, як інші дряпучі вітрогони з твого роду, коли господар хоче допомогти тобі. Тепер лежи спокійно, а як настане час зализувати лапу, то сам скинеш пов'язку. Ну, а що стосується вкушеного вуха, то нема іншої ради, бідолахо, доведеться тобі вдовольнитися пластирем.

Я пообіцяв господареві, що послухаюсь його поради, і на ознаку свого вдоволення і вдячності за допомогу простяг йому здорову лапу. Він, як звичайно, взяв її і легенько потис, так, щоб мені було не боляче. Господар звав, як треба обходитися з освіченими котами.

Скоро я відчув цілющу дію пластиру і похвалив себе за те, що не скористався злощасним домашнім засобом попелястої кішки-хірурга. Коли мене відвідав Муцій, я вже був [521] веселий і бадьорий. Невдовзі я вже так подужчав, що зміг піти з ним на буршівську пиятику. Можна собі уявити, з якою величезною радістю мене там зустріли. Всі полюбили мене вдвічі дужче.

Відтоді я почав жити чудовим життям бурша, нітрохи не переймаючись тим, що часом втрачав жмут найкращої шерсті зі свого хутра. Але хіба в цьому світі є тривале щастя? Хіба в кожній радості, яку ми спізнаємо, не

(А. м.) розташований на високому, стрімкому пагорбі, який на рівнині здавався б горою. На нього вела широка, зручна, обсаджена пахучими кущами дорога, обабіч якої були густо наставлені кам'яні лави й альтанки, як доказ гостинної дбайливості про мандрівників і прочан. Тільки вийшовши нагору, можна було помітити й оцінити велич і красу будівлі, що здалеку здавалася лише самітною церквою. Герб, єпископська митра, ціпок і хрест, вирізьблені з каменю над брамою, свідчили, що колись тут була резиденція єпископа, а напис "Benedictus, qui venit in nomine domini"(1) запрошував побожних гостей зайти в цю браму. Та кожен, хто заходив, мабуть, мимоволі спинявся, вражений і захоплений рідкісним, виконаним у стилі Палладіо фасадом і двома високими, легкими вежами церкви, що стояла посередині як головна будівля; з обох боків до неї прилягли бічні крила. В головній будівлі, крім церкви, містилися ще покої абата, а в бічних — келії ченців, трапезна, інші загальні приміщення, а також кімнати, в яких зупинялися гості. Недалеко від монастиря розташувалися господарські будівлі, хутір і будинок старости; трохи нижче в долині видніло гарне село Канцгайм, що, немов пишний барвистий вінок, оточувало пагорб з абатством.

(1) Благословенний той, хто зайде сюди в ім'я господнє (лат.).

Долина ця тяглася аж до підніжжя далеких гір. На луках, які перетинали блискучі, мов дзеркало, струмки, паслися численні череди худоби; селяни з розкиданих то тут, то там сіл весело йшли межами серед урожайних нив; з кучерявих кущів лунав радісний спів пташок; з далекого темного лісу докочувався закличний звук рогів; широкою річкою, що текла в долині, швидко пливли з горою навантажені човни з напнутими білими вітрилами, і навіть чути було веселі вітання човнярів. Усюди ряснота й достаток, щедре благословення природи, всюди жваве й діяльне, вічно текуче життя. [522] Вигляд з пагорба, з вікон абатства на привітну, квітучу місцевість підносив душу і сповнював її тихою втіхою.

Якщо внутрішньому оздобленню церкви, при всій шляхетності й грандіозності його основного задуму, можна було закинути надмірність і чернечий несмак, — там було справді забагато позолоченого дерев'яного різьблення і маленьких образів, — то тим більше впадала в око чистота стилю в архітектурі й оздобленні покоїв абата. З хорів церкви можна було потрапити просто до великої зали, де збиралися ченці й де зберігались музичні інструменти та ноти. З тієї зали довгий коридор з іонійською колонадою вів до покоїв абата. Шовкові шпалери, добірні картини найкращих майстрів різних шкіл, бюсти, статуї отців церкви, килими, гарно викладені паркети, коштовне начиння, — все тут свідчило про багатство добре влаштованого монастиря. Те багатство, помітне у всьому, не було тим показним, зовнішнім блиском, що сліпить очі, але не заспокоює їх, дивує, але не тішить. Усе було на своєму місці, ніщо не намагалося хвалькувато виставити себе й затулити щось інше, тому коштовність окремих оздоб не порушувала приємного враження від загального вигляду покоїв. Це приємне враження складалось від того, що в устаткуванні покоїв усе було доречне, а саме непомильне відчуття доречності, мабуть, і є те, що звичайно звуть добрим смаком. Зручність і затишність покоїв абата межувала з розкішшю, ніде не переступаючи цієї межі, — одне слово, нікого не могло прикро вразити, що ці покої устаткувала саме духовна особа. Абат Хризостом, приїхавши кілька років тому до Канцгайма, звелів обладнати собі їх так, як вони обладнані й тепер, і з їхнього вигляду можна було яскраво уявити собі вдачу і спосіб життя абата, ще навіть не бачивши його самого й не знаючи про його високу освіченість. Йому ще не було й п'ятдесяти років. Високий, ставний, вродливий, з натхненним обличчям, приємний у поведінці, але сповнений гідності, абат у кожного, кого з ним зводила доля, викликав пошану, яка й належала йому за званням. Ревний борець за справу церкви, невтомний оборонець прав свого ордену, свого монастиря, він, проте, здавався поступливим і поблажливим. Але сама та уявна поступливість була зброєю, якою він, добре володіючи нею, вмів перемагати будь-який опір, навіть своєї найвищої влади. Якщо в когось і виникала підозра, що за простими, єлейними словами, які начебто йшли від щирого серця, ховалось чернече лукавство, то явно помітна була тільки гнучкість [523] видатного розуму, що осягнув найглибші підвалини церковного життя.