Тіні в раю - Ремарк Еріх Марія

Сильверс запросив її без моєї допомоги.

— І вона тебе так швидко відпустила? Браво!

Я трохи піднявся з гарячої воді.

— Вона не хотіла мене відпускати. Звідки ти знаєш, що це було непросто?

Вона розсміялася:

— Будь-хто це знає.

— Будь-хто? А конкретніше?

— Усі, хто з нею знайомий. Вона почувається самотньою, не цікавиться чоловіками свого віку, полюбляє пити мартіні і нікому не завдає шкоди. Бідний Роберт! Ти злякався?

Я схопив її за пістряву сукню, розписану в техніці батик, і спробував затягти у ванну. Але вона закричала:

— Відпусти! Це не моя сукня, це модель!

Я відпустив її:

— А що тут узагалі наше? Квартира — не наша, сукні — не наші, коштовності — не наші…

— Дивовижно, правда? Жодної відповідальності! Хіба ж це не те, чого ти так хотів?

— У мене був сьогодні паскудний день, — поскаржився я. — Змилосердься наді мною!

Вона підвелася:

— І ти ще дорікатимеш мені через Елізу Вімпер. Ти, зі своїм знаменитим пактом.

— Яким іще пактом?

— Що ми не хочемо завдавати одне одному болю. Що ми разом, щоб допомогти одне одному забути минуле, наші давні історії! Милий Боже, як же ти все це подав! І тепер ми тремтимо, наче вівці після бурі, ховаємося в обіймах цього нікчемного коханнячка, зализуючи рани, яких нам завдали інші!

Вона металася по ванній. Я здивовано на неї дивився. І нащо їй раптом здалися усі ці напівзабуті дурнуваті розмови, через які стосунки завжди стають емоційними? Я був переконаний, що сформулював усе не так. Не аж такий я вже дурний. Це була швидше її власна реакція на мої слова, а, можливо, й причина, чому вона зі мною зблизилася. Я почав дуже швидко думати: знав, що частково — все це правда, хоч я і не хотів її визнавати. Що мене найбільше здивувало, то це — як вона все чітко усвідомлювала.

— Налий мені чарку горілки, — попросив я обережно і вирішив перейти в наступ. Це — найпростіший вихід із ситуації, надто якщо сумління у тебе нечисте.

— Скільки ж ми одне одному понабріхували? — запитала вона.

— Хіба не всі так поводиться? — відповів я, щасливий, що бачу якийсь просвіток.

— Не знаю. Щоразу все забуваю.

— Щоразу? І часто з тобою таке?

— Цього я теж уже не знаю. Я ж не рахівниця. Ти, можливо, — так, а я — ні.

— Я заразу ванній. Це дуже невигідна позиція. Краще укладімо мир.

— Мир! — процідила вона уїдливо. — Кому він узагалі тепер потрібен?

Я вхопив рушника і підвівся. Якби я знав, у що це все виллється, то уникав би ванни, мов чуми.

Наташа почала ніби жартома, але поступово себе накручувала, набуваючи дедалі більшої войовничості — я зауважив це по її очах, по різких рухах і по голосу, який раптом став дзвінкий. Треба було пильнувати. Бодай тому, що вона мала рацію. Спершу я сам хотів наступати, використовуючи місіс Вімпер, аж раптово відчув, що все знову змінилося.

— У тебе просто розкішна сукня, — сказав я. — А я хотів тебе в ній викупати!

— І що тебе зупинило?

— Вода була занадто гаряча, а ванна — завузька.

— Чому ти знову вдягаєшся? — запитала Наташа.

— Мені тут занадто холодно.

— Ми можемо вимкнути кондиціонер.

— Нехай працює. Інакше тобі буде занадто жарко.

Вона з підозрою глянула на мене:

— Хочеш ушитися? Ти — боягуз!

— Ні, звичайно! Хіба ж я покинув би напризволяще салямі та "Едам"?"

Несподівано вона по-справжньому розлютилася.

— Забирайся під три чорти! — заволала вона. — Шмаригуй у свою кляту готельну діру! Там твоє місце!

Вона аж тремтіла від люті. Я підняв руку, щоб упіймати попільничку, якщо б вона спробувала її кинути. Був упевнений: влучила б точно в ціль.

Наташа була неймовірна. Лють не спотворила її обличчя, а прикрасила його. Вона тремтіла не тільки від люті, а й від повноти життя. Я міг узяти її просто зараз, але мій внутрішній голос попередив: "Не варто цього робити!" У мить просвітлення я збагнув, що це не зарадило б. Ми лише відсунули б проблему на задній план, не позбувшись її, а я на майбутнє втратив би цей важливий емоційний аргумент. Утеча була найрозумнішим виходом з ситуації. І саме зараз був мій останній вдалий момент.

— Як хочеш. — Я швидко перетнув кімнату і зачинив за собою двері.

Я чекав на ліфт і вслухався. До мене не долинало жодного звуку. Можливо, вона очікувала, що я повернуся.

У братів Льові електричні лампочки освітлювали французькі латунні канделябри початку дев'ятнадцятого століття, прикрашені білими порцеляновими квітами. Я зупинився і вкотре почав розглядати вітрину. Потім пішов далі, повз тьмяно освітлені напівпорожні забігайлівки з гамбургерами, де за довгою стійкою сиділи люди і їли котлети чи сосиски, запиваючи їх кока-колою або апельсиновим соком, — до такого поєднання я досі не міг звикнути.

На щастя, того вечора на чергуванні був Меліков.

— Cafard? — співчутливо запитав він.

Я кивнув:

— Так, хандра. Невже це так видно?

— За кілометр. Хочеш випити?

Я заперечно похитав головою:.

— Я лише на першій стадії, від алкоголю тільки гірше стане.

— І що воно таке — оця перша стадія?

— Коли думаєш, що повівся погано, по-дурному і без почуття гумору.

— Я думав, це вже позаду.

— Очевидно, що ні.

— А коли настає друга стадія?

— Коли я вважаю, що для мене все закінчилося. І винятково через власну дурість.

— Може, хоча б кухоль пива? Сідай у плюшеве крісло і борися зі своєю хандрою.

— Добре.

Поки Меліков розносив по готельних номерах пляшки з мінеральною водою, а потім і віскі, я поринув у свої фантастичні мрії.

— Доброго вечора, — пролунав голос за моєю спиною.

Лягманн! Першим моїм бажанням було встати і швидко втекти.

— Тільки тебе мені бракувало, — буркнув я.

Але з благальним виглядом він знову вмостив мене в крісло.

— Я не жалітимуся тобі, — прошепотів він. — Мої нещастя закінчилися. Я святкую!

— То ти її таки підчепив? Жалюгідний мародер.

— Кого?

Я підняв голову.

— Кого? У всіх тут вуха болять від твоїх любовних одкровень, від них аж лампи на стелі тремтіли, а тепер у тебе вистачає нахабства запитувати мене — "кого?"

— Це вже в минулому, — пояснив Лягманн. — Я швидко забуваю.

Я зацікавлено глянув на нього.

— Справді? Швидко забуваєш? Саме тому ти місяцями голосив?

— Звісно! Швидко забуваєш тоді, коли повністю очистишся.

— Від чого? Від стічних вод?

— Слова не мають значення. Я нічого не домігся. Мене ошукали. Мексиканець і ця донья з Пуерто-Рико.

— Ніхто тебе не ошукав. Ти просто не домігся того, чого хотів. Відчуваєш різницю?

— Після десятої вечора я цієї різниці взагалі не зауважую.

— Ти щось справді занадто веселий, — трохи заздрісно відзначив я. — Мабуть, і справді все швидко забуваєш.

— Я знайшов справжню перлину, — прошепотів Лягманн. — Але не хочу поки нічого розповідати. Хоча це справді скарб, до того ж — без мексиканця.

Меліков гукнув мене до стійки:

— Роберте, до телефону.

— Хто?

— Наташа.

Я взяв слухавку.

— Де ти? — запитала Наташа.

— У Сильверса на вечірці.

— Брехня! Ти п'єш із Меліковим горілку!

— Я стою рачки перед плюшевим кріслом, славлю тебе і проклинаю свою лиху долю. Я цілком розчавлений.

Вона розсміялася:

— Роберте, повертайся.

— Озброєний?

— Беззбройний, дурнику! Ти не повинен залишати мене саму. От і все.

Я вийшов надвір. Вулиця мерехтіла в нічному світлі ліхтарів, спокійна й далека від усіх тайфунів цього світу; затамувавши подих, вона відлітала в обійми вітру і плела павутиння своїх мрій. Вулиця ніколи мене не приваблювала, але зараз я відчув її красу.

— Сьогодні я залишуся з тобою до ранку, — сказав я Наташі. — Я не повернуся в готель. Хочу спати поруч з тобою і прокинутися

біля тебе. А вранці принесу хліба, молока і яєць від братів Штерн. Уперше ми прокинемося разом. Думаю, всі наші негаразди через те, що ми замало буваємо вдвох. А потім нам доводиться щоразу заново одне до одного звикати.

Вона потягнулася:

— Завжди вважала, що життя занадто довге, щоб весь час бути разом.

Я розсміявся:

— У цьому точно щось є. Але мені ще ніколи не випадало випробувати цю теорію. Доля завжди дбала, щоб життя здавалося мені занадто коротким.

— У мене таке відчуття, наче ми летимо на повітряній кулі, — знову заговорив я. — Не на літаку, а на тихій повітряній кулі, на аеростаті братів Монгольф'є початку дев'ятнадцятого століття: ми достатньо високо, щоб нічого більше не чути, але ще досить низько, щоб усе бачити — вулиці, іграшкові машинки і мережу ліхтарів. Хай благословить Бог того невідомого благодійника, який поставив сюди це широке ліжко і повісив на стіні навпроти дзеркало: коли проходиш кімнатою, тебе стає ніби двоє, дві однакові жінки, одна з яких завжди німа.

— З німою було б легше. Правда?

— Ні.

Вона різко обернулася:

— Правильна відповідь.

— Ти дуже вродлива. Зазвичай я спочатку дивлюся, які в жінки ноги, потім на її зад і насамкінець на обличчя. А з тобою все було навпаки. Спершу я розглядав твоє обличчя, тоді — ноги, і аж потім, коли в тебе закохався, почав думати, а який же в тебе зад. Ти струнка, і могло статися, що зі спини ти — як вичахла, кістлява манекенниця, з пласкою дупою, придатною тільки, щоб гарцювати на конях. Це мене дуже непокоїло.

— І коли ти зауважив, що все добре?

— Не запізно. Є прості методи, щоб це виявити. Найдивніше те, що минула купа часу, перш ніж мене це зацікавило.

— Кажи далі.

Вона ліниво лежала на ліжку, муркочучи, наче велика кішка, і лакувала маленьким пензликом нігті на ногах.

— Зараз мене не можна гвалтувати, — сказала вона. — Цей лак мусить спершу висохти, інакше ми злипнемося. Кажи далі.

— Я завжди думав, що не можу встояти перед засмаглими жінками, які влітку цілий день плюскаються у воді і ніжаться у сонячному промінні. А ти — перша у моєму житті жінка з такою білосніжною шкірою, наче вона ніколи не бачила сонця. І взагалі, в тобі багато від місяця… прозорі сірі очі… Якщо, звісно ж, не враховувати твого гнівливого темпераменту. Ти — німфа, і я рідко в комусь так помилявся, як у тобі. Там, де ти є, у небо зносяться ракети, спалахують феєрверки і лунають гарматні постріли, але щонайдивніше — без жодного звуку.

— Далі кажи. Хочеш випити?

Я заперечно похитав головою.

— Я часто спостерігав свої емоції, начебто збоку. Себто споглядав їх анфас, а не в профіль. Вони ніколи не поглинали мене цілком, а просто зслизали з мене. Я ніколи не знав чому. Можливо, через страх, а можливо, через мої комплекси. Але з тобою все інакше.