Менсфiлд-парк - Остін Джейн

Він збирається зняти для себе цей будинок узимку, щоб мати поблизу власне житло і, як він одразу ж їй пояснив, користуватися ним не тільки під час мисливського сезону (хоч ці міркування також були важливі, позаяк він, незважаючи на гостинність доктора Гранта, не хотів завдавати йому зайвого клопоту, розмістивши в його стайні своїх коней); але його прихильність до цієї місцини залежить не тільки від сезонних розваг: він усім серцем бажає віднайти тут затишний притулок, до якого зможе потрапити коли завгодно і яким зможе розпоряджатися на свій власний розсуд, де проводитиме увесь вільний час, щоб підтримувати, зміцнювати й розвивати дружбу та близькість із менсфілдською родиною, яка що не день стає для нього дорожча. Сер Томас, почувши про це, не образився: словам молодого джентльмена не бракувало ввічливості, і Фанні відповіла на них так люб'язно і скромно, так спокійно і без тіні кокетування, що її поведінка здавалася просто бездоганною. Вона говорила мало, лише зрідка висловлюючи своє схвалення, нічим не давала зрозуміти, наче схильна віднести хоча б частину компліментів Кроуфорда на свою адресу, і не заохочувала його в намірі оселитися в Нортгемптонширі. Помітивши, хто за ним спостерігає, Генрі Кроуфорд звернувся до сера Томаса з тим самим повідомленням, у буденнішому, проте такому ж сердечному тоні.

— Я хочу стати вашим сусідом, сер Томас; певно, ви чули, як я сказав про це міс Прайс. Чи можу я сподіватися на вашу згоду і на те, що ви не будете переконувати вашого сина відмовити такому орендареві?

Сер Томас, люб'язно вклонившись, відповів:

— Це єдине заперечення, сер, яке я маю проти такого сусідства. Але сподіваюся й вірю, що Едмунд сам побажає оселитися в Торнтон-Лейсі. Едмунде, я не сказав нічого зайвого?

Едмунд, почувши ці слова, вперше збагнув, про що йдеться; але, зрозумівши питання, не забарився з відповіддю.

— Звичайно, сер, я не маю нічого проти. Але, Кроуфорде, хоч я й мушу відмовити вам як орендареві, приїздіть до мене як друг. Вважайте цей будинок наполовину своїм кожної зими; стайні ми розширимо за вашим планом, з урахуванням кожної ідеї, яка вам спаде на думку цієї весни.

— Ми де в чому програємо, — вів далі сер Томас. — Його від'їзд, хай навіть усього за десять миль, означатиме вельми небажану втрату для нашого сімейного кола; але мені було б дуже прикро, якби мій син погодився на менше. Цілком природно, що ви не подумали про це як слід, містере Кроуфорд. Але в парафії є свої права й потреби, які може знати лише пастор, що мешкає там постійно, і які не може задовольнити належною мірою ніхто, крім нього. Едмунд міг би, власне кажучи, виконувати свої обов'язки в Торнтоні, не покидаючи Менсфілд-парку; він міг би їздити туди верхи щонеділі, у будинок, начебто обжитий, і служити відправу; він міг би ставати пастором Торнтон-Лейсі кожного сьомого дня, на три-чотири години, якби його це влаштувало. Але йому цього не досить. Він знає, що людська натура потребує серйознішого уроку, ніж їй може дати недільна проповідь, і що, не живучи серед своїх парафіян, не довівши їм свою прихильність та турботу постійною увагою, він робитиме надто мало і для їхнього, і для власного блага.

Містер Кроуфорд кивнув головою.

— Отже, підбиваючи підсумок, — мовив сер Томас, — я можу сказати, що Торнтон-Лейсі — єдине місце в окрузі, де я б не хотів бачити містера Кроуфорда в ролі постійного мешканця.

Містер Кроуфорд вклонився, виражаючи подяку.

— Сер Томас, — мовив Едмунд, — без сумніву, розуміє обов'язки пастора. Слід сподіватися, що його син також їх розуміє — і зможе це довести.

Невідомо, як вплинула коротка промова сера Томаса на містера Кроуфорда, проте вона неприємно збентежила двох інших осіб, що слухали його з найбільшою увагою, — міс Кроуфорд і Фанні. Одна з них, лише тепер усвідомивши, що Торнтон так скоро й остаточно стане для Едмунда домівкою, опустивши погляд, замислилася, як це буде — не бачити його щодня; інша, пробуджена від втішних марень, що були навіяні описом Торнтона, почутим від брата, більш не могла викреслити з уяви церкву та пастора і бачити тільки елегантний сучасний будинок, куди час від часу наїжджає багатий джентльмен, і тому майже зненавиділа сера Томаса, звинувативши його в загибелі своєї мрії і найбільше страждаючи від необхідності стримуватися, до якої спонукали його вдача та манера поведінки, та ще від неможливості відвести душу у глузливих докорах. Приємну гру, що точилася в її уяві, було завершено. Настала мить відкласти гру, бо залунали слова проповіді; і вона була рада нагоді трохи розвіятися, змінивши місце й сусіда.

Головні члени сьогоднішнього товариства з'юрмилися біля каміна, настав час прощатись. Фанні та Уїльям опинилися неподалік від них. Вони лишалися удвох за картярським столом і любенько гомоніли, не думаючи про інших, поки хтось інший не подумав про них. Генрі Кроуфорд першим посунув до них свого стільця і кілька хвилин сидів мовчки, спостерігаючи за ними; а тим часом за ним спостерігав сер Томас, що стоячи розмовляв з доктором Грантом.

— Сьогодні у нас бальний вечір, — мовив Уїльям. — Якби я був у Портсмуті, то, певно, пішов би на бал.

— Але ж ти не хотів би зараз опинитися в Портсмуті, Уїльяме?

— Ні, Фанні, не хотів би. Мені ще вистачить і Портсмута, і танців, коли я не зможу бути з тобою. До того ж не знаю, що приємного в балі, коли в тебе немає партнерки. Портсмутські дівчата вернуть носа від усіх, хто не має звання офіцера. Гардемарин для них — порожнє місце. Та він і справді порожнє місце. Пам'ятаєш дівчат Грегорі: вони стали справжніми кралями, але зі мною й розмовляти не хочуть, бо до Люсі залицяється лейтенант.

— Ох, який сором! Та не журися, Уїльяме. (Але сама вона спалахнула від гніву.) Не звертай на це уваги. Це тебе не принижує; адже таке пережив свого часу будь-хто із славетних адміралів. Ти маєш про це пам'ятати; спробуй звикнути до думки, що це одне з випробувань, які чекають кожного моряка, — подібно до штормів і тяжкої праці, хіба лише з тією перевагою, що цьому настане кінець і прийде час, коли тобі не доведеться зазнавати таких прикрощів. Коли ти станеш лейтенантом… тільки подумай, Уїльяме, коли ти станеш лейтенантом, тебе більш ніколи не хвилюватимуть такі дурниці.

— Я вже починаю думати, що ніколи не стану лейтенантом, Фанні. Усі отримують підвищення, окрім мене.

— О, любий Уїльяме, не кажи так; ти не повинен зневіритися. Мій дядечко нічого не каже, але я певна, він зробить усе можливе, щоб тобі дали офіцерське звання. Він так само, як ти, розуміє, наскільки це важливо.

Вона загнулася, побачивши дядечка несподівано близько від себе, і кожний розважив за краще змінити тему розмови.

— Ти любиш танцювати, Фанні?

— Так, дуже; тільки я швидко втомлююся.

— Я б хотів піти з тобою на бал і побачити, як ти танцюєш. Невже у вас в Нортгемптоні не буває балів? Я хотів би подивитися, як ти танцюєш, і сам потанцював би з тобою, якби ти захотіла; адже тут мене ніхто не знає, а мені б хотілося ще раз побути твоїм кавалером. Ми з тобою раніше частенько гопцювали, пам'ятаєш? Коли на вулиці грала шарманка? Я начебто непогано танцюю, але ти, напевно, краще. — І, звернувшись до дядечка, що зараз стояв майже поруч, він спитав: — Хіба Фанні не чудово танцює, сер? Фанні, украй збентежена таким нечуваним запитанням, не знала, куди сховати очі, як пережити відповідь, що мала прозвучати. Суворий докір чи то принаймні крижана байдужість засмутить її брата, а її саму зганьбить на віки вічні. Але, проти очікування, вона не почула нічого подібного.

— Шкода, що я не можу відповісти на твоє питання. Я ніколи не бачив, як Фанні танцює, відтоді як вона була малим дівчатком. Але ми обоє можемо бути певні, що вона нас не розчарує, коли їй трапиться нагода себе показати; а це невдовзі має статися.

— Я мав щастя бачити, як танцює ваша сестра, містере Прайс, — мовив Генрі Кроуфорд, схилившись до них, — і беру на себе сміливість відповісти на всі ваші запитання з цього приводу. Але мені здається, — перервав він себе, побачивши, що Фанні засмучена, — що це краще зробити іншим разом. Тут є одна особа, якій неприємно, коли говорять про міс Прайс.

Правду кажучи, він лише одного разу бачив, як Фанні танцює; але зараз він готовий був щиро хвалити її легку ходу та чарівну грацію її рухів, хоч насправді нізащо у світі не зміг би пригадати, як вона танцювала, і скоріше погодився б просто повірити, що вона там була, ніж згадав бодай якісь подробиці, пов'язані з нею.

Усі, однак, подумали, що він захоплюється її вмінням танцювати; а сер Томас, безперечно, цим задоволений, підтримав розмову про танці взагалі і з таким захопленням розповідав про бали на Антигуа і слухав оповіді племінника про різні танці, які йому доводилося бачити, що навіть не почув, як оголосили, що екіпаж подано, і вперше дізнався про це з галасливого втручання місіс Норріс:

— Ну-бо, Фанні; Фанні, що це ти собі думаєш! Ми їдемо. Ти що, не бачиш, твоя тітонька готова їхати! Хутчіше! Я терпіти не можу, коли доброго старого Уілкокса змушують чекати. Завжди пам'ятай про візника та коней. Любий сер Томасе, ми домовилися, що екіпаж повернеться по вас та Едмунда з Уїльямом.

Сер Томас не міг цього заперечувати, оскільки то було його власне розпорядження, про яке він сповістив дружину і її сестру; але місіс Норріс, здавалося, геть про це забула і щиро вірила, наче вона владнала все сама.

Останнім, що приніс Фанні цей візит, було розчарування, оскільки її шаль, яку Едмунд хотів узяти у служника, щоб накинути їй на плечі, перехопила спритна рука містера Кроуфорда, і Фанні мала бути вдячною його більш демонстративній увазі.

Розділ двадцять шостий

Бажання Уїльяма побачити, як Фанні танцює, запам'яталося його дядечкові. Сер Томас натякнув на таку можливість не для того, щоб одразу ж про це забути. Він твердо вирішив задовольнити таке схвальне прагнення племінника, а так само й кожного, хто хотів би побачити, як танцює Фанні, і взагалі зробити приємне молодим людям; і, обміркувавши все як годиться, сер Томас, ні з ким не радячись, прийняв розважливе рішення, про яке сповістив наступного дня за сніданком; похваливши вчорашні слова племінника, він мовив:

— Мені було б прикро, Уїльяме, якби ти поїхав з Нортгемптону, не зазнавши такої розваги.