П'ятнадцятирічний капітан - Верн Жуль
Та, на превеликий жаль вельмишановних комерсантів, після вбивства одного допитливого мандрівника приїздили кілька інших, не менш допитливих. Повернувшись на батьківщину, ці люди пускали "дуже перебільшені", за словами Алвіша, чутки про страхіття работоргівлі, і це ще погіршувало справу.
Метис додав, що надто важко стало на ринку у Ньянгве, Уджіджі, Занзібарі — у всій області Великих Озер. Там один за одним побували Спік, Грант, Лівінгстон і багато інших дослідників. Справжнє нашестя! Незабаром уся Англія і вся Америка переселяться у внутрішні області Африки!
Алвіш був у всьому згоден із співрозмовником. Проте він докинув, що на заході Африки работорговці перебувають у меншій скруті: мандрівники навідуються туди не так часто. Проте з усього видно, що пошесть не мине й цих країв. Казонде поки що поза небезпекою, але Кассанго й Біе — там у Алвіша теж були факторії — вже під загрозою..
Работорговцеві було чого боятися. Відомо, що через кілька років після подій, про які тут розповідається, Камерон на півдні, а Стенлі на півночі таки проникли в ці закутні Африки. Вони виявили, що до работоргівлі прилучені численні чужоземні агенти, що колоніальні чиновники майже всі продажні, одне слово, що нема нічого більш ганебного, ніж ця торгівля людьми.
Ні Алвіш, ні метис із Уджіджі не знали про Камерона і Стенлі. Щоправда, Гарріс уже десь прочув і в розмові з Негору згадував про "якогось лейтенанта Камерона: цей зухвалець мав намір перетнути Африку від берега до берега — від Занзібару до Анголи". Зате Алвішеві та метисові аж надто добре було відоме ім'я доктора Лівінгстона. Вони якийсь час говорили про нього, принаймні часто повторювали його ім'я. З розмови місіс Уелдон зрозуміла, що ближчими днями доктор Лівінгстон, можливо, прибуде до Казонде в супроводі свого ескорту. В зв'язку з цим вона твердо вирішила не погоджуватись на вимоги Негору.
Доктор Лівінгстон був дуже впливовою особою в Африці, і португальські власті в Анголі, безперечно, мали всіляко підтримувати його. І в місіс Уелдон майнула думка, що вона може звернутися до Лівінгстона по допомогу.
А що, як доктор Лівінгстон не навідається сюди? Ні, мабуть-таки навідається, бо, йдучи цим маршрутом, він би завершив дослідження Центральної Африки.
Добре відомо, яким було героїчне життя сина дрібного торговця чаєм із села Блентайр, у графстві Ленарк. Девід Лівінгстон народився 13 березня 1813 року. Він був другим з шести дітей. Одержавши богословську й медичну освіту, Лівінгстон після недовгої роботи в Лондонському місіонерському товаристві приїхав. 1840 року до Кейптауна. Він мав приєднатись до місіонера Моффата, який очолював місію в Південній Африці.
З Кейптауна майбутній мандрівник вирушив у країну бечуанів. Він був першим білим, що дослідив цю область. Повернувшись до Курумана, він одружився з дочкою Моффата і 1843 року заснував місію в долині Маботса. Через чотири роки Лівінгстон перебрався до Колобенга в країні бечуанів, за двісті двадцять п'ять миль на північ од Курумана.
А 1849 року Лівінгстон виїхав з Колобенга разом із дружиною, трьома дітьми та двома друзями — Осуеллом і Мерреєм. Першого серпня того ж року він відкрив озеро Нгамі й повернувся до Колобенга, спустившись за течією річки Цуги.
Під час цієї подорожі Лівінгстонові не вдалося дослідити країну за озером Нгамі, бо тубільці ставилися до нього вороже. Він ще раз спробував пробратися до цього краю, але знову марно. Тільки третя спроба закінчилася успішно. Вирушивши потім у нову подорож разом із своєю родиною та другом Осуеллом, Лівінгстон, пливучи по Нхобе, притоці Замбезі, дістався до землі племені макололів. Дорога була неймовірно важка. Діти Лівінгстона мало не померли з голоду — їжі та питної води було обмаль. І все ж наприкінці червня 1851 року він добувся до річки Замбезі.
Потім Лівінгстон повернувся до Кейптауна, щоб відпровадити свою родину на батьківщину, до Англії.
Відважний дослідник задумав вирушити в нову небезпечну подорож у глиб країни і не хотів ризикувати життям дружини та дітей.
Лівінгстон мав намір перетнути Африку з півночі на захід — від Кейптауна до Сан-Паулу-ді-Луанда.
Він вирушив у дорогу 3 червня 1852 року в супроводі кількох тубільців. Од Курумана він попрямував на захід уздовж пустелі Калахарі. 31 грудня Лівінгстон увійшов до Літубаруби й побачив, що землю бечуанів геть розорили бури — нащадки голландських колоністів, які поосідали в Капленді, перш ніж його захопили англійці.
З Літубаруби Лівінгстон вийшов 15 січня 1853 року. Він проник у центр області бамангватів і 23 травня дістався до Ліньянті, де молодий вождь племені макололів Секелету прийняв його з великими почестями.
Тут Лівінгстон захворів на пропасницю, яка надовго затримала його. Та, незважаючи на хворобу, він вивчав побут і звичаї цього краю і вперше побачив, до яких страшних спустошень призводить в Африці работоргівля.
Через місяць він уже спускався вниз за течією Нхобе — до місця, де вона впадав в Замбезі; побував у Наньвле, Катонзі, Лібонті й нарешті дістався до місця, де Замбезі зливається з Лібою. Він вирішив піднятися вгору по цій річці — до західних володінь Португалії Через дев'ять тижнів він повернувся до Ліньянті, щоб як слід підготуватись до експедиції.
11 листопада 1853 року Лівінгстон вирушив з Ліньянті в супроводі двадцяти семи макололів. 27 грудня він дістався до гирла Ліби. Звідси він піднявся вгору річкою до земель племені балунда — місця, де в Лібу впадає Макондо, що тече зі сходу.
Лівінгстон був першим білим, який проник у цю область.
14 січня 1854 року Лівінгстон вступив до Шінте, резиденції наймогутнішого з царків племені балунда. Той його добре прийняв, однак невтомний мандрівник через кілька днів переправився на той берег Ліби й 26 січня опинився у володіннях Катема. Тут його також гостинно зустріли, але вже 20 лютого загін Лівінгстона отаборився на березі озера Ділоло.
Відтоді почалися невдачі. Місцевість ставала дедалі більш непрохідною, тубільці були настроєні вороже, власний загін Лівінгстона збунтувався. Лівінгстонові загрожувала смерть. Хтось інший, не такий енергійний, не вистояв би. Але Лівінгстон подолав усі перепони і 4 квітня вийшов на берег Кванго — повноводної річки, що тече вздовж кордону португальських володінь і на півночі впадає в Заїр.
Через шість днів Лівінгстон увійшов до Кассанго, де його й бачив Алвіш, а 31 травня прибув до Сан-Паулу-ді-Луанда. Так скінчилася ця дворічна подорож, під час якої Африку було перейдено навскіс — із півдня на захід.
24 вересня того ж року Девід Лівінгстон вирушив із Сан-Паулу-ді-Луанда. Він прямував уздовж правого берега Кванзи — тієї самої Кванзи, що так негостинно зустріла Діка Сенда та його супутників, — і дістався до місця, де ця річка зливається з Ломбе. По дорозі Лівінгстонові часто траплялися невільничі каравани. Відвідавши вдруге Кассанго, він вийшов звідти 20 лютого, переправився через Кванго й добувся до берегів Замбезі. 8 червня Лівінгстон знову був на березі озера Ділоло, спустився вниз за течією Замбезі й повернувся до Ліньянті, щоб знову вирушити в дорогу 3 листопада 1855 року.
Ця подорож мала завершити перший в історії перехід через Центральну Африку з заходу на схід. Відвідавши знаменитий водоспад Вікторія, Девід Лівінгстон попрямував на північний схід. Ось короткий перелік найголовніших етапів його маршруту: перехід через область Ватока, відвідини могутнього місцевого царка Семалембе, переправа через Кафуе, знову Замбезі, візит до володаря Мбуруми, відвідини руїн старовинного португальського міста Зумбо, 17 січня 1856 року зустріч із царком Мпенде, який тоді воював з португальцями, і врешті 2 березня прибуття до Тете, на березі Замбезі.
22 квітня Лівінгстон залишив це поселення, що колись славилося своїм багатством, спустився до гирла Замбезі й прибув до Кілімане — через чотири роки після того, як вийшов із Кейптауна.
12 липня він поплив на кораблі до острова Маврікій і 22 грудня, після шістнадцятирічної відсутності, повернувся до Англії.
Тут прославленого мандрівника чекала урочиста зустріч, премія Паризького географічного товариства та велика медаль Лондонського географічного товариства. Хтось інший на його місці вважав би, що заслужив право на відпочинок. Лівінгстон був не такий. 1 березня 1858 року він знову поплив до Африки і в травні висадився на: мозамбікському. березі. Він мав намір почати дослідження басейну Замбезі.
Лівінгстона в цій поїздці супроводили його брат Чарлз, капітан Бедіндфільд, Торнтон, Бейнс, лікарі Кірк і Меллер.
Та не всім судилося вернутися на батьківщину.
Дослідники попливли вгору по течії великої ріки через рукав Конгоне невеличким пароплавом "Ма-Роберт". До Тете вони прибули 8 вересня. В січні 1859 року — дослідження нижньої течії Замбезі і її лівої притоки Шіре; в квітні того самого року — похід до озера Щірва; дослідження області Манганья й 10 вересня відкриття озера Ньясса; 9 серпня 1860 року — новий похід до водоспаду Вікторія; 31 січня 1861 року — прибуття в гирло Замбезі єпископа Маккензі та його супутників; в березні 1861 року — дослідження Рову-ми на пароплаві "Піонер"; у вересні 1861 року — повернення до озера Ньясса і перебування там до кінця жовтня; 30 січня 1862 року — прибуття другого пароплава, "Леді Ньясса", на якому приїхала місіс Лівінгстон. Такими подіями були позначені перші роки цієї нової експедиції. На той час єпископ Маккензі й один з місіонерів уже померли, не витримавши жахливого клімату, а 27 квітня на руках у чоловіка померла місіс Лівінгстон.
У травні того самого року Лівінгстон спробував удруге дослідити Ровуму. Наприкінці листопада він повернувся до Замбезі й піднявся вгору течією Шіре. В квітні 1863 року помер його супутник Торнтон. Лівінгстон вирядив до Європи свого брата Чарлза й лікаря Кірка, виснажених хворобами, а сам 10 листопада втрете відвідав озеро Ньясса, щоб завершити його гідрогеографічний опис. Через три місяці Лівінгстон повернувся до гирла Замбезі, звідти вирушив до Занзібара й 20 липня 1864 року, після п'ятирічної відсутності, прибув до Лондона. Там він видрукував свою працю "Дослідження Замбезі та її приток".
28 січня 1866 року Лівінгстон знову висадився в Занзібарі.
