Крадії - Фолкнер Вільям

Отой самий, що забрав тебе з Вихром, що сказав Семові й Бу-чеві, хай виробляють, що собі хочуть у Мемфісі, Нешвілі чи Гардвіку, але тут, у Пошемі...— Я кричав, мало не плакав:— Я не вірю цьому!

— Але так є,— мовив Нед.— Це вона викупила Вихра, щоб він міг бігти сьогодні на перегонах. За нас із Буном та інших я не кажу, ми Буча й геть не обходили, хіба що Бун, аби до ранку йому не заважав. Йому треба було тільки Вихра, а мене, Буна й решту він мусив доточити, щоб переконати містера Полімеса. Бо його Буч теж облигав, на своє використовував, аж поки щось там сталося вранці. Чи то Буч доскочив свого,, а тоді сказав, що це все помилка, що це не той кінь, чи то містер Полімес сам склав одне до одного й відчув, що воно щось не теє, і повиганяв усіх, але не встиг і дух перевести, як Бун пішов і налупцював цю дівчину, а потім завернув одразу до Буча, спробував голіруч йому голову розтовкти, з його пістолетом і всім, і містер Полімес відчув, що воно таки добре не теє. І містер Полімес,— може, він і на зріст не вдався, і віком не молодий, але він людина, я тобі скажу. Розповідали мені, що торік його жінку, як то кажуть, родимець побив, і тепер вона не може ані рукою ворухнути, а всі їхні діти одружені і пороз'їздилися, то він сам і вмиває її, і годує, вносить і виносить, вдень і вночі, варить їсти й узагалі все в хаті порає, хіба що якась сусідка зайде помогти. Але як глянеш на нього, який він на службі, — нізащо такого б і не подумав. Він увійшов туди,— я сам не бачив, це мені розповідали: двоє-троє тримають Буна, а ще один спиняє Буча, щоб не кинувся на нього з пістолетом, поки той безборонний,— підступив до Буча, вирвав пістолет з руки, хап його за ту зірку, шарпнув її, і здер половину сорочки разом з нею, і подзвонив до Гардвіка, щоб прислали автомобіль іх усіх забрати до в'язниці, жінок теж. Коли жінки в таке вплутані, то це називається блудяжництво.

— Бродяжництво,— поправив дядько Пошем.

—'• Отож я й кажу,— і не моргнув Нед.— Називайте собі як хочете, а я називаю це в'язницею.

— Я не вірю,— вкотре мовив я.— Вона це покинула.

— То треба їй подякувати, що почала знову,— сказав Нед. — Бо інакше і я, і ти, і Вихор...

— Вона це покинула, — не здававсь я. — Вона мені пообіцяла.

— А хіба ж ми не дістали назад Вихра? — сказав Нед. — І хіба не треба нам тільки одного: виставити його на4 перегони? Містер Сем казав, що сьогодні повернеться, і вже він знатиме, що робити, і тоді я, і ти, і Бун будемо, вважай, як дома.

Я сидів мовчки. Було ще рано. Тобто — стільки новин, а щойно минула лиш восьма година. День мав бути жаркий, перший жаркий день, провісник літа. Розумієш, повторювати в одно: "Я не вірю" — це допомагає лише на хвильку, а ледве слова, звуки завмирають, воно знов оживає — біль, гнів, лють, горе, хоч би як там його назвати — незмінне.

— Мені треба зараз же їхати до міста, — звернувся я до дядька Пошема. — Якщо ви дасте мені свого мула, я вам заплачу, тільки-но повернуся додому.

Він одразу підвівся.

— Бери, — сказав він.

— Стривай, — озвався Нед. — Уже запізно, містер Полі-мес послав по автомобіля. Досі вони й виїхали.

— Він може їх перестріти, — сказав дядько * Пошем. — Звідси нема й півмилі до їхньої дороги.

— Мені аж очі злипаються, так хочу спати, — відмагався Нед.

— Я знаю, — сказав дядько Пошем. — Ми поїдемо з ним удвох. Я пообіцяв йому ввечері.

— Додому я ще не їду, — пояснив я. — Мені до міста треба лише на хвилинку. Потім я повернуся.

— Гаразд уже, — погодився Нед. — Тільки дайте хоч каву допити.

Але ми не чекали на нього. Одного мула не було — певно, Лайк забрав його в поле. Зате був другий. Коли Нед вийшов, ми ще запрягали мула в бідку. Дядько Пошем показав нам, як найкоротше проїхати до гардвіцької дороги, та мені це було байдуже. Тобто мені було однаково, де я його спіткаю. Якби мене так не виснажили ці перегонові коні, й жінки, й помічники шерифів, і всі інші, хто не сидів удома, де їм годилося б бути, то я, може, — заради нас самих, — волів би побачитися з Буном віч-на-віч. Але тепер мені було однаково, хоч би й серед широкої дороги, а чи посеред самого Майдану; і хай навіть повен автомобіль людей.

Проте автомобіля ми не перестріли — певний знак, що мене ще опікувано: зробити це прилюдно було б занадто тяжкою і надмірною карою для того, хто чотири дні так віддано служив Нечесноті і так мало жадав натомість. Я маю на увазі, що мені не довелося бачити людей більше, аніж була в тому конечна потреба. І це мені було даровано: коли ми під'їхали до готелю, автомобіль стояв перед входом порожній, — очевидно, тільки-но спинився. Цей семимісний "стенлі стімер" мав досить місця на багаж двох (ні, трьох, бо й Мінні їхала) жінок, що відбули дводенну подорож від Мемфіса до Пошема, а тепер, певно, пакувалися там нагорі — либонь, конокрадство таки дбає про своїх. Нед закріпив гальмо в колесі, щоб я міг злізти.

— То так і не скажеш, чого ти приїхав? — запитав він.

— Ні, — відповів я.

Довгий шерег стільців на веранді порожнював, — Цезар міг би влаштувати там свій тріумф, і повітала б його тільки пустка, та сама, що її потребував новий статус Буна й Буча; у вестибюлі також не було нікого, і містерові Полімесу вільно було й там розташуватись. Але ж він був людина, я тобі скажу! Вони всі виявилися у жіночій вітальні — містер По-лімес, водій тієї машини (теж помічник шерифа, — в усякому разі, з зіркою), Буч і Бун, обидва із свіжими слідами бійки. Хоча для мене там існував тільки Бун, котрий читав з мого обличчя (він знав його досить давно), а може, із власного серця чи^там сумління; він сказав швидко:

— Обережно, Лусьєсе, обережно! — і вже підносив руку, швидко підвівшись, і вже відходив назад, задкував, а я підступав до нього й на нього, вполовину менший зростом, і не маючи на що зіп'ястися (такий жалюгідний і сміховинний контраст!), і мусивши сягати вгору, навіть підстрибувати, тягтись якомога, щоб його вдарити в обличчя. О так, я знов плакав і ридав, я вже й не бачив його, я просто гамселив так високо, як тільки міг дістати, аж підстрибував до нього, до цих його, наче Альпи, високих і міцних скель та бескеть, а містер Полімес приказував позаду:

— Дай йому ще. Він ударив жінку. Байдуже, хто вона. — І він (чи хтось інший) тримав мене, а я звивався й випручувався, і вирвався, й кинувся наосліп до дверей чи то де пам'ять мені підказувала, що вони мають бути, і чиясь рука тепер мене скеровувала.

— Стривай, — озвався Бун. —Ти не хочеш її побачити? Розумієш, я знемігся, і мені боліли ноги. Я майже зовсім

виснажився і потребував сну. І більше: я був брудний. Я хотів убратися в чисту одежу. В понеділок вона мені все випрала, але я не хотів просто випраної одежі, я хотів перевдягтися, і в таку змінку, що відлежалася трохи, як от удома, і пахнула спокоєм та тишею шухляд, і крохмалем, і синькою. Але головне мої ноги: мені потрібні були чисті шкарпетки й інші черевики.

— Не хочу я нікого бачити! — крикнув я. — Я хочу додому!

— Гаразд,— мовив Бун. — Слухайте... Хто-небудь... Не міг би хтось посадити його на вранішній поїзд? У мене є гроші... Я можу дістати...

— Замовч! — скрикнув я. — Нікуди я зараз не поїду!

Я йшов далі наосліп — тобто та сама рука скеровувала мене.

— Стривай, — мовив Бун. — Стривай, Лусьєсе.

— Замовч! — скрикнув я. Рука повернула мене — переді мною була стіна.

— Витри лице, — сказав містер Полімес.

Він простяг мені барвистого носовичка, але я не взяв його — мій перев'яз витре незгірше. А ні, то "верхова" шкарпетка, їй мої плачі не первина. Хтозна? Коли вона буде доволі довго зі мною, то, може, й кінські перегони допоможе виграти? Сльози вже не застували мені очей: ми якраз були у вестибюлі. Я хотів обернутись, але він мене стримав.

— Зачекай хвилинку, — сказав він. — Якщо ти все ще не хочеш нікого бачити.

Сходами спускалися міс Реба й Евербі, несучи свої валізи; Мінні не було з ними. Водій-помічник шерифа чекав на них. Він узяв валізи, й вони пішли далі, на нас навіть не глянувши. Міс Реба, з лютим обличчям і піднесеною головою, твердо йшла попереду, і якби той підшериф не осторонився досить прудко, переступила б через нього, через ті валізи й через усе. Вони вийшли.

— Я куплю тобі квиток додому, — сказав містер Полімес. — Сядеш на цей поїзд. — Я не відповів йому: "Замовч". — Вистачить з тебе всіх цих людей, я побуду з тобою і скажу кондукторові...

— Я почекаю Неда, — відповів я. і— Без нього я не можу йти. Якби ви вчора нам не зіпсували все, ми б уже давно виїхали.

— Хто це такий — Нед? — спитав він. Я пояснив. — Отже, ви попри все хочете виставити коня на перегони? Ви самі з Недом? — Я відповів йому. — А де зараз Нед? — Я відповів.— Ходи сюди. Вийдемо бічними дверима.

Нед стояв біля голови мула, а ми опинилися ззаду автомобіля. Мінні таки не було з ними. Може, вона вчора поїхала до Мемфіса разом із Семом та Отісом; може, доскочивши Отіса знову, вона рже не хотіла випускати його з рук, поки не дістане назад свого зуба? Бо я б так і зробив.

— То містер Полімес і тебе врешті запопав?—озвався Нед. — Але^ в чому річ? Нема наручнів твого розміру?

— Замовч! — крикнув я.

— Коли ти збираєшся одвезти його додому, синку? — спитав містер Полімес у Неда.

— Мабуть, сьогодні ввечері, — відповів Нед. Він не був зараз дядечком Ремусом, ані якимось спритником чи дотепником.— Тільки-но збудуся гонів, і зараз же коло цього заходжусь.

— Грошей тобі вистачить?

— Так, сер, — відповів Нед. — Дуже дякую. Після цих гонів у нас усе буде добре.

Він закріпив гальмо на колесі, і ми сіли в бідку. Містер Полімес зупинився, поклавши руку на підпірку. Він сказав:

— Отже, ви справді думаєте сьогодні змагатися з тим Лінскомбовим конем?

— Ми думаємо сьогодні його побити, — відказав Нед.

— Ти цього сподіваєшся, — сказав містер Полімес.

— Я цього певен, — відказав Нед.

— І наскільки ти певен? — запитав містер Полімес.

— Я хотів би мати власних сто доларів, аби на всі закластися, — відказав Нед.

Вони подивились один на одного — і так цілу хвилину. Тоді містер Полімес пустив підпірку, витяг із кишені приношеного гаманця з защіпкою — коли я його побачив, мені здалося, що в моїх очах двоїться, бо цей гаманець був достоту, як Недів, такий самий потертий і приношений і, либонь, довший за мою "верхову" шкарпетку, тож-бо годі було й розібрати, хто кому платить і за що, — розкрив його, дістав два банкноти по одному долару, защіпнув гаманця і простяг гроші Недові.

— Постав їх за мене, — сказав він.