Кентавр - Апдайк Джон

Тут, на цій площадці, він холодний і врівноважений. І тільки тепер здригається від страху перед тим, що затіяв.

— Я люблю тебе,— говорить він,— бо тоді, вві сні, що я тобі розказував, коли ти обернулася деревом, мені хотілось плакати і молитися.

— Може, ти мене тільки в снах і любиш.

— А зараз — що це? — Він торкається її обличчя. Срібло. Чорні вуста, чорні очі, застиглі й страшні, як отвори в масці.

— Ти ж маєш мене за дурну,— лагідно каже Пенні.

— Мав колись. Але тепер — ні.

— Я не красуня.

— Красуня.

— Не цілуй мене. Помада розмажеться.

— То я руку поцілую.— Він цілує їй руку й засовує собі під рукав.

— Чуєш, яка в мене рука?

— Тепла.

— Ні. Шорстка місцями. Ти прислухайся.

— Ага... трошки. Що це?

— А ось що.— Пітер підсукує рукав і вивертає руку; плями в холодному розсіяному світлі видаються бузковими. їх менше, ніж він сподівався.

— Що це? — перепитує Пенні.— Кропивниця?

— Ця штука називається псоріаз, він у мене на все життя. Це така гидота,— я її ненавиджу.

— Пітере! — Вона охоплює долонями його обличчя і підносить догори, не даючи йому схлипнути. Очі в нього сухі, але порух був зовсім не вдаваний.

— Він у мене на руках, на ногах, а на грудях найбільше. Хочеш, покажу?

— Мені все одно.

— Я тобі противний, правда? Тобі гидко. Гидкіше, ніж коли тебе Зіммерман лапав.

— Перестань плести казна-що ради того тільки, щоб я перечила. Покажи краще груди.

— Показати?

— Так, давай. Мені цікаво.

Він задирає догори сорочку з футболкою і стоїть у півтемряві напівголий,— наче раб перед екзекуцією чи статуя "Вмираючого бранця", котру Мікеланджело так і не вивільнив до кінця з кам'яного полону. Пенні нахиляється, приглядаючись: пальці її черкають об його захололу шкіру.

— Як дивно,— каже вона.— Вони збиваються в купки.

— Влітку воно сходить,— каже Пітер, стягуючи рукави.— Як виросту, буду жити у Флоріді, то й зовсім цього позбудуся.

— Так ото і є твоя таємниця?

— Ага. Вибач мені.

— Я думала, щось набагато гірше.

— Що може бути гіршого? На світлі на нього взагалі страшно глянути, а що я можу зробити? Тільки просити вибачення.

Вона сміється, і срібло відлунює в нього у вухах.

— От дурненький! Та я знала, що в тебе щось зі шкірою. По лиці видно.

— Господи, справді? Дуже видно?

— Ні. Зовсім непомітно.

Він знає, що це неправда, але й не пробує добиватися правди. Натомість питає:

— То тобі не бридко?

— Звичайно, ні. Ти ж у цьому не винен. Це — частина тебе самого.

_ Ти справді так відчуваєш?

_ Якби ти знав, що таке любов, ти б і питати не став.

_ Яка ти добра! — Приймаючи її прощення, він опускається на коліна тут-таки, в кутку площадки, і притискається лицем до її живота. За якусь мить коліна починають нити, він осідає, і лице з'їжджає трохи. А руки самі собою ковзають догори по срібній поверхні і стверджують те, що відчуло обличчя крізь тканину спідниці — факт неймовірний і захопливий: там, де її ноги сходяться, немає нічого. Нічого, тільки шовковий, ледь-ледь вологий вигин. Ось вона — таємниця, що криється в центрі всесвіту — ця невинність, ця незапов-неність, ця затаєна звивина плоті, що легко пружинить під своїм шовковистим покровом. Крізь вовняну тканину спідниці він цілує кінчики власних пальців.

— Ні, прошу тебе,— каже Пенні і намагається відтягти його за волосся. Він ховається від неї у ній же, ще глибше втиснувшись у ту затишну западинку; однак навіть тут, захованого в самім, що не є, сокровенні, знаходить його невиразно-болюча думка про батькову смерть. І він зраджує Пенні. Коли та, втрачаючи рівновагу, повторює: "Прошу тебе", щирий страх в її голосі стає для нього приводом до милосердя. Підвівшись, Пітер уникає її обличчя і, дивлячись повз неї у вікно, відкриває іще одне чудо:

— Сніг.

Зіммерман вочевидь чекав на нього. Коридор порожнісінький; Зіммерман бочком вислизає з дверей, що ведуть на сцену.

— Джордже. Він знає.

— Джордже, вас турбують ті кілька квитків?

— Вже не турбують, мені все пояснили. Я списав їх на добродійні потреби.

— Я чомусь думав, що говорив вам про це. Видно, помилявся.

_ Мені не слід було шум учиняти. Памороки, як то кажуть, забило.

_ Я мав цікаву розмову з вашим сином, з Пітером.

— Гм? І що він вам сказав?

— Багато що.

Мім Герцог, він знає, що я знаю, пропала моя голівонька, вилізло шило з мішка і назад його не сховаєш. Назад нема як, тут рух односторонній, блаженство в невіданні.

Він відчуває, як його дебеле тіло полотніє з голови до ніг. Його огортає втома, порожнеча й відчуття такої повної безнадії, якого він ще ніколи не знав. Шкіра противиться цьому, долоні й чоло робляться слизькими, тільки це не піт, а якась дуже густа плівка.

— Він не хотів мені зла, бідолаха ще такий несамостійний,— тлумачить Колдуел директорові. Біль, його невгамовний біль і сам уже, здається, втомився.

Зіммерман раптом, мов крізь проріху в хмарах, бачить, що на споді Колдуелового страху лежить спогад про місіс Герцог, і торжествує подумки, аж підтанцьовує, впиваючись своїм вищим — безпечним і привільним — становищем. Впевнено і легко, мов метелик над лукою, пурхає він над цим гулястим, змарнілим від страху обличчям навпроти.

— Мене вразило,— вкрадливим голосом говорить він,— що Пітер так хвилюється за вас. По-моєму, він вважає, що праця в школі погано відбивається на вашому здоров'ї.

Ось вона, сокира на його шию, хвалити бога й за цю маленьку ласку, невіданню кінець. Цікаво, чи цей папірець про звільнення теж буде жовтим, як той, від телефонної компанії?

— Гм, то мій малий такої думки?

— Можливо, він має рацію. Він кмітливий хлопець.

— Це в нього від матері. Хай би він краще успадкував мою цвілу голову і її гарне тіло.

— Джордже, я б хотів сказати вам по щирості.

— Давайте. Це ваша робота.

Вчителя захльостує запаморочлива хвиля жахливого неспокою; йому так хочеться, змахнувши руками, крутнутись, хляпнути на підлогу й заснути — що завгодно, тільки б не стояти отут навитяжку перед цим самозакоханим вискочнем, який усе знає.

А Зіммерман зіп'явся на вершину своєї професійної майстерності. Його співчутливість, тонкощі такту, його всерозу-міння й уважність — усе це повною мірою при ньому. Від нього так і віє — ледь що не пахтить — правом і вмінням керувати.

— Будь-коли,— м'яко й розмірено говорить він,— як тільки ви відчуєте, що вже не можете працювати, прийдіть і скажіть мені, бо інакше це не вийде на користь ні вам, ні учням. Ми дуже просто оформимо відпустку. Ви гадаєте, що це принизливо,— і дарма. Рік роздумів, праці над собою — звичайна річ для вчителя на півдорозі його творчого шляху. Не забувайте, вам щойно п'ятдесят. А школа не пропаде; при такій кількості ветеранів брак вчителів — вже не проблема, як було під час війни.

Порох, плювки, огризки, злидні, осілі і зваляні в придорожніх канавах — усе, що не є, сміття і хаос за кулісами налаштованого світу вривається в дірочку від цього останнього, тонко зробленого уколу. Колдуел каже:

— О господи, та мені з цієї школи одна дорога — на смітник. Я ні на що інше не придатний. І не був придатний. Я ніколи не працював над собою. Ніколи не роздумував. Не мав на це відваги. Мій батько і працював над собою, і думав багато, а на смертному одрі втратив віру.

Зіммерман великодушно зводить долоню.

— Якщо вас турбує мій останній відгук, не забувайте, що це мій обов'язок — говорити правду. Але, як каже святий Павло, я говорю правду з любові.

— Я знаю. Ви весь час були до мене аж надто добрі; сам не знаю, чого ви так зі мною цяцькались, але цяцькались.

Він силоміць тамує гостре бажання збрехати, бовкнути, що він не бачив, як Мім Герцог вискочила з дверей кабінету.

Але це було б по-дурному. Він же бачив. А просити милости-ню — це йти на розстріл власними ногами.

_ Ви не дістали жодної відзнаки,— каже Зіммерман.—

А ви хороший учитель.

На цій неймовірній фразі директор повертається і йде геть, ані словом не прохопившись про Мім Герцог чи про звільнення. Колдуел не може повірити власним вухам. Можливо, він щось недочув? Чи, може, сокира впала, але була настільки гостра, що він не відчув удару? А чи кулі просто прошили його наскрізь, як привида? Що, по суті, Зіммерман хотів цим сказати?

Той повертається назад.

— Ох, іще одне... Джордже. Ось, ось воно. Кіт і мишка.

— Щодо квитків.

— Так?

— Не кажіть нічого Філіпсові.— Зіммерман підморгує.— Ви знаєте, який він зануда.

— Гаразд. Я вас розумію.

Двері директорського кабінету — матове, непрозоре скло — зачиняються. Колдуел не знає, чого в нього тремтять коліна і руки немов затерпли — чи від полегкості, чи, може, це ще один симптом хвороби? Прийшла пора знову пускати в хід ноги, та вони чогось не хочуть слухатись. Його дебелий торс пливе уздовж коридора. Звернувши за ріг, він полохає Глорію Дейвіс — та пришелепкувата влипла в стіну й дозволяє малому Кеджерайзу тертись об неї коліном. Хоча той, з його головою, міг би й краще розумітися на справі. Колдуел не звертає на них уваги і втискується в зал повз двох колишніх випускників — одного з них звати Джексон, другого він не пригадує,— що, пороззявлявши роти, стежать за грою. Живі трупи: їм не вистачає глузду навіть на те, щоб не приходити, раз уже пішли звідси назавжди. Джексон, він пам'ятає, часто підходив до нього після уроку і нудив патяканням про свої особливі проекти і свою любор до астрономії, про те, як він робить телескоп із труб і збільшувальних лінз, замовлених по пошті, а тепер цей нікчема служить підмайстром у водопровідника за 75 центів на годину і щодня обмиває їх пивом. Що, до дідька, ти мав би зробити і не зробив, аби не дати їм отак опуститися? Він сторониться цих своїх учнів, щось у їхніх згорблених плечах нагадує йому величезні оббіловані туші, що висіли на гаках в холодильнику того готелю в Атлантік-Сіті, де він колись працював. Мертвечина. Минаючи їх, Колдуел стикається лице в лице зі старим Кенні Клейглом. Помічник поліцейського, з його білим прилизаним волоссям, банькатими безколірними очима і ніжною усмішкою доброї бабусі, урочисто вирядився у синій мундир — йому платили п'ять доларів за вечірнє чергування на території школи; він стоїть біля бронзового вогнегасника, і ціна їм обом одна: в критичну хвилину і той, і той хіба що піною зійдуть. Дружина пішла від Клейгла давним-давно, але він і досі не здогадується, що йому клепки бракує.