П'ятнадцятирічний капітан - Верн Жуль
Це вже було справжнє багатство. Тому Лівінгстон, Камерон і Стенлі, вирушаючи в свої африканські експедиції, завжди брали з собою чималий запас цієї "монети".
Крім кольорового намиста, на африканських ринках іще ходить "віунга". Це особливі черепашки, що трапляються подекуди на східному узбережжі. Вони правлять за дрібну розмінну монету. Для людоїдських племен певну цінність становлять людські зуби, і на "лаконі" можна часом бачити намисто з людських зубів на шиї у тубільця. Проте останнім часом ці "гроші" вже виходять з обігу.
Отак виглядав цей "лаконі" — ярмарок у Казонде.
Під полудень він завирував іще дужче, а галас став просто оглушливим. Годі описати словами лють продавців, яким не вдавалося накинути нікому свого товару, й гнів покупців, з яких продавці правили зависоку ціну. Раз у раз серед розпаленої юрби зчинялися бійки, і жоден охоронець порядку не розбороняв забіяк.
Пополудні Алвіш звелів вивести невільників, призначених на продаж. Юрба відразу побільшала на дві тисячі чоловік. Ці люди просиділи в бараках кілька місяців. Але "товар" був не такий уже й кепський: невільники відпочили, набрали тіла на пристойних харчах, — отже можна було правити за них добрячу ціну. Куди гірший вигляд мали ті, що їх пригнали недавно, — геть охлялі з голоду, посмуговані нагаями. Якби Алвіш протримав цих негрів у бараках бодай місяць, він би, звісно, продав їх куди дорожче. Але работорговець вирішив все-таки пустити їх у продаж, бо знав і бачив — попит на невільників великий.
Старого Тома і трьох його товаришів теж вивели на майдан. Всі вони, як і доти, були скуті, але їхні погляди палали люттю та обуренням.
— Містера Діка тут немає! — мовив Бет, обвівши очима майдан.
— Авжеж немає! — відповів Актеон. — Вони не можуть продати його як раба!
— Але вони можуть убити його, якщо ще не вбили! — сказав Том. — А нам залишається тільки єдине: сподіватися, що всіх купить один работорговець. Бодай би вже нам не розлучатись.
— Мій бідний старий батьку! Страшно подумати, що нас розлучать і що ти працюватимеш як раб! — ридаючи, вигукнув Бет.
— Ні! — відповів Том. — Ні, вони не розлучать нас, і, можливо, нам пощастить…
— Якби з нами був Геркулес! — мовив Остін.
Але Геркулес пропав. Після того, як він прислав записку Дікові Сенду, вони не мали про нього ні чутки, ні вістки. Чи ж варто заздрити йому? Варто! Бо якщо Геркулес навіть загинув — він загинув вільним. Він не носив кайданів…
Тим часом торг почався. Агенти Алвіша походжали серед чоловіків, жінок і дітей, і їм було байдуже, що вони розлучають батьків з дітьми, а чоловіків із жінками. Ці нелюди вважали невільників за худобу. Тома і його товаришів водили від покупця до покупця. — Попереду йшов агент, викрикуючи ціну, призначену Алвішем за них усіх. Покупці:— араби або метиси з центральних областей — уважно оглядали "товар", їх дивувало, що ці негри не схожі на африканських, яких пригнали, скажімо, з берегів Замбезі чи Луалаби: вони багато міцніші фізично і значно розумніші. Справді цінний товар! Покупці мацали Бета, Актеона та Остіна, дивились їм у зуби, як баришники, що гендлюють кіньми на ярмарку. Вони жбурляли палицю й наказували невільникам принести її — щоб подивитися, як ті бігають.
Цей ганебний огляд не минув нікого. Не треба думати, що невільники байдуже сприймали його. Аж ніяк! Усі, чоловіки й жінки, переймались почуттям глибокого сорому й кривди за свою зневажену людську гідність. Хіба що діти не розуміли, як їх принижують.
До того ж, невільників страшенно лаяли й били. Коїмбра, вже добряче напідпитку, та Алвішеві агенти поводились із ними вкрай жорстоко. А у нових господарів, що заплатять за них слоновою кісткою, коленкором або намистом, цих бідолах чекала, можливо, ще гірша доля.
Розлучали силою матір з дитиною, чоловіка з дружиною, брата з сестрою і не дозволяли їм навіть попрощатись. Вони бачились на цьому ярмарку востаннє й розставались навік.
Звичайно баришники, що торгують чоловіками, не купують жінок. Жінки — цінний товар на ринках мусульманського Сходу, де існує полігамія103; їх женуть на північ, до арабських країн. Чоловіки потрібні на важких роботах в іспанських колоніях, в Маскаті, на Мадагаскарі. Тож їх спершу перепроваджують до факторій на східному або західному березі Африки, а звідти вивозять на місце. Прощання невільників супроводиться жахливими сценами: вони знають, що помруть, ніколи більше не побачившись.
Том і його товариші мусили поділити долю інших невільників. Проте не це їх лякало. Якби їх вивезли до якоїсь чужоземної колонії, вони знайшли б там можливість заявити, хто вони такі, і домагалися б своїх прав. Але вони боялись, що їх заженуть кудись у глиб Африки. Звідти вони вже не повернуться…
На щастя, сталося так, як вони бажали: всіх чотирьох продали одному работорговцеві. Охочих купити їх було чимало. За них сперечалися кілька баришників з Уджіджі. Жозе-Антоніу Алвіш задоволено потирав руки. Тим часом ціни на чотирьох негрів зростали. Гендлярі мало не побилися за них, бо зроду ще не бачили таких невільників на ярмарку в Казонде. Алвіш, звісно, не казав, де він їх роздобув. А Том і товариші, не знаючи місцевої говірки, не могли пояснити, що й до чого. Їхній новий господар, багатий арабський купець, мав намір за кілька днів одпровадити їх до озера Танганьїка, а вже звідти — до занзібарських факторій.
Чи ж добудуться вони туди живі, подолавши шлях у півтори тисячі миль через найбільш небезпечні області Центральної Африки? Чи стане старому Томові сили витерпіти ще й злигодні? Чи не помре він десь по дорозі як Нен?
Але все-таки чотирьох товаришів не розлучили!
І через це ланцюг, яким скували їх, здавався легшим.
Їхній новий господар звелів одвести їх до окремого барака. Він дбав про свій товар, бо, мабуть сподівався вигідно продати його на занзібарському ринку.
Тома, Бета, Актеона та Остіна повели геть із "чітоки". Вони не побачили й не дізнались, якою несподіваною подією скінчився ярмарок у Казонде.
Розділ XI
ПУНШ ЙОГО ВЕЛИЧНОСТІ
Близько четвертої години пополудні в кінці головної вулиці загуркотіли барабани, задзвеніли цимбали та інші африканські музичні інструменти. Юрба на "чітоці" вирувала й досі. Тривалі суперечки й бійки не приглушили голосів, не вгамували й не стомили несамовитих торговців. Чимало невільників не було продано. Покупці сварилися за партії рабів із таким запалом, якого не знає навіть лондонська біржа в дні великої гри на підвищення. Проте коли зненацька залунали звуки цього незлагодженого концерту, всі торгові справи припинилися, і горлані могли нарешті звести дух.
То його величність Муані-Лунга, володар Казонде, удостоїв своїми відвідинами ярмарок. Його супроводив численний почет — дружини, "державні чиновники", солдати й раби. Алвіш та інші работорговці поквапились вийти йому назустріч і не шкодували улесливих слів, які так полюбляв цей титулований п'яничка.
Стареньку кітанду, в якій несли його величність, поставили, посеред "чітоки", і з неї зліз — не без допомоги десятка послужливих рук — володар Казонде Муані-Лунга.
Йому було п'ятдесят років, але здавався він вісімдесятирічним дідом. Він виглядав таким старим, що старішого годі собі й уявити. На голові в Муані-Лунга вивишалось щось на взірець тіари, прикрашеної пазурами леопарда, пофарбованими в червоний колір, і втиканої віхтиками білої вовни. Це була родова корона володарів Казонде. На стегнах теліпалися дві спіднички зі шкури антилопи "куду", вишиті перлами й заяложені більше, ніж ковальський фартух. Химерне татуювання на грудях свідчило про давність роду; якщо вірити цьому свідченню, родовід династії Муані-Лунга губився десь у пітьмі віків. На руках у його величності подзенькували мідні браслети. Ноги були взуті в чоботи виїзного служки з жовтим закотом — подарунок, що його підніс Алвіш років двадцять тому. У лівій руці Муані-Лунга тримав великий ціпок із срібною головкою, а в правій — хлопавку для мух з оздобленою перлами ручкою. Над його величністю несли стару парасольку, поцяцьковану численними латками, мов штани в Арлекіна104. Вбрання володаря доповнювали окуляри на носі та лупа на шиї. Ці предмети, за якими так побивався кузен Бенедікт, знайшов у Бетових кишенях Алвіш і подарував його величності Муані-Лунга.
Такий був портрет цього грізного володаря.
Муані-Лунга твердив, що він — син неба, тому і сидить на престолі. Тих своїх підданців, які насмілювались сумніватися в цьому, він спроваджував на небо,
Він одягнений у костюм, пошитий із шматочків тканини різного кольору. щоб вони пересвідчились у слушності його твердження. Він казав також, що завдяки небесному походженню не має ніяких людських потреб. Якщо він їсть — то тільки тому, що йому це приємно; якщо він п'є — то тільки тому, що йому це подобається. До речі, ніхто не міг випити більше за його величність. Його міністри та чиновники, теж гіркі п'яниці, в порівнянні з Муані-Лунга здавалися непитущими. Його величність був наскрізь проспиртований, однак і далі безперестану лив у себе міцне пиво, "помбе", а надто дешевий ямайський ром, що ним удосталь постачав володаря Алвіш.
Муані-Лунга мав у своєму гаремі багато дружин усякого віку й рангу. Більшість з них супроводили його на ярмарок. Муані, першій його дружині, що мала титул володарки, було років сорок.
На Муані красувалася картата накидка й сплетена з трави та оздоблена перлами спідниця. Вона поначіпляла на себе силу-силенну намиста — на шию, руки, ноги і скрізь, де тільки можна начепити. Висока химерна зачіска обрамляла її дрібненький зміїний видок. Вона була до краю потворна. Інші дружини, не такі ошатні, але молодші, йшли за Муаною, готові на перший знак володаря приступити до виконання своїх обов'язків — перетворитися на живі меблі. Ці нещасні змушені були коритися. Коли його величності схочеться сісти, дві дружини пригнуться до землі, і він сяде на них, а решта розстелиться йому під ноги.
Слідом за дружинами в почті Муані-Лунга йшли міністри, воєначальники та інша знать. Усі вони — так само, як і їхній повелитель, — добряче вже хильнули. Впадало в око те, що кожному з цих високопоставлених дикунів бракувало якоїсь частини тіла — тому вуха, тому ока, тому носа, а тому руки.
