Вигнанці - Конан Дойл Артур
— Тут їх сімдесят три, бо за цей місяць я впіймав вісімсот штук.
— Peste! — крикнув вельможа. — Чому це ти вирішив, Дюбуа, що я хочу зіпсувати здоров'я, з'ївши всі ці сімдесят три рибини? Хіба ти думаєш, що у моєї двірні, домашніх та інших членів дому тільки й діла, що їсти твою рибу? Надалі принось на виплату податку не більше як п'ять риб воднораз. Де дворецький? Тер'є! Віднеси рибу на склад, та гляди, щоб сморід не дійшов до блакитної кімнати або до покоїв пані.
Чоловік у дуже потертій чорній лівреї, вилинялій і полатаній, підійшов з великим бляшаним підносом і забрав купу піднесеної риби. Потім васали виходили один по одному, давали старозавітну присягу, і кожен з них залишав певний пай свого промислу на утримання сюзерена: хто — сніп пшениці, хто — мірку картоплі, деякі приносили оленячі та боброві шкури. Дворецький відносив принесене, аж поки вся данина була виплачена і чудна церемонія скінчилась. Коли поміщик підвівся зі свого місця, його син уже повернувся і, взявши за руку де Катіна, провів його крізь натовп.
— Батьку, — промовив він, — це мосьє де Катіна. Може, ви пам'ятаєте, що зустрічали його в Квебеку кілька років тому.
Вельможа вклонився з надзвичайно поблажливим виглядом і потис гвардійцеві руку.
— Дуже радий бачити в своїх володіннях як вас, так і ваших слуг…
— Це мої приятелі, мосьє, пан Амос Грін і капітан Ефраїм Саведж. Моя жінка теж зі мною, але ваш син був такий ласкавий, що вже одвів її до вашої дружини.
— Я радий… дуже радий! — промовив старик з витіюватим поклоном. — Я дуже добре пам'ятаю вас, мосьє, бо людей таких, як ви, не часто зустрінеш у цій країні. Пам'ятаю і батька вашого, ми разом билися з ним при Рокруа, хоч він служив тоді в піхоті, а я в червоних драгунах у Гріссо. У вас на гербі молоток на поперечині по блакитному тлу… а, згадав! Друга дочка вашого прадіда одружилася з небожем одного де ла Ну д'Андалі, що належав до молодшої парості нашого роду. Ласкаво просимо, родичу!
Він раптом обняв обома руками де Катіна і тричі ляснув його по спині.
Молодий чоловік був захоплений таким гостинним прийомом.
— Я недовго зловживатиму вашою гостинністю, мосьє, — промовив він. — Ми прямуємо до озера Шемплен і сподіваємось, що днів через два зможемо йти далі.
— У ваше розпорядження буде призначено кілька покоїв на весь час перебування тут. Чорт візьми! Мені не щодня доводиться приймати людину благородної крові! Ах, мосьє! У тому й полягає тягар мого вигнання, що немає з ким поговорити тут як з рівним. Хіба з чиновниками, губернатором, інтендантом та ще з одним-двома священнослужителями, з трьома, чотирма офіцерами, але з дворянства? Навряд чи знайдеться тут хоч один дворянин. Титули у нас купують, як пушнину, і краще, мабуть, у цій країні мати човен, повний бобрових шкур, аніж родовід від Роланда. Але я забуваю обов'язки господаря. Ви з вашими приятелями, напевно, стомились і зголодніли з дороги. Ходімо в салон і подивимось, чи не знайдуть мої дворецькі чим вас почастувати. Ви, якщо не помиляюсь, граєте в пікет? Ах, я трохи забув, але буду дуже радий перекинутися з вами картою.
Замок був високий, міцний, із стінами сірого каменю. Великі вхідні двері, окуті залізом, з бійницями для мушкетних дул, вели в цілу низку льохів та комор, де зберігались буряки, морква, картопля, капуста, солонина, сушені вугрі та інші запаси на зиму. Гості в супроводі господаря пройшли гвинтовими кам'яними сходами у величезну, високу кухню, від якої на всі боки розходились кімнати слуг або почту, як більше подобалось старому вельможі називати їх. На поверх вище містились покої панів, у центрі яких була простора їдальня з величезним каміном і незграбними, домашнього виробу меблями. Багаті килими з ведмежих та оленячих шкур укривали всю дерев'яну підлогу, а на стінах рогаті оленячі голови виглядали між рядами вивішених мушкетів. Посеред кімнати стояв великий, грубо зроблений кленовий стіл. На ньому лежали пироги з дичиною й брусницею і шматок копченої лососини. Голодні подорожні віддали всьому цьому належну увагу. Господар пояснив, що він уже вечеряв, але дозволив себе умовити і закусив разом з гостями, скінчивши тим, що з'їв більше за Ефраїма Саведжа, випив більше, ніж дю Лю, і наприкінці заспівав розімлілим утікачам любовну французьку пісеньку, вільні слова якої, на щастя для всієї іншої компанії, лишились цілком незрозумілими жителеві Бостона.
— Ваша дружина вечеряє в кімнаті моєї жінки, — сказав він, коли винесли страви. — Тер'є, можете подати пляшку фронтиньяку з ящика номер тринадцять. О, ви побачите, мосьє, що навіть у цих нетрях можна надибати дещо цікаве. Значить, ви просто з Версаля, де Катіна? Його збудовано після мого від'їзду, але як добре я пам'ятаю колишнє придворне життя в Сен-Жермені, поки ще Людовік не став таким побожним. Ах, які це були невинно-чарівні дні, коли мадам де Нейваль мусила загороджувати вікна в кімнатах фрейлін, щоб король не заліз туди, а ми всі з восьмої години ранку виходили на моріжок для вранішніх поєдинків! Присягаюсь св. Діонісієм, я ще не зовсім забув деякі з прийомів, і хоч який старий, а радий був би ще повправлятися.
Своєю звичайною, величною ходою він наблизився до стіни, де висіли рапіра й кинджал, зняв їх і почав нападати на двері, то нахиляючись, то відкидаючись назад, відбиваючи кинджалом уявлювані удари і притупуючи ногами з короткими вигуками, вживаними у фехтувальних, школах. Нарешті він повернувся до гостей, важко дихаючи і з зсунутим набік париком.
— Ось як ми, бувало, вправлялись у мої часи, — промовив він гордо. — Безперечно, ви, молодь, удосконалились у цих вправах, але все ж фехтування колись стало в пригоді нам у боях проти іспанців при Рокруа та в інших менш значних боях. А при дворі, мабуть, нічого не змінилось. Напевно, все ті самі любовні пригоди та кровопролитні дуелі. Ну, як там сватання Лозена до мадмуазель де Монпансьє? Чи доведено, що мадам де Клермонт купила якийсь флакон у Ле-Ві, торговки отрутою, за два дні до того, як суп так шкідливо подіяв на брата короля? Що зробив герцог де Бірон, коли його рідний небіж утік з його жінкою? Чи правда, що він за це набивав гульвісі п'ятсот тисяч ліврів у рік на утримання?
Такі були питання про події, які трапились у Парижі років два тому і кінець яких ще не дійшов до берегів річки Рішельє. До пізньої ночі, коли його товариші уже давно хропли під ковдрами, де Катіна, мружачись і позіхаючи, все ще старався задовольнити цікавість старого придворного, розповідаючи йому складні подробиці версальських пліток.
Розділ XXXII
УБИВСТВО "РУДОГО ОЛЕНЯ"
Два дні пробули наші подорожні в садибі Сен-Марі і охоче погостювали б і довше, бо приміщення було зручне, прийом гостинний, але червоні відтінки осені змінювались уже на коричневі, а вони добре знали, як зненацька налітають сніг і мороз у цих північних країнах і як потім неможливо буде їм добутись до місця призначення, коли настане зима. Старий вельможа розіслав розвідників і по сущі, і по воді, проте на. східному березі не було виявлено й слідів ірокезів. Очевидно, дю Лю помилився. Але по другий бік річки до неба, як і попереду, здіймались стовпи сірого диму, показуючи, що десь близько є ворог. Цілий день ці сигнали про небезпеку було видно з вікон будинка та з-за частоколу огорожі, і вони нагадували мешканцям, що їх підстерігає страшна доля.
Утікачі відпочили, відсвіжились і однодушно хотіли йти далі.
— Якщо випаде сніг, буде в тисячу разів небезпечніше, — говорив Амос, — тоді кожна дитина знайде наш слід.
— Та й чого нам боятися? — доводив старий Ефраїм. — Щоправда, це пустиня Аравійська, хоча й веде до землі Ханаанської, але Господь захистить нас від цих синів Ієровоама. Прав прямо, хлопче, і не випускай керма!
— І я не боюсь, Аморі, я зовсім відпочила, — підбадьорювала Адель. — Нам буде значно безпечніше в англійських провінціях. А тепер хто знає, може, цей страшний монах з'явиться з наказом тягти нас у Квебек або Париж.
І справді, дуже можливо було, що мстивий францисканець, не знайшовши втікачів ні в Монреалі, ні в Трьох ріках, буде шукати їх на берегах Рішельє. Коли де Катіна згадував картину, як фанатик плив тоді мимо великим човном з нахиленим уперед нетерплячим обличчям, у темній рясі, похитуючись в такт ударам весел, він почував, що небезпека, про яку говорила жінка, не тільки можлива, але й цілком реальна. Власник Сен-Марі ставиться до втікачів приязно, але він не зважиться не виконати вимогу губернатора. Могутня рука, простягнувшись через море з Версаля, тяжіла над ним навіть тут, у хащах незайманого лісу, намагаючись схопити свою жертву і потягти її назад, на приниження й горе. Всі небезпеки лісів ніщо проти цього кошмару!
Поміщик з сином, не знаючи тих причин, що примушували де Катіна поспішати, наполегливо умовляли його лишитися довше, їх підтримував і небалакучий дю Лю; скупі слова, сказані цим останнім, мали більше ваги, ніж довгі тиради, бо дю Лю говорив тільки про те, що добре знав.
— Ви бачите мою маленьку садибу, — умовляв старий вельможа, роблячи зграбний жест своєю вкритою перснями рукою, що висувалася з мереживної маншетки. — Вона, звісно, не така, якою я хотів би її бачити, але я від щирого серця пропоную її у ваше розпорядження на зиму, коли ви з вашими товаришами зробите мені честь залишитися тут. Що ж до вашої дружини, то я певен, що вона знайде, що робити і чим розважитись разом з моєю дружиною. До речі, де Катіна, ви ще не відрекомендовані їй. Тер'є, піди до пані і скажи, що я прошу її завітати до залу з балдахіном.
Де Катіна взагалі було важко здивувати, але й він був трохи спантеличений, коли виявилось, що дама, про яку говорив старий вельможа в перебільшено шанобливих висловах, була настільки схожа на справжню індіанку, наскільки зала з балдахіном — на французьку стодолу. Щоправда, на ній був ліф з яскраво-червоної тафти, чорна спідниця, черевики з срібними пряжками, а коло пояса висів на срібному ланцюжку флакон з пахучою мускусною кулькою, але колір обличчя в цієї жінки нагадував кору шотландської сосни, а великий ніс і різко окреслений рот разом з двома косами жорсткого чорного волосся, що висіли вздовж спини, не лишали ні найменшого сумніву в її походженні і расі.
— Дозвольте мені, мосьє де Катіна, — урочисто промовив власник Сен-Марі, — відрекомендувати вас моїй дружині, Онезі де ла Ну де Сен-Марі, співвласниці цього маєтку, а також замку д'Анделі в Нормандії і маєтку Варени у Провансі, яка з власного походження має спадкове право на титул принцеси племені онондагів.
