Хліб по воді - Шоу Ірвін
Його звичайно рівний почерк раптом перетворився на якісь жахливі карлючки. Аллен поклав ручку й відсахнувся від столу. Час, як він зрозумів, не погамував у ньому майже нестерпної люті, що охопила його в коридорі лікарні, коли Хейзен розповів про те, в чому Керолайн призналася докторові Лейярду.
Джіммі сказав би, що він "перереагував". Батьки й створені для того, щоб "п ер ер сагову в ати". Стренд підвівся й рушив до засклених дверей, які виходили в сад. Переступивши поріг, він глибоко вдихнув, намагаючись заспокоїтися. Так він стояв, п'ючи великими ковтками духмяне повітря і шкодував, що не здогадався купити в містечку пляшку віскі.
Потім Аллен глянув на небо. У темряві над головою в нього яскраво сяяли зорі. В кінці саду зійшов молодий місяць. Листя старих дерев шелестіло під вітерцем, відкидаючи миготливі тіні на вкритий росою моріжок иа галявині. "Якщо в цьому тихому куточку я забуду минуле,— подумав Стренд,— чи бодай спробую його забути, я зможу знайти тут своє щастя".
Другого дня Аллен устав досить рано й міг би поснідати в їдальні головного корпусу з рештою вчителів, проте йому не хотілося зіставляти всі оті півсотні облич з іменами, які він почув напередодні ввечері. Він пішов до містечка, втішаючись свіжим ранком і милуючись табунцями дітей, що гралися із собаками на газонах перед чепурними будиночками. Стренд купив "Нью-Йорк тайме", але тільки кинув погляд на заголовки й згорнув газету, вирішивши почитати її потім. Ранок із його сонцем та щедрими обіцянками природи — не той час, щоб читати останні новини. Вечір, коли спадають сутінки й людину мимоволі огортають меланхолійні роздуми про тлін і смерть,— відповідніший час для репортажів із Вашінгтона, Ірану, Москви, Єрусалима та південної півкулі.
Підходячи до Мелсонового корпусу й намагаючись стримувати — з поваги до порад доктора Прінза — свою звичну швидку ходу, Стренд побачив на східцях біля входу величезного чорного чоловіка. ("Ні,— промайнуло в Аллена,— це ще юнак, йому не більше вісімнадцяти, хоч він і такий здоровенний!") Юний велетень чемно підвівся.
— Містер Стренд?— запитав він.
— Так.
— Я Александер Роллінз,— сказав хлопець.— Мене приписали до цього корпусу.
Вони подали один одному руки, і Роллінз ніяково всміхнувся.
— Я футболіст і досі ночував з командою в іншому корпусі. Але якщо ви не проти, я б перебрався сюди на день раніше. Кажуть, ніби в день заїзду тут страшенна колотнеча — мами, тата, що понаїдуть разом із дітками, і взагалі...
Він мав густий, чистий голос і вимову, властиву жителям Нової Англії. Стрендові спало на думку, що, може, слід порадити хлопцеві серйозно взятися за спів. Він скаже про це Леслі.
— Я не заперечую,— відказав Стренд.— Ваша кімната номер три на верхньому поверсі.— Адміністратор дав йому список хлопців, які житимуть у корпусі, й розподілив їх за алфавітом по двоє в кімнату, окрім дев'ятого — його мали поселити в кімнатці, куди двоє ліжок не увійшло. Роллінзові випало жити з Ромеро. Адміністратор не сказав Алленові, що Роллінз темношкірий чи, власне, чорний як ніч.— Сподіваюся, вам тут сподобається.
— Я певен, що сподобається,— відповів Роллінз.— Я тут теж новачок. Дістав однорічну футбольну стипендію. Я грав за свою школу в Уотербері, але вчився не найкраще...— Він криво посміхнувся.— І всі мені казали, що не має значення, скільки разів за сезон я рятував команду. Якщо я, мовляв, хочу потрапити в такий заклад, як РІєльський університет, мені не завадить ще рік посидіти над книжками.
— Моя дочка на спортивній стипендії у невеличкому коледжі в Арі-зоні,— повідомив Стренд і несподівано уперше відчув гордість.— Вона бігає.
— Про мене цього не можна сказати,— мовив Роллінз.— Я захисник. Моє діло блокувати. Здебільшого я просто намагаюся встояти на ногах.— Він засміявся.—Так що ваша дочка випередить мене запрос-тбу тут нема чого й сумніватися. Тепер такі дівчата...— Він похитав головою з кумедним виразом.
— Сподіваюсь, вона теж зробить усе, щоб утриматися на ногах,— сказав Стренд.— По-своєму.
Роллінз подивився на нього серйозним поглядом.
— Я теж сподіваюся,— мовив він.— Гаразд, сер, я більш не забиратиму у вас часу. Після ранкового тренування я перенесу свої речі.
— Я не замикатиму дверей.
— Тривожитись не варто. Тут ніхто нічого не краде.
— Я приїхав із Нью-Йорка,— сказав Стренд.— Там крадуть усі й усе.
— Я чув,— похитав головою хлопець.— В Уотербері теж не краще, хоч проти Нью-Йорка то просто прищик. Думаю, вам тут буде добре, містере Стренд. Усі кажуть, що це справді чудове, тихе місце, і сподіваюся, воно буде таким для нас обох. Коли вам з дружиною треба буде перенести щось важке, чи переставити меблі, або ще щось, будь ласка, кличте мене. Може, я не дуже моторний,— він знову посміхнувся,— але спина в мене дай боже! А зараз мені пора на поле — скидати зі свого обвислого заду жир.— І він легкою, спортивною ходою рушив геть від будинку. Його коротко стрижена голова здавалася надто малою на дебелій, мов стовбур, шиї, що виростала з-під светра.
Стренд увійшов у корпус, розмірковуючи про двох "Р" — Роллінза та Ромеро. Негр і пуерторіканець. Чи не подумає Ромеро з його вуличним цинізмом: "Ну звісно, двох братів — чорного і не зовсім білого — любісінько оселили в окремій кімнаті!" Чи зрозуміє він, що так вийшло за алфавітом? Адміністратор сказав: коли хтось із хлопців захоче помінятись кімнатою і ніхто не заперечуватиме, то це можна буде зробити. А що, як решта хлопців будуть задоволені розселенням за алфавітом і нічого змінити не пощастить? Аллен не знав, скільки в списку чорних і як їх добирали. Роллінза прийняли за те, що він футболіст. Стренд був трохи вражений тим, що школа з такою репутацією, як Данберрі, відверто набирає собі спортивні команди. Зрештою, команді Данберрі далеко до "Нотр-Дам" чи "Алабами". Ромеро потрапив сюди завдяки випадковій розмові — ним зацікавився впливовий чоловік. А решта? Треба буде обережно розпитати, яку ж лінію веде школа.
Стренд пішов до загальної кімнати з радіоприймачем, телевізором та кількома шафами, де на полицях як попало стояли книжки. Він заходився давати їм лад і раптом збагнув, що шукає примірник "Занепаду й загибелі Римської імперії"! Якщо йому з Ромеро доведеться сперечатися цілий рік, то читати Гіббона слід почати вже тепер і дуже уважно. Але на літеру "Г" він знайшов тільки "В серці Африки" Джо-на Гантера та "Суспільство добробуту" Джона Кеннета Голбрейта. Для суперечок із Ромеро такі книжки йому не знадобляться, Аллен це добре знав. Він уявив собі, який би вибухнув регіт, коли б хлопець, чию матір утримує держава, взяв до рук книжку Голбрейта! Стренд забрав її з полиці, відніс до себе на квартиру й поклав у спальні на стіл. Якби на очі йому трапилися "Завоювання Мексіки" та "Завоювання Перу",— хоч ці дві книжки були його найулюбленіші,— він теж забрав би їх із полиць як ще одну поживу для обурення і в'їдливих зауважень Ромеро.
Аллен знав, що цього дня о восьмій ранку Керолайн має з'явитись до доктора Лейярда, перш ніж той піде на операції. І хоч він не сподівався довідатися щось важливе про стан Керолайн, однак вирішив подзвонити додому, признавшися собі, що йому кортить почути не так новини про дочку, як голос Леслі. Набираючи номер, Аллен сказав собі, що дзвонити до Нью-Йорка треба рідше. З його платнею міжміські телефонні розмови були надмірною розкішшю.
Трубку взяла Керолайн.
— Ой, татуню, я така рада, що ти подзвонив! Доктор Лейярд просто чудодій! Він оглянув :;МІй:,ніс, зробив, кілька рентгенівських знімків, і сказав, що за тиждень я зніму пов'язку й знову матиму людський вигляд. Мама каже, що перед від'їздом на захід у нас буде кілька днів і ми провідаємо тебе. Правда, здорово?!
— Спасибі твоєму чудодієві,—промовив Стренд.^—Твої відвідини будуть для мене святом. А коли їхатимеш сюди, надягни свою найдовшу і найстрашнішу сукню. Від завтра тут буде чотириста хлопців!
Керолайн захихотіла.
— О, я не думаю, що буду аж така сліпуча! А якщо й буду, хіба це погано?
— Ні,— відповів Аллен.— А тепер дай мені поговорити з мамою..
Леслі теж мала веселий голос.
— Керолайн тобі про все розповіла,— сказала вона.— Правда ж, чудово? А як там ти?
— Кращого годі й сподіватися! Люди приємні. Правда, наш будинок схожий иа старий сарай, але жіночі руки зроблять з нього палац. І ти — саме та жінка, чиї руки тут потрібні.
— На все свій час,— задоволено мовила Леслі,— Може, тобі щось привезти, як їхатимемо до тебе?
— Тільки наше ліжко!
— Ні, ти невиправний! — вигукнула вона, ще більш задоволена.^-До речі, кілька хвилин тому сюди приходив по одяг твій юний приятель Ромеро. Сказав, що хоче поїхати до школи сьогодні, а не завтра. Просто рветься вчитись! Гадаю, ти несправедливий до цього хлопця. Манери в нього чудові.
— Він просто чудовий актор! А що думає про нього Керолайн?
— Керолайн його не бачила. Ти ж знаєш, яка вона тепер. Почула дзвінок біля дверей і відразу замкнулась у себе в кімнаті. Він запитав, чи можна йому переодягтись у ванній,а коли вийшов, то мав по-своєму дуже симпатичний вигляд! Він звернувся до мене з дивним проханням. Залишив у ванній старий одяг і попросив мене —спалити його!
— Якщо віц був одягнений так, як завжди, то це не-дуже й дивно. Та годі про нього. Як ти?
— Чудово!—Леслі мовби завагалася.— Хочу тобі признатися: На тому тижні подзвонила місіс Ферріс — ти її знаєш, вона директриса в школі, де вчилася Керолайн,—і запросила мене раз на тиждень приїздити й давати приватні уроки учням. Сказала, що я. зможу користуватися музичним класом. Учнів буде не багато. Я залишу тільки найкращих.
— А чому ти сказала, що хочеш признатися?
— Бо досі я тобі про де не казала. В тебе, мабуть, було досить і свого клопоту.
— І ти хочеш туди їздити?
Леслі знов завагалася.
— Так,— сказала вона нарешті,—Гадаєш, у Данберрі будуть проти?
— Я певен, що це можна буде врахувати в твоєму розкладі. Сьогодні я запитаю.
— Любий, не треба, якщо це дуже складно!
— Зовсім не складно.
— Це означатиме, що одну ніч мені доведеться десь ночувати в Нью-Йорку.
— Думаю, одну ніч я переживу!
— Ти там на роботі не дуже хвилюєшся?
— Я тут нічого не роблю. Вчора був разом з усіма вчителями на чаюванні. А хлопці приїздять аж завтра.
