Шляхи свободи: Зрілий вік - Сартр Жан-Поль

Й усе-таки він хотів було зайти до крамнички, та Івіш перепинила його.

— Не сьогодні. Гайда.

Вони рушили узвозом Данфер-Рошро, й Івіш сказала:

— Щоб мати повну — повнісіньку! — кімнату отаких цяцьок, я ладна продатись якому-небудь дідуганові.

— В тебе не вийде, — суворо сказав Борис. — Це справжнє ремесло. Цьому треба вчитися.

Йшли вони поволеньки, й це були справжні хвилини щастя; Івіш таки напевне забула про іспит, вигляд у неї був веселий. У такі моменти Борисові здавалося, ніби вони становлять одне ціле. В голубому небі пропливали кучеряві білі хмарини: листя на деревах було важке після дощу, і, мов на майдані посеред села, пахло димом.

— Люблю отаку днину, — сказала Івіш, угризаючись у друге яблуко. — Трохи вогко, та не липко. Й увіччю не щемить. Відчуття таке, наче можеш пройти двадцять кілометрів.

Борис крадькома поглянув довкруги, чи є тут забігайлівки. Коли Івіш починала казати про двадцятикілометрову мандрівку, то не було ще такого випадку, щоб їй відразу ж не захотілося сісти за стіл.

Вона зиркнула на бельфорського лева і захоплено вигукнула:

— Цей лев мені подобається! Він схожий на чаклуна.

— Гм! — буркнув Борис.

Він поважав смаки своєї сестри, навіть якщо й не поділяв їх. Втім, запорукою цьому був і Матьє, якось він сказав йому:"У вашої сестри кепський смак, та це ліпше, ніж найпевніший смак: в неї орґанічно кепський смак". Якщо ж так, то й балакати немає про що. Що ж до самого Бориса, то він чутливий був радше до класичної краси.

— Ходімо бульваром Араґо? — запропонував Борис.

— А де він?

— Оце.

— Ходімо, — погодилася Івіш, — віне так і сяє.

Ішли вони мовчки. Борис помітив, що сестра спохмурніла і починає нервувати, вона плентала, навмисне тягнучи ноги. "Зараз почнеться аґонія", з покірним страхом подумалося йому. Аґонія в неї починалася щоразу, як вона чекала результатів іспиту. Він підняв очі й угледів чотирьох робітників, що простували їм назустріч і, посміхаючись, дивилися на них. Борис був звичний до цих висмішок, він дивився на робітників із симпатією. Івіш понурила голову і вдала, ніби не бачить їх. Порівнявшись із ними, ті хлопці розділилися: двоє йшли ліворуч від Бориса, ще двоє — праворуч від Івіш.

— Може, полапаємо? — запропонував один.

— Пика в тебе не та! — ввічливо сказав Борис.

Івіш підскочила і пронизливо завищала, та відразу ж замовкла, затуливши долонею рота.

— Я поводжу себе, мов та кухарка, — сказала вона, зашарівшись од збентеження. Молоді робтники були вже далеко.

— Що скоїлося? — здивовано поспитав Борис.

— Він полапав мене, — з відразою зізналася Івіш. — Покидьок мерзенний. — І суворо додала: — Та все одно я не повинна була кричати.

— Хто саме? — насторожився Борис.

— Заспокойся, прошу тебе. Їх четверо. Та я й без того була смішна.

— Річ не в тому, що він тебе полапав, — пояснив Борис. — Я не можу терпіти, якщо з тобою так поводяться, коли я поруч. Коли ти йдеш із Матьє, тебе ніхто не лапає. Невже в мене такий вигляд?

— От-от, дурнику мій, — сумовито відказала Івіш. — Я теж не захист для тебе. Вигляд у нас із тобою не надто поважний.

Це була правда. Борис часто дивувався з цього: коли він дивився в дзеркало, то здавався собі досить грізним.

— Так, вигляд у нас не надто поважний, — повторив він.

Вони притислися одне до одного й відчули себе сиротами.

— Що це? — поспиталася за хвилю Івіш.

Вона показала на високий довгий мур, який чорнів крізь зелень каштанів.

— Санте, — відказав Борис. — В'язниця.

— Дивовижно, — сказала Івіш. — Ніколи не бачила нічого зловіснішого. Звідти тікають?

— Рідко, — сказав Борис. — Я читав, що якось один в'язень переліз через цей мур. Він ухопився за товсту гілляку каштана і накивав п'ятами.

Івіш подумала і показала пальцем на каштан.

— Напевне, оцей, — сказала вона. — Може, сядемо тут на лавочці? Я стомилася. Ану ж бо нам пощастить побачити, як тікатиме ще один в'язень.

— Хтозна, — невпевнено сказав Борис. — Знаєш, вони, мабуть, роблять це уночі.

Вони перетнули бруківку й посідали. Лавочка була вогка. Івіш з утіхою мовила:

— Освіжає.

Та відразу ж почала метушитися і смикати себе за коси. Борис поляскав її по руці, щоб вона не повиривала собі пуклі.

— Помацай мою руку, — сказала Івіш, — вона мов із криги.

Це була правда. Та й сама Івіш зробилася мертвотно-бліда, у неї був страдницький вигляд, все її тіло проймали дрижаки. Борис побачив її такою сумовитою, що з симпатії спробував думати про Лолу.

Івіш різко підняла голову, на обличчі в неї була похмура рішучість.

— Кості з тобою? — поспитала вона.

— Так.

Якось Матьє подарував Івіш маленьку шкіряну торбинку, гру в покер. Івіш подарувала її Борисові. Вони часто грали удвох.

— Зіграймо, — сказала вона.

Борис дістав кості з торбинки. Івіш додала:

— Дві партії й одну вирішальну. Починай.

Вони відсунулися одне від одного. Борис присів навпочіпки і кинув кості на лавочку. В нього випав королівський покер.

— Покер! — оголосив він.

— Ненавиджу тебе, — сказала Івіш.

Вона насупила брови і, перш ніж кинути кості, дмухнула на пальці, щось прошепотівши. Схоже, це було якесь заклинання. "Це серйозно, — подумав Борис, — вона грає на результати іспиту". Івіш кинула кубики й програла: в неї випали дами.

— Другу партію, — звеліла вона, дивлячись на Бориса блискучими очима. Цього разу й у неї випав королівський покер.

— Покер! — оголосила вона й собі.

Борис кинув кості, й у нього теж випав покер. Та щойно кості лягли, як він простягнув руку неначе щоб зібрати їх і потайці перевернув два кубики вказівним і середнім пальцями. Два королі стали на місце чирвового туза й покера.

— Дві пари, — з засмученим виглядом оголосив він.

— Я виграла, — переможно сказала Івіш. — Давай тепер вирішальну.

Борис подумав було, чи не завважила вона, як він шахрував. Та, врешті, це не мало великого значення: для Івіш важливий був тільки результат. Вона виграла вирішальну партію без його втручання, двома парами проти одної.

— Чудово! — тільки і сказала вона.

— Хочеш зіграти ще?

— Ні, ні, — відказала вона, — доста. Знаєш, я грала, щоб дізнатися, прийняли мене чи ні.

— А я й не знав, — відказав Борис. — Тож, виходить, тебе прийняли.

Івіш стенула плечима.

— Не вірю, — пробурмотіла вона.

Вони замовкли і сиділи собі поруч, понуривши голови. Борис не дививися на Івіш, та відчував, як вона тремтить.

— Мені гаряче, — сказала Івіш, який жах: у мене вогкі долоні, я вся спітніла від хвилювання.

Справді, права її рука, допіру холодна мов крига, тепер просто-таки пашіла. Лівиця, непорушна й забинтована, лежала на колінах.

— Ця пов'язка огидна мені, — сказала вона. — Вигляд такий, наче мене поранили на війні, хочеться здерти її.

Борис нічого не відповів. Годинник вдалині вибив один раз. Івіш здригнулася.

— Це... це пів на першу? — розгублено запитала вона.

— Пів на другу, — зиркнувши на свого годинника, відказав Борис.

Вони перезирнулися, і Борис мовив:

— Що ж, пора вже йти.

Івіш припала до нього й обняла його за плечі.

— Не йди, Борисе, дурнику мій, не йди, я нічогісінько не хочу знати, сьогодні увечері я вирушу до Лаону, і я... Я нічого не хочу знати.

— Не кажи дурниць, — лагідно мовив Борис. — Треба, щоб ти знала, як воно там склалося, перш ніж побачиш батьків.

Івіш опустила руки.

— Що ж, тоді йди, — сказала вона. — Та повертайся якомога хутчіш, я чекатиму на тебе тут.

— Тут? — здивовано перепитав Борис. — Хіба ти не хочеш піти зі мною? Можна було б зачекати мене в кав'ярні у Латинському кварталі.

— Ні, ні, — відказала Івіш, — я чекатиму тебе тут.

— Як хочеш. А якщо піде дощ?

— Борисе, прошу тебе, не мордуй мене, йди хутчій. Я залишатимуся тут, навіть якщо буде злива, навіть якщо землетрус, я не зможу звестися на ноги, в мене снаги немає навіть пальцем поворухнути.

Борис підвівся і сягнистою ходою подався геть. Перетинаючи вулицю, він обернувся. Він побачив Івіш зі спини: згорбившись на лавці, втягнувши голову в плечі, вона скидалася на стару жебрачку. "Врешті, її, може, і прийняли", подумалося йому. Він ступнув ще кілька кроків і раптом побачив обличчя Лоли. Справжнє обличчя. Він подумав:"Вона нещасна!", і серце його гучно й шалено закалатало.

XIV

За мить. За мить він знову вирушить у свої марні пошуки; за мить, переслідуваний злими утомленими очима Марсель, потайним обличчям Івіш, посмертною маскою Лоли, він знову відчує жовчний присмак у роті, тривога зсудомить йому шлунок. За мить. Він сів у фотель і запалив люльку; він був порожній і спокійний, він віддавався темній прохолоді бару. Столами тут були відполіровані барила, на стінах висіли світлини актрис і матроські берети, невидний радіоприймач жебонів, неначе струмочок, у глибині зали прегарні заможні добродії палять сиґари і цідять портвейн — останні відвідувачі, ділові люди, всі інші вже давно пішли снідати; було пів на другу, та легко можна було уявити собі, що ще ранок, а день таки був у розпалі, погожий, неначе тихе море, Матьє розчинився в цьому байдужому морі, він був ледве чутною мелодією неґритянського спірічуелу, гомінким шумом, іржавим світлом, похитуванням усіх цих прегарних, по-хірурґічному вправних рук, які тримають сиґари, рук, що схожі на каравели з прянощами. Він добре усвідомлював, що йому просто дали покористуватися цим крихітним шматочком супокійного життя, який треба буде незабаром віддати назад, та користувався він ним без захланности: для пропащих людей світ приберігає малі окрушини щастя, це для них береже він більшу частину своїх минущих милостей, от тільки за умови, що тішитися ними будуть вони смиренно. Даніель сидів ліворуч від нього, урочистий і мовчазний. Матьє міг скільки завгодно споглядати його вродливе обличчя арабського шейха, й це була теж маленька втіха для очей. Матьє простягнув ноги і сам собі посміхнувся.

— Раджу скуштувати хересу, — озвався Даніель.

— Гаразд. Але ти частуватимеш: у мене ні шеляга в кишені.

— Гаразд, частую, — сказав Даніель. — Та скажи: може, тобі позичити двісті франків? Правда, мені соромно пропонувати так мало...

— Облиш! — махнув рукою Матьє. — тут немає про що й балакати.

Даніель звернув на нього свої великі лагідні очі. Він наполягав:

— Прошу тебе. В мене чотириста франків до кінця тижня, ми їх поділимо.

Треба було не погоджуватися, цього вимагали правила гри.

— Ні, — відказав Матьє.