Менсфiлд-парк - Остін Джейн

Трохи дивна гра. Я навіть не збагнула як слід її суті. Я тільки не повинна заглядати у свої карти, а все інше робить містер Кроуфорд.

— Бертраме, — сказав Кроуфорд трохи згодом, скориставшись невеличкою перервою у грі, — я вам так і не розповів, що зі мною трапилося вчора.

Того дня вони полювали разом, і посеред ловів, на деякій відстані від Менсфілду, побачивши, що його кінь загубив підкову, Генрі Кроуфорд був змушений кинути полювання і чимшвидше вирушити додому.

— Я вам уже розказував, що заблукав, проминувши оту стару ферму, обсаджену тисами, бо терпіти не можу питати дороги; але я не розповідав, що мені, як завжди, пощастило — бо я ж ніде й схибити не можу без того, щоб це не вийшло на краще, — отже, поблукавши скільки належить, я натрапив на те місце, яке віддавна хотів побачити. Я тільки об'їхав якесь похиле та горбкувате поле — і раптом опинився в малому селі, загубленому поміж пологих пагорбів; попереду струмок — невеликий, що його перейдеш убрід; праворуч, на такому собі пагорбку, церква — для такого місця напрочуд велика та гарна; і жодного пристойного будинку, що хоч би чимось нагадував оселю джентльмена, — хіба лише біля церкви щось подібне до пасторату. Коротко кажучи, я опинився в Торнтон-Лейсі.

— Так, скоріше за все, — мовив Едмунд. — Але куди ви звернули, проїхавши ферму Сьюела?

— Я звичайно не відповідаю на такі недоречні та підступні запитання; та навіть якби я погодився вдовольнити вашу цікавість, то, розпитуйте хоч годину, ви б усе одно не довели, що це не Торнтон-Лейсі — оскільки це було саме Торнтон-Лейсі.

— То ви все-таки когось спитали?

— Ні, я ніколи не питаю. Але я сказав якомусь добродію, який підстригав живопліт, що це Торнтон-Лейсі, і він погодився.

— У вас чудова пам'ять. Я вже й забув, що колись так багато розповідав вам про це місце.

У містечку Торнтон-Лейсі він мав невдовзі оселитися, і міс Кроуфорд дуже добре про це знала; тому зараз вона почала надзвичайно азартно торгуватися з Уїльямом за його валета.

— Ну то як, — вів далі Едмунд, — сподобалось вам те, що ви побачили?

— Так, дуже. Ви просто щасливчик. Тільки, щоб довести до ладу цей дім, доведеться років із п'ять над ним добре попрацювати.

— Та ні, все не так страшно. Скотний двір, звичайно, треба перенести; але я не певний, що слід робити щось іще. Будинок загалом непоганий, і коли перед ним не буде того подвір'я, до нього відкриється цілком пристойний під'їзд.

— Двір взагалі треба прибрати, а замість нього посадити дерева, щоб сховати з очей кузню. Дім має виходити фасадом на схід, а не на північ; парадний вхід і головні кімнати повинні бути зі східного боку, де вид справді чудовий. Я не сумніваюся, що це можна зробити. От звідти й під'їзд буде ліпший — на місці нинішнього саду. Вам слід розбити новий сад із того боку будинку, який поки що є заднім. Це буде найгарніший сад у світі, — уявіть собі, як він плавно спускається на південний схід. Земля там ніби для того й призначена. Я проїхав п'ятдесят ярдів алеєю, від церкви до будинку, щоб роздивитися довкола; і ясно побачив, як усе можна змінити. Це дуже просто. Оті луки за майбутнім садом — та й за нинішнім також, ті, що розкинулися обабіч алеї, на якій я стояв, і збігаються на північному сході до головної дороги, що йде через селище, — треба, звичайно ж, об'єднати; прекрасні луки, прикрашені мальовничими купами дерев. Вони, напевне, належать парафії, а якщо ні, ви маєте їх придбати. Потім цей струмок, — із ним також слід щось зробити, я поки не вирішив, що саме. У мене є дві-три ідеї.

— У мене також є дві-три ідеї, — мовив Едмунд, — і одна з них — що далеко не всі ваші плани щодо Торнтон-Лейсі буде втілено в життя. Мені слід вдовольнитись меншою красою та пишністю. Гадаю, що будинок та його околиці можна зробити зручнішими та надати їм вигляд оселі джентльмена, не вдаючись до надмірних витрат, і цього для мене буде досить; і, сподіваюся, досить для всіх, кому я не байдужий.

Міс Кроуфорд видалося неприємним та дещо підозріливим і те, як Едмунд говорив, і те, як він скоса поглянув на неї, висловлюючи цю надію; і вона поспіхом припинила обмінюватись картами з Уїльямом Прайсом і, непомірно дорогою ціною викупивши його валета, вигукнула:

— Ось, я поставлю на карту останнє, як жінка, здатна боротися! Холодна розважливість не для мене. Я не звикла сидіти, чекаючи з моря погоди. Якщо я програю, то не тому, що мені забракло сили змагатися.

Вона виграла, але перемога обійшлася їй надто дорого. Знов почався обмін картами, і Кроуфорд вдруге завів розмову про Торнтон-Лейсі.

— Мій план, можливо, не найкращий; у мене не було часу все обміркувати. Але роботи вам вистачить. Місце того варте, і ви не будете задоволені, якщо зробите менше, ніж потрібно. (Вибачте, ваша світлість, вам не слід заглядати в карти. Отак, лишіть їх лежати на столі.) Місце того варте, Бертраме. Ви кажете, йому слід надати вигляд оселі джентльмена. Це можна зробити, позбавившись від скотного двору; бо взагалі, якщо не брати до уваги цю прикру перешкоду, я ніколи не бачив, щоб будинок виглядав так шляхетно, щоб він так відрізнявся від звичайного пасторського дому, мешканці якого мають якихось кілька сотень на рік. Це не жалюгідне скупчення кімнат із низенькими стелями, де дахів не менше, ніж вікон; у його вигляді немає відчуття тісноти, як в отих фермерських квадратних будинків; це солідний, просторий дім, що схожий радше на особняк; так і здається, наче в ньому жили покоління за поколінням члени шанованої родини, що оселилася тут не менше двохсот років тому і зараз один із них має дві-три тисячі фунтів річного прибутку.

Міс Кроуфорд мовчки слухала, а Едмунд кивнув на знак згоди.

— Саме тому ви не зможете зробити його ще більш схожим на оселю джентльмена, хоч би що ви там змінювали. (Дай я подивлюся, Мері. Леді Бертрам пропонує дюжину за цю королеву; ні, ні, дюжина — це забагато. Леді Бертрам не дасть дюжини. У неї не буде чим відповісти. Продовжуйте, будьте ласкаві.) Такі покращення, що я їх вам запропонував (я ж не силуватиму вас прийняти мої пропозиції, хоч, між іншим, сумніваюся, що хтось вигадає краще) зможуть просто підкреслити красу будинку. Ви можете перетворити його на справжній маєток. Із звичайної оселі джентльмена він, завдяки розумним покращенням, перетвориться на дім людини освіченої, із сучасними звичками та вишуканим смаком, із добірними знайомствами. Усе це позначиться на будинку, і він набере такого вигляду, що кожен перехожий вважатиме його власника за багатого дворянина; до того ж поблизу немає справжнього дворянського маєтку, який міг би його перевершити; ця обставина, між нами кажучи, робить його розташування іще більш вдалим, якщо зважити на всілякі привілеї та незалежність. Сподіваюся, ви зі мною згодні, — люб'язно звернувся він до Фанні. — Ви бачили це місце?

Фанні коротко відповіла "ні" і спробувала приховати свій інтерес до цієї теми за пильною увагою до брата, який відчайдушно блефував, намагаючись ввести її в оману; але Кроуфорд не відступився:

— Ні, ні, вам не слід віддавати королеву. Ви купили її задорого, а ваш брат пропонує вам менше ніж півціни. Ні, ні, сер, руки геть, ваша сестра не віддає королеви. Вона вже вирішила. Ви виграєте, — знову звернувся він до Фанні, — ви, безперечно, виграєте.

— А Фанні було б приємніше, якби виграв Уїльям, — мовив Едмунд, усміхнувшись до неї. — Бідолашна Фанні! їй не дозволили обманутися, як вона хотіла!

— Містере Бертрам, — сказала міс Кроуфорд за кілька хвилин, — знаєте, Генрі завжди пропонує такі розумні покращення, що ви просто не зможете впоратися з Торнтон-Лейсі без його допомоги. Лишень подумати, яку користь він приніс у Созертоні! Лишень подумати, які грандіозні зміни спричинила одна поїздка тої спекотної серпневої днини, коли він оглянув парк і дав такі геніальні поради! Ми лише з'їздили туди й повернулися додому; а що він там напридумував — цього ж просто не описати!

Погляд Фанні на мить звернувся до Кроуфорда — не просто серйозний, а навіть докірливий погляд; але, зустрівшись з ним очима, вона одразу ж відвернулася. Він, певно, щось збагнув з того погляду — бо, подивившись на сестру, похитав головою і відповів, сміючись:

— Я не можу сказати, що з мене була якась користь у Созертоні: день був жаркий, і ми всі блукали одне за одним, немов очманілі. — І, щойно шум загальної розмови заглушив його слова, він додав тихіше, звертаючись лише до Фанні: — Мені було б прикро, якби ви оцінили мою здатність щось планувати лише за тим днем у Созертоні. Нині я на все дивлюся зовсім по-іншому. Не думайте, що я такий, яким ви побачили мене тоді.

Слово "Созертон" порушило щасливий спокій місіс Норріс, яким вона насолоджувалася після майстерної гри, проведеної разом із сером Томасом проти козирів доктора і місіс Грант; і вона з надзвичайною жвавістю вигукнула:

— Созертон! Так, оце, скажу я вам, не абищо; і ми провели там чудовий день. Уїльяме, тобі не пощастило; та коли ти приїдеш наступного разу, сподіваюся, наші любі містер і місіс Рашворт будуть вдома, і я певна, я ручуся, що вони будуть раді тебе бачити. Твої кузини не з тих, хто забуває родичів, а містер Рашворт — дуже приємна людина. Вони зараз у Брайтоні, ти знаєш; живуть в одному з найкращих будинків, — так воно й личить при такому багатстві, як у містера Рашворта. Я точно не знаю, яка там відстань, та по дорозі з Портсмута, якщо це не дуже далеко, ти зможеш до них заїхати і засвідчити свою повагу. А я передам з тобою невелику посилочку, — хотіла б надіслати дещо твоїм кузинам.

— Я був би радий стати вам у нагоді, тітонько; але ж Брайтон лежить майже коло самого Бічі-Хед, і якби навіть я міг заїхати так далеко, не думаю, що в такому розкішному місці зрадіють бідному неотесаному гардемаринові, як я.

Місіс Норріс взялася гаряче запевняти його, що він може очікувати на гостинний прийом, але сер Томас перервав її, владно мовивши:

— Не раджу тобі їхати до Брайтона, Уїльяме, бо певен, що ти невдовзі зможеш зустрітися з ними за зручніших умов, хоч мої доньки були б раді бачити своїх кузенів усюди; і ти впевнишся, що містер Рашворт схильний ставитися до всіх наших родичів так само, як до своїх власних.

— Як на мене, то краще б він був особистим секретарем першого лорда Адміралтейства, — тільки й відповів Уїльям — стиха, щоб цього не почув хтось інший; і на цьому розмова скінчилася.

Поки що сер Томас не побачив у поведінці містера Кроуфорда нічого особливого, та коли після другого робера гравці у віст вийшли з-за столу, він, покинувши доктора Гранта і місіс Норріс обговорювати їхню останню гру, почав спостерігати за іншим столом і помітив, що його племінниці приділяють увагу, і навіть, можна сказати, незвичайну увагу.

Генрі Кроуфорд був у захваті від свого плану щодо Торнтон-Лейсі; і, зазнавши поразки в намаганні зацікавити ним Едмунда, він взявся із щирою серйозністю викладати свої ідеї прекрасній сусідці.