Крадії - Фолкнер Вільям

Він, Вихор, перший побачив Неда. Перше, що я відчув — це карколомний стрибок, порив, немовби він, Вихор, розтяв якусь невидиму перепону чи з прив'язу зірвався. Тоді і я помітив Неда, ярдів за сорок поза фінішем,— маленького, мізерного й самітного на порожньому треку; блискавкою проминули ми Акрона й занесену руку Маквіллі, тоді на мить побачив я викривлене обличчя Маквіллі, і це все — понад нами блиснула лінія фінішу.

— Ходи, синку,— сказав Нед.— Воно тут, у мене. Він, Вихор, тільки що не скинув мене, зупиняючись і

повертаючись на трекові (Акрон був десь тут-таки, за нами, і, здається, теж пробував зупинитись), і так шалено рвонувся до Неда, закусивши вудила й геть ні на що не вважаючи, що зупинився, аж коли занурив ніздрі Недові в долоню, а я сидів коневі мало не на вухах і хапався за що не попало, пораненою рукою, як і здоровою. /

— Ми виграли! — сказав я,— ні, скрикнув.— Ми виграли! Ми його побили!

— Еге ж, почасти ми це зробили,— мовив Нед.— Надійся на свою зірку, може, з тебе вже вистачить.

Це ж бо були мої перші перегони, які я до того ж і виграв. Тобто справдешні перегони, (на яких були глядачі, дорослі люди, більше їх, ніж я будь-коли за раз бачив, вони дивились, як я вигравав, і (бодай дехто з них) закладалися грішми, що я виграю. Отож не мав я часу приглядатись до його обличчя, прислухатись до його голосу чи слів (чи що він там каже), бо вони, люди, вже перебиралися через поруччя, на самий трек, і підходили до нас, ціле збурене юрмовище пропітнілих капелюхів, сорочок без краваток і облич з ротами, розчахненими від крику.

— Тепер держися,— сказав Нед, але й це мені ще було невтямки,— тільки обличчя й голоси, наче море:

— Оце ти гнав його, хлопче! Оце так дав!

Одначе ми не зупинились, Нед вів Вихра, все приказуючи:

— Пропустіть нас, • панове білі, пропустіть, панове білі,— аж поки дали нам дорогу пройти, але юрба не від-ступалась, а немов хвиля котилася разом з нами до воріт на внутрішнє поле, де чекали судді, і Нед сказав знову:— Тепер держися,— а далі вже нічого не пам'ятаю,— тільки Нед застиг на місці,' тримаючи коня за вудило, а я дивлюсь повз вуха Вихрові на дідуся, що стоїть і спирається злегка на тростину (ту саму, яка з золотою бульбашкою), і на двох інших позад нього, що їх я дуже давно колись десь був знав.

— Хазяїн...— промимрив я.

— Що в тебе з рукою? — спитав він.

— Так, сер,— відповів я.— Хазяїн...

— Ти маєш клопіт,—сказав він.— Я теж.— Голос був зовсім лагідний, зовсім холодний. Ні, він був ніякий.— Зачекаємо, поки повернемось додому,—сказав він. І тоді зник. А ті двоє позад нього — то, як виявилося, Сем і Мінні, що дивилась на мене довго-довго, лице її спокійне, понуре й невтішне, коли це я відчув, що Нед смикає мене за ногу.

— Де той кисет, що я дав тобі на схов учора? — запитав він.— Не загубив?

— А, ось,— відповів я, витягаючи його з кишені.

хш

— Покажи їм,— сказала міс Реба до Мінні. •

Вони сиділи в нашому — тобто Буновому — ні, я хочу сказати: дідусевому — автомобілі: Евербі, й міс Реба, й Мінні, й Сем, і шофер полковника Лінскомба (це був батько Маквіллі; полковник Лінскомб, виявляється, теж мав автомобіль). Вони — шофер, Сем і Мінні — їздили до Гард-віка забрати міс Ребу, Евербі й Буна і привезти назад до Пошема, де міс Реба, Мінні й Сем мали сісти на мемфі-ськии' поїзд. Тільки що Бун не повернувся разом з ними. Він знову засів у тюрму, вже втретє, і вони зупинилися біля садиби полковника Лінскомба розповісти про це дідусеві. Міс Реба не хотіла заходити до будинку і розповідала, сидячи в машині, а дідусь, полковник Лінскомб і я стояли поряд; розповідала вона про Буна й Буча.

— Іще дорогою туди, як ми сиділи в автомобілі, справа була кепська. Але бодай ми мали другого помічника шерифа, вже не кажучи про цього низенького старого констебля — він хоч і не показний, але, скажу я вам, так легко його круг пальця не обведеш. Коли ми приїхали до Гард-віка, їм бодай стало глузду замкнути їх у різні камери. Біда лише, що вони не зуміли замкнути рота цьому новому приятелеві Коррі...— і зупинилась. Мені теж не хотілося дивитись на Евербі — здорову дівчину, занадто здорову, щоб із нею траплялися такі дрібниці, як от роздряпана губа або підбите око, хоч, може, вона цього й воліла, бо не могла задовольнитись тільки одним; вона сиділа там, мусила сидіти, не мавши куди йти і навіть не можучи висісти, і з того місця, де я стояв, мені було видно, як повільно й болісно лице її паленіло.— Пробач мені, голубонько; забудь, що я сказала,— вдалася до неї міс Реба.—г— Так де це я?..

— Ви розповідали, що Бун накоїв цим разом,— підказав дідусь. ^

— Ага, — мовила міс Реба. — ...Позамикали їх у різні камери обабіч коридора, а Коррі й мене саме забирали — авжеж, до нас ставились порядно, зовсім як до дам, — у кімнату наглядачевої дружини, де ми мали перебути якийсь час, коли це той, як його там, Буч, устряв та й каже: "Ну, одна річ уже певна: ми з Ласуном втратили трохи крові й шкіри, та й пару сорочок, але хоч цих, — даруйте на слові,— зауважила міс Реба,— мемфіських повій викурили з вулиці". Тут Бун і загатив у ті сталеві двері,— тільки вони не забули їх замкнути, тож думалося б, що це його поволі заспокоїть, — знаєте, як ото трохи посидиш там та подивишся на ті двері... В усякому разі, ми так думали. А потім, коли приїхав Сем з належними паперами, чи що воно там було — за що я дуже вам вдячна, — звернулась мі£ Реба до дідуся. — Я не знаю, в скільки це вам обійшлося, (але якщо ви надішлете мені рахунок додому, я вже про нього не забуду. Бун знає мою адресу і знає мене.

— Дякую, — відказав дідусь. — Якщо дійде до грошей, я сповіщу вас. Але що сталося з Буном? Ви мені ще не сказали.

— Ага. Першим вони відімкнули того, як його там; то була їхня помилка, бо не встигли вони ключа витягти з Бу-нового замка, як Бун вискочив з камери й збив з ніг...

— Буча, — вихопилось у мене.

— Буча, — мовила міс Реба. — Добре йому загилив, повалив під ноги і вже сидів на ньому верхи, поки ті прийшли до тями. Тож вони не дали Бунові й передихнути — тільки й того, що пробіг він коридором туди й назад, і вже знов сидів у камері, яку вони замкнули, так і не витягши ключа з замка. То хоч би там як, а можете його похвалити. — Тут вона примовкла.

— За віщо? — спитав я.

— Що ти кажеш? —перепитала вона.

— Що він такого зробив, щоб його хвалити? Ви нам цього не сказали. Що він зробив?

— Ти гадаєш, якщо він спробував цьому...

— Бучеві, — підказав я.

— ...Бучеві скрутити в'язи, коли сам ще й з тюрми не вийшов, то це пусте? — запитала міс Реба.

— Він повинен був це зробити,— сказав я.

— А хай йому біс! — вигукнула міс Реба.— Рушаймо вже, бо спізнимось на цей поїзд. Так, будь ласка, не забудьте прислати рахунок,— обернулася вона до дідуся.

— Постривайте, зайдіть-но в дім,— мовив полковник Лінскомб.— Вечеря вже майже готова. Ви зможете поїхати нічним поїздом.

— Дуже вам вдячна," але не можу,— відказала міс Реба.— Хоч^ би як довго ваша дружина перебувала в Мон-тіглі, колись вона повернеться додому й вам доведеться пояснювати...

— Дурниці,— сказав полковник Лінскомб.— У своєму домі я хазяїн.

— Сподіваюся, що й далі ним будете,— мовила міс Реба.— Ага,— це вже до Мінні,— покажи ж їм.

Вона, Мінні, усміхнулася не до всіх нас,— вона усміхнулася до мене. То було прегарне видовище — добірний, рівненький і незрівнянний порцеляновий шерег, вишикуваний півколом, щоб приголубити, мало не пристрасно, віднайденого золотого зуба, що здавався більшим за будь-яких трьох своїх натуральних білих колег, разом узятих. Тоді вона знову стулила губи, стримана, спокійна, ізнов незворушна, ізнов невразлива — в такій мірі, як наше тендітне плетиво кісток, м'яса і випадковостей взагалі може претендувати на Невразливість.

— Ну, все,— сказала міс Реба. •

Батько Маквіллі крутнув корбою і сів за кермо. Автомобіль рушив. Дідусь і полковник Лінскомб повернулися й пішли до будинку, я теж намірився йти, коли це загув автомобільний ріжок, неголосно, тільки раз, .і я обернувся. Автомобіль зупинився,— біля нього стояв Сем, махаючи мені рукою.

— Іди сюди,— сказав він.— Міс Реба хоче тебе бачити на хвилинку.— Він дивився на мене, поки я підходив.— Чого ви з Недом не сказали мені, що кінь і справді бігтиме? — спитав він.

— Я думав, ви це знаєте,— відказав я.— Я думав, що задля цього ми сюди й приїхали .

— А певно, певно,— притакнув він.— Нед мені казав. Ти мені казав. Усі казали. Тільки чого ніхто не переконав мене в цьому? О, звісно, навмання я ніколи не полізу. Але якби мені такий твердий дух, як у міс Реби, то я, може, відшкодував би й той багажний вагон. На,— він простяг мені цупкий жмут монет і банкнотів.— Це Недові. Перекажи йому, коли він ще раз знайде коня, що не хоче бігти, то нехай не їде, щоб мене кликати, нехай одразу шле телеграму.

Міс Реба вихилялася з машини, тверда лицем і вродлива. Евербі сиділа поряд неї непорушно, але все ж була вона занадто здорова, щоб її не помітити. Міс Реба сказала:

— Я не думала, що зачеплюся тут за в'язницю. Правда, може, я й того не думала, що все гладко піде. В усякому разі, Сем поставив і для мене. Я поставила півсотні для містера Бінфорда і п'ять для Мінні. Сем одержав три за два. Я — тобто ми — хочемо порівну з тобою поділитись. Тільки через оцю несподівану поїздку сьогодні вранці я не маю досить готівки...

— Не треба мені цих грошей,— сказав я.

— Я так і знала, що ти це скажеш,— зауважила вона.г+-Тож я попросила Сема поставити п'ять доларів і для тебе. Маєш, отже, сім з половиною. На ось,— вона простягнула РУКУ.

•' • ■— Не треба мені цих грошей,— повторив я.

— А що, не казав я? — озвався Сем.

— Це тому, що вони виграні?—спитала вона.— Ти це теж обіцяв?

Я не обіцяв. Може, мама про азартну гру й не подумала. Та мені зовсім і не треба було комусь таке обіцяти. Тільки я не знав, як це їй пояснити, коли воно й мені самому було не дуже ясно: що я робив це не заради грошей, що гроші тут мене найменше обходили, що як ми вже вплуталися в цю справу, я мусив іти далі, мусив довести її до кінця, обоє ми з Недом, хоча б навіть усі інші зреклися: виглядало так, наче тільки примусивши .Вихра бігти, примусивши його виграти, могли ми виправдати (не уникнути наслідків, а лише виправдати) те, що сталося перед цим.