Хліб по воді - Шоу Ірвін

А,через день Керолайн можна буде забрати додому.

Леслі плела все швидше, і брязкання почало дратувати Аллена. Він підвівся, вийшов у коридор і почав ходити туди-сюди, намагаючись не зазирати до відчинених палат, де під крапельницями лежали хворі. Сміх няньок у кінці коридору Аллен сприйняв як образу.

Хейзен теж вийшов з кімнати відвідувачів і мовчки рушив за ним. Згодом він кахикнув, щоб привернути увагу Стренда.

— Аллене.— мовив він,—це, мабуть, найкраща нагода про все вам розповісти. Я не хотів починати розмову при всіх. По-перше, Керолайн не була ні в якій автомобільній аварії.

Стренд зупинивсь і втупився в Хейзена.

— Про що це ви?

— Пригадуєте, після огляду Керолайн лікар попросив мене зайти до нього в кабінет?

— Так. Він сказав вам, що може змінити в Керолайн форму носа.

— Лейярд сказав не тільки про це. Оглядаючи Керолайн, він ще й довідався про те, що насправді з нею сталося. Лейярд їй заявив, що таких пошкоджень вона не могла зазнати в автомобільній аварії і, мовляв, він як лікар має знати правду. Дівчина йому й розповіла. Вся правда в тому, що той хлопець, Джордж, побив її.

— Що?!— Коліна в Стренда раптом затремтіли.

— Вони справді сиділи в машині,— стримано сказав Хейзен,— але не на дорозі. Біля берега. Самі. Хлопець хотів її роздягти, але вона опиралася, і він її вдарив.

— О господи!

— Паскудне щеня! Тепер йому вже ніколи в житті такого не захочеться,— похмуро мовив Хейзен.— Вчора я йому вправив мізки.— Він підняв перев'язану руку.— Я вибив собі два пальці. Та це було варте заходу. А тоді пішов до батька й заявив, що коли хоч раз побачу його синочка в Хемптоні, то зроблю із нього, з батька, жебрака. А той старий нікчема знає, що я це вмію! Навіть більше — лікарню й операцію оплачує він.— Хейзен зловтішно посміхнувся, вдоволений наслідками своїх переговорів. Потім його обличчя знову споважніло.— Я довго не міг вирішити, розповідати вам про це чи ні, й кінець кінцем дійшов висновку: ви повинні знати правду.

— Звісно,— пригнічено мовив Стренд.— Дякую.

— Думаю, вам не варто нікому розповідати про це. А надто Джіммі. Він ще забере собі в голову, що повинен помститись, і бозна до чого це призведе. Справа молодого містера Джорджа вирішена, і найкраще залишити все так, як є. Боюся, тут винен я. Адже то я запросив це падлюченя у свій дім, де воно й познайомилося з Керолайн. Я мав зробити все, що треба, і я зробив. Я вибачаюся перед вами й вашою родиною.

— Не варто вибачатися.— Нарешті Стренд знайшов під зачиненими дверима стільця і, весь тремтячи, впав на нього. Він відчував, як його душить безсила лють. Якби в цю мить хлопець опинився поруч, Аллен, мабуть, накинувся б на нього і вбив би його, хоч він зроду не бився й був нездатен розправитись і з кошеням. Та навіть усвідомлюючи це, Аллен відчував образу й сором за те, що його позбавили помсти, на яку він мав виняткове право.

— З вами все гаразд?— занепокоєно спитав Хейзен, нахилившись над ним.— Ви білий, як стіна.

— Не турбуйтеся,— хрипко сказав Стренд.— Тільки залиште мене на хвилю самого, прошу вас!

Якусь мить Хейзен дивився на нього, потім рушив до кімнати для відвідувачів.

Коли доктор Лейярд сягнистою ходою вийшов у коридор, Стренд усе ще сидів на стільці, намагаючись погамувати тремтіння в руках. Побачивши його, лікар зупинився.

— Усе вже позаду, містере Стренд,— сказав Лейярд,— Вийшло чудово. За хвилину ваша дочка буде внизу.

— Дякую,— мовив Стренд, не підводячись.— Усі в кімнаті для відвідувачів. Прошу вас, скажіть їм.

Лікар поплескав його по плечу — жест був украй несподіваний як на "світило" — і пішов до кімнати для відвідувачів.

Аллен усе сидів на стільці, коли повз нього провезли до палати Керолайн. Він устав і подивився на неї. На відкритій половині її забинтованого обличчю був сумирний вираз — як у заснулої щасливим сном дитини.

Аллен заплакав, сам того не помічаючи.

Розділ четвертий

Він сидів сам-один у світлі учнівської лампи із зеленим скляним абажуром за великим письмовим столом у кабінеті в Мелсоновому корпусі. То було одне з приміщень школи в Данберрі, ключі від якого дав Стрендові адміністратор. Джіммі привіз батька з Нью-Йорка машиною, позиченою в товариша. Хлопцеві не дуже сподобався рипучий старий дерев'яний будинок, що, очевидно, мав стати домівкою його батька та матері на всі роки, які батькові залишилося працювати. Квартира вихователя, відокремлена від хлопчачих кімнат великою темною залою, була досить простора, але меблів у ній стояло мало, і всі не нові, зі слідами давнього й недбалого користування.

— Так, куточок не вельми розкішний, еге ж, тат?—сказав Джіммі, занісши Алленові речі.

— Більшість цього мотлоху ми викинемо,— відповів Аллен.— Мати переправить сюди наші меблі, а коли приїде й сама, то, я певен, вона зробить квартиру дуже затишною.

Леслі поки що лишилася в місті, бо Керолайн була ще в бинтах. Доктор Лейярд запевнив, що через два тижні вона матиме цілком пристойний вигляд і зможе поїхати на початок навчального року до Арізо-ни. Леслі вирішила їхати з нею.

— Якби я міг, то за компанію зостався б з тобою,— сказав Джіммі.— Мені так не хочеться, щоб ти цілих два тижні скнів сам у цьому сараї!

— Сам я не буду,— заспокоїв його Аллен.— Післязавтра мають поз'їжджатися хлопці.

— Скільки ж діточок тобі підкинуть на виховання?

— Всього дев'ятеро.

— Помагай тобі боже, тат!

— Коли вже я впорався з тобою,— сказав Аллен,— то впораюсь і з будь-якими дев'ятьма шалапутами, що їх мені доручать. Нам ще пощастило. Декотрі вчителі тут у великих корпусах мають їх по шістдесят.

Джіммі засміявся.

— Якщо хтось із хлопців дуже тобі допікатиме, подзвони мені. Я видеру в Соломона ще один відгул, приїду сюди й дам тому сучому синові доброго чосу!— Він подивився на годинник.— Ну, мені пора. Я обіцяв повернути машину до кінця робочого дня.— Джіммі обняв батька й міцно, як ніколи доти, притис його до себе.— Прошу тебе, наберися терпіння. Ці дітки і святого доконають!

— Після нью-йоркської системи шкіл, тут буде не робота, а забавка,— сказав Аллен.

— У наш час забавок не буває!—Джіммі потис батькові руку, кинув похмурий погляд на пошарпані шпалери і вийшов.

За хвилину Стренд. почув, як завуркотів двигун і машина рушила. Потім будинок завмер. "Тиша,— подумав він.— Це те, до чого мені доведеться звикати після Нью-Йорка".

Того полудня директор влаштовував у себе вдома для вчителів чай. Адміністратор дав Стрендові карту території школи, щоб той, бува, не заблукав. Ідучи до директора, Аллен проминув тренувальне футбольне поле, де відбирали хлопців до команди. Вони поприїздили раніше, ніж решта учнів, і тепер бігали на час, збивали блокуючих манекенів, передавали пас на добре доглянутому, густому зеленому моріжку. Саме шкільне подвір'я з його георгіанськими будівлями та повитими плющем стінами нагадувало скоріше провінційний клуб, аніж школу, і Стренд криво всміхнувся, порівнявши його із закіптюженими нью-йоркськими будинками, в яких він учився, та витоптаним, без жодної травинки полем стадіону в Сіті-коледжі. Той стадіон давно знесли, і Стренд, який не тужив за коледжем, не заходив туди, відколи його закінчив, і не знав, іцб побудували там, де низькорослі хлопці з гетто осінніми

суботніми днями влаштовували-запеклі бойовища. Тепер Сіті-коледж футбольної команди не мав. З міркувань економії. Школа в Данберрї законам економії, певна річ, не підлягала.

Чай подавали на галявині за директорським будинком — довгою, обшитою дошками будівлею, з колонами при вході. Гості були одягнуті просто, і чаювання нагадало Стрендові ті зборища, які влітку влаштовував у Хемптоні Хейзен. Дружина Бебкока, повна, могутня на вигляд жінка у квітчастому платті й великому, крислатому солом'яному капелюсі, обвела Аллена довкруг і всім відрекомендувала. Він почув багато прізвищ і побачив більш як півсотні облич людей, що з ними згодом мав познайомитись ближче. На диво, чимало гостей були або одинаки, або старі діви. Леслі — він знав — побачила б у цьому велику ваду для всього закладу. Бути неодруженим, вважала Леслі, неприродно для будь-кого віком понад двадцять п'ять років. Аллен пошкодував, що дружини немає поруч. Вона завжди добре пам'ятала прізвища, а він одразу їх забував.

Всі присутні справили на Стренда досить приємне враження, хоч декотрі обличчя — особливо в старіших учителів — виказували покірливих невдах. З того, як скуто трималися кілька його колег, Аллен здогадався, що вони тут теж уперше і що викладацький склад у школі міняється, мабуть, часто. Бебкок, директор школи, запросив його завітати на вечерю, але Стренд відмовився, сказавши, що перекусить у містечку, до якого було з півмилі. Алленові здалося, що він помітив на обличчі в Бебкока вираз полегкості. За навчальний рік директорові, певно, завдавали чимало мороки такі, як Аллен, і він не поспішав перейматися турботами незнайомця-напівкаліки, накинутого йому чоловіком, якому Бебкок дещо завдячував.

Прогулянка до містечка в літніх сутінках, які вже пахли осінню, була приємна, а невеличке кафе, де він замовив просту вечерю, виявилося чистим і затишним. "Нове життя,— подумав Стренд, п'ючи каву в майже порожній залі.— П'ятдесят років, а я починаю все спочатку..."

"Помагай тобі боже!" — сказав Джіммі.

Він замовив ще чашку кави й довго згадував про події свого останнього тижня в Нью-Йорку.

Хейзен подзвонив йому з контори і сказав, що приходив Ромеро й що хлопець із нетерпінням чекає від'їзду до Данберрі.

— Не думаю, що ви матимете з ним клопіт. Ми з ним славно поговорили, і він уважно слухав, коли я пояснював йому, якої поведінки в школі ми від нього сподіваємось. Зараз хлопець у приймальні. Я звелів йому зачекати, поки закінчу з вами розмову. Пообіцяв, що його поселять у ваш корпус, щоб він був у вас на очах.

— Чудово,— буркнув Стренд. Йому вже захотілося, щоб Ромеро змінив своє рішення.

— Він лагідний, як ягня,— сказав Хейзен.— Хлопець, видно, дуже розумний і розважливий. Думаю, він виправдає наші сподівання. Принаймні спробувати варто, це безперечно. Я сказав, що дам гроші на новий одяг для нього, і він дуже зрадів. Хлопець повинен мати всі вигоди, які ми можемо йому дати. Не з'явиться ж він до школи в тому лахмітті, що зараз на ньому! Я склав список одягу, потрібного учневі.