Шляхи свободи: Зрілий вік - Сартр Жан-Поль
Першого разу вона зробила це у гримерній, коли ми сварилися з нею.
— Насправді то було вдруге, — сказав Матьє. — Здається, вона прийняла їх ще тоді, яки ви танцювали з Івіш.
— Ну, добре, нехай, — стомлено відказав Борис. — Отже, тричі. Вона ніколи стільки не приймала. Спати ми повкладалися, не сказавши одне одному ні слова. Вона крутилася в ліжку, я теж не міг заснути. Потім вона раптом заспокоїлася, і я заснув.
Він допив коньяк і провадив далі:
— Вранці я прокинувся від того, що задихався. Від її руки: вона лежала на простиралі, придушивши мене. Я сказав їй:"Забери свою руку, ти ж задавиш мене". Вона не забрала. Я подумав, що вона хоче помиритися, й узяв її за руку, та вона була мов із криги. Я поспитав Лолу:"Що з тобою?" Вона не відповіла. Тоді я щосили пхнув її руку, Лола замалим не звалилася додолу, я вискочив з ліжка, взяв її за руку і смикнув угору, щоб посадити її. В неї були розплющені очі. Я побачив її очі, — з якоюсь люттю сказав він, — ніколи не зможу їх забути.
— Сердешний мій дурнику, — сказала Івіш.
Матьє намагався пожаліти Бориса, та марно. Борис бентежив його ще дужче, ніж Івіш. Можна було подумати, що він гнівається на Лолу за те, що вона вмерла.
— Я схопив свої лахи і хутенько вбрався, — монотонно провадив Борис. — Мені не хотілося, щоб мене застали в її номері. Ніхто не бачив мене, коли я виходив, за конторкою не було ні душі. Я взяв таксі та й приїхав сюди.
— Ти засмучений? — м'яко поспитала Івіш. Вона схилилася до нього без особливого співчуття: виглядало на те, що їй просто хочеться це знати. Вона сказала:
— Ану поглянь на мене! Ти засмучений?
— Я... — почав Борис. Він глянув на неї й раптом сказав: — Мене проймає жах.
І гукнув офіціянтові:
— Ще коньяку.
— Так само на ґвалт, як і першого разу? — посміхаючись, запитав офіціянт.
— Аякже, обслужіть хутчій, — сухо сказав Матьє.
Борис викликав у нього якусь невиразну огиду. В ньому нічого вже не лишилося від його штивної, трохи дикої зграбности. Матьє почав думати про Лолине тіло, що лежить на ліжку в готельному номері. Добродії в капелюхах зайдуть до кімнати, дивитимуться на це розкішне тіло зі змішаним почуттям похітливости і професійного інтересу, відгорнуть ковдру і закотять нічну сорочку, шукаючи рани і міркуючи собі, що у професії інспектора поліції часом трапляються і гарні епізоди. Матьє здригнувся.
— Вона там геть сама? — поспитався він.
— Так, гадаю, її знайдуть десь пополудні, — стурбовано сказав Борис. — Покоївка завжди будить її о цій порі.
— Виходить, за дві години, — сказала Івіш.
Вона знову набрала вигляду старшої сестри. З жалісним і переможним виразом на обличчі вона гладила брата по голові. Борис дозволяв голубити себе; зненацька він скрикнув:
— Ох, розтуди ж його!
Івіш аж підскочила. Борис не цурався жарґонних виразів, та ніколи не лаявся.
— Що сталося? — стурбовано поспиталася Івіш.
— Мої листи, — відказав Борис.
— Що?
— Ота писанина, я ж, бевзень такий, залишив її там.
Матьє нічого не розумів.
— Оті листи, які ви їй писали?
— Еге ж.
— Та й що?
— А те! Прийде лікар, і буде відомо, що вмерла вона від отруєння.
— В листах ви згадували наркотики?
— Та певно ж, — понуро відказав Борис.
Матьє почало здаватися, що він розігрує комедію.
— Ви що ж, наркотики вживали? — поспитався він.
Йому трохи дошкуляло, що Борис ніколи йому про це не казав.
— Я... бувало часом. Раз чи двічі, з цікавости. Крім того, я писав там про чоловіка, що торгував ними, він із Буль-Бланш, якось я купував у нього порошок для Лоли. Не хотілося б, щоб він через мене влип у халепу.
— Борисе, ти з глузду з'їхав! — сказала Івіш. — Як можна було писати про таке в листах!
Борис підняв голову.
— Уявляєте собі, що буде!
— А, може, їх не знайдуть? — запитав Матьє.
— Та це перше, що вони знайдуть. У кращому разі мене викличуть як свідка.
— Ох, батько ж! — похопилася Івіш. — Та він лютуватиме, як звір!
— Він забере мене до Лаону й посадить у банк.
— Що ж, разом будемо в неволі, — понуро сказала Івіш.
Матьє з жалем поглянув на них. "Так ось які вони!" Івіш втратила свій переможний вигляд: притиснувшись одне до одного, бліді, з переляканими обличчями, вони скидалися на стареньке подружжя. Запала мовчанка, потім Матьє завважив, що Борис скоса поглядає на нього, на його вустах читалася хитрість, ница жалюгідна хитрість.
— Кажете, покоївка будитиме її пополудні? — поспитався він.
— Еге ж. Вона стукає у двері, аж поки Лола не відгукнеться.
— Що ж, зараз пів на одинадцяту. У вас ще є час спокійнісінько повернутися туди і забрати листи. Якщо хочете, візьміть таксі, та ви й на автобусі встигнете.
Борис одвів погляд.
— Не можу я туди повернутися.
"А нехай тобі", подумав Матьє. І поспитався:
— Чому це?
— Не можу.
Матьє помітив, що Івіш дивиться на нього.
— Де листи? — запитав він.
— У чорній скриньці біля вікна. На скриньці валіза, треба тільки її зняти. А там самі побачите, їх цілий жмут. Мої перев'язані жовтою стьожкою.
Він помовчав і байдуже докинув:
— Там же й грошенята.
Грошенята! Матьє тихо свиснув, він подумав собі:"Недурний хлопчина, усе обдумав, навіть як мені заплатити".
— Скринька замкнена?
— Так, а ключ у Лолиній сумочці, сумочка на нічному столику. Знайдете в'язку, і там такий плескатий ключик. Ото він і є.
— А номер кімнати?
— Двадцять перший, на четвертому поверсі, друга ліворуч.
— Гаразд, — сказав Матьє, — піду я.
Він підвівся. Івіш знай дивилася на нього. Борис начебто заспокоївся. Він знову зграбно відкинув чуприну назад і, ледве посміхаючись, мовив:
— Якщо вас зупинять, то скажіть, що йдете до Болівара, це неґр із "Камчатки", я знаю його. Він теж мешкає на четвертому поверсі.
— Чекайте на мене тут обоє, — звелів Матьє.
Мимохіть він заговорив із ними владним тоном. А тому вже м'якше додав:
— Повернуся за годину.
— Чекатимемо, — пообіцяв Борис.
І з захватом та незмірною, щирою вдячністю докинув:
— Золотий ви чоловік!
Матьє рушив бульваром Монпарнас, він радий був, що залишився на самоті. Десь там позаду Борис із Івіш почнуть перешіптуватися, витворять милий їхньому серцю тісний, душний світ. Та все це було йому анідесь. Його знову обсіли вчорашні клопоти: кохання до Івіш, вагітність Марсель, гроші й посередині оцього всього — сліпа пляма, смерть. Він кілька разів промовив "ху", провів долонями по обличчі й розтер щоки. "Бідолашна Лола, — подумалося йому, — вона мені так подобалася". Та не йому треба було за нею шкодувати: це була проклята смерть, бо не отримала ніякої санкції, й не йому було санкціювати її. Тяжко впала вона в маленьку несамовиту душу і кружеляла там. На цю маленьку душу лягла непосильна відповідальність — осмислити її і спокутувати її. Якби ж то Борис хоча б трохи журився за нею... Та він відчував тільки жах. Смерть Лоли навіки залишиться на узбіччі цього споконвіку аморального світу, як докір. "Здохла мов собака!" Ця думка була нетерпна.
— Таксі! — погукав Матьє.
Сівши в таксі, він трохи заспокоївся. В нього навіть виникло почуття незворушної переваги, немов би він ураз вибачив собі, що вони не одного віку з Івіш, чи, радше, неначе молодість зненацька втратила для нього свою цінність. "Вони залежать від мене", з гіркою гордістю подумалося йому. Краще, аби таксі спинилося не біля готелю.
— На розі вулиць Наварен і де Мартир.
Матьє дивися на ряди понурих кам'яниць бульвару Распай. Він повторив:"Вони залежать від мене". Він почувався дужим і навіть трохи незграбним. А потім у кабіні потемніло, таксі заїхало у вузький прохід вулиці дю Бак і зненацька Матьє збагнув, що Лола померла, що він увійде до її кімнати, побачить її широко розплющені очі і її біле тіло. "Не буду на неї дивитися", вирішив він. Вона мертва. Свідомість її знищена. Та не життя. Покинуте лагідним ніжним звіром, котрий так довго у нім перебував, це пустельне життя просто зупинилося, воно витало, переповнене воланнями без відповіді й незбутніми сподіваннями, темними спалахами, давніми обличчями і пахощами, воно літало на узбіччі світу, немов би у вигнанні, незабутнє і остаточне, незнищенніше, ніж мінерал, і ніщо вже не зможе завадити його минулому існуванню, бо щойно воно зазнало останньої метаморфози: його майбуття застигло навіки. "Життя, — подумав Матьє, — включає у себе майбутнє, як тіло включає у себе порожнечу". Він схилив голову: він думав про своє життя. Майбутнє пронизало його до самісінького серця, все там було в русі, у відстрочці. Давні дні його дитинства, коли він сказав собі: я буду вільний, дні, коли він сказав собі: я буду великою людиною, сьогодні знову постали перед ним з їхньою перспективою особливого майбуття, як особисте маленьке небо, кругле-круглісіньке, і те майбуття — це був таки він, теперішній, втомлений і зріючий, упродовж усього минулого часу ті дні заявляли своє право на нього, повторювали свої вимоги, і часто його діймали докори сумління, бо його теперішність, безпечна і сита, була втіленим майбуттям отих минулих днів. Ці дні чекали на нього двадцять років, від нього, змореного підтоптаного чоловіка, ота безжалісна дитина вимагала здійснити її сподівання; від нього залежало, щоб ці дитячі клятви назавжди залишилися порожніми словами чи зробилися першими провісниками долі. Його минуле безперестану підправлялося теперішністю; кожна днина дедалі дужче не виправдовувала його давніх мрій про велич, і кожна днина мала нове майбуття, і так вони й минали, всі оті дні, від чекання до чекання, від майбуття до майбуття, й життя його поволі сповзало... куди?
А нікуди. Він подумав про Лолу: вона вмерла, і її життя, як і життя Матьє, було всього лиш очікуванням. У якомусь давно вже минулому була маленька дівчинка з рудими кучериками, що поклялалася стати великою співачкою, а десь у тисяча дев'ятсот двадцять третьому році була молода співачка, чиє ім'я великими літерами було написане на всіх афішах. І її кохання до Бориса, велике кохання підстаркуватої жінки, від якого вона зазнала стільки страждань, з першого ж дня було всього лиш відстроченням. Ще вчора, темне і хворобливе, це кохання чекало якогось майбуття, ще вчора Лола гадала, що житиме і що Борис її колись покохає; найповніші, найваговитіші хвилини, ті ночі кохання, що здавалися їй вічними, було всього лиш очікуваннями.
Не було чого чекати: смерть потихеньку підкралася до всіх тих очікувань і зупинила їх, вони залишилися непорушні й німі, без мети, без сенсу.
