Кентавр - Апдайк Джон

Поки їхні сусіди розбирають пальта, Пітер, наполовину підвівшись, і Пенні стоять упритул, впершись одне в одного коліньми. Пітер грайливо дмухає на неї, і пасмо волосся в неї над вухом злітає догори. Посеред цього гармидеру й гулу шкіра її обличчя і шиї тихо сяє, а сама вона здається йому такою солодкою, смачною і соковитою! А все тому, що вона маленька. Така маленька, що він міг би її підняти на руках: при цій думці він і сам піднімається потай. Нарешті останнє пальто забрано, і вони всідаються поряд серед веселого, розпашілого хаосу.

Гравці, щасливі у відведеному для них чотирикутнику, вигарцьовують по своїй прерії з лакованих паркетин. М'яч виписує дугу високо під стелею, але не так високо, щоб зачепити обтягнені сіткою лампи. Лунає свисток. Годинник зупиняється. На середину поля вибігають дівчата у жовтих светрах з бордовими безголосими літерами "О" і стають паровозиком.

— 0 — скрикують ці семеро пронизливих сирен, що тепер, узявшись за лікті, стали одним великим поршнем.

— О-о-х! — стогне приглушено луна.

— ЛІ

— Ел-л! — чується у відповідь.

— //

— У-і-і! — хтось верещить у задніх рядах. Пітерові мороз пробігає по тім'ї, і, скориставшись цим моментом загального піднесення, він бере свою дівчину за руку.

— 1-і! — втішно озивається вона; рука у неї все ще прохолодна знадвору.

— Ні

Тим разом зал не затримується з відповіддю:

— Ен-н! — Вітання розкручується щораз швидше і швидше у вихор, що втягує в себе і глядачів, і дівчат, аж поки всіх їх, здається, заносить, як у казці, в інший світ: — Олінджер! Олінджер! ОЛІНДЖЕР!

Дівчата підтюпцем покидають поле, гра відновлюється, і величезний зал, цілий, як є, стає раптом затишною вітальнею, де всі знають всіх і кожного. Між Пітером і Пенні зав'язується невимушена балачка.

_ Я такий радий, що ти прийшла,— каже він.— Аж самому дивно.

_ Спасибі на доброму слові,— сухо відказує Пенні.—

Як твій батько?

— З розуму сходить. Ми ще від учора вдома не були. Машина зламалася.

— Бідний Пітер.

— Та ні, навіть цікаво.

— Ти голишся?

— Ні. А що? Вже пора?

— Та ні: просто у тебе в усі так ніби піна засохла.

— Знаєш, що це?

— Що? Щось незвичайне?

— Це моя таємниця. Не знала, що в мене є таємниця?

— У всіх є таємниці.

— В мене особлива.

— Яка?

— Не можу сказати. Хіба покажу.

— Ну ти й дивак.

— А що, такий я тобі не до вподоби? Ти мене боїшся?

— Ні. Тебе — ні.

— Це добре. І я тебе не боюсь.— Вона сміється.

— Та ти нікого не боїшся.

— От і неправда. Я всіх боюсь.

— Навіть свого батька?

— О, ще й які

— А коли ти покажеш мені свою таємницю?

— Може, і взагалі не покажу. Вона дуже страшна.

— Ну, Пітере. Ну будь ласка.

— Чуєш?

— Що?

— Ти мені подобаєшся.

Він не наважується сказати: "Я тебе люблю"; ану ж це виявиться неправдою.

— І ти мені подобаєшся.

— До пори до часу.

— Нічого подібного. Ти що оце — дурника розігруєш?

— Почасти. Покажу в перерві. Якщо духу вистачить.

— Отепер я починаю боятися.

— Не лякай мене. Чуєш. У тебе така гарна шкіра.

— І чого це ти стільки про це говориш? Шкіра як шкіра. Він не знайшовся на відповідь, і вона забирає руку, яку

він гладив і гладив безперестанку.

— Давай дивитися. Чиї попереду?

Він зиркає на модерне електричне табло з годинником — дарунок випуску 1946 року.

— їхні.

Пенні раптом перетворюється на звичайну маленьку фурію з нафарбованими губами.

— Дава-а-ай! — кричить вона. Гравці — п'ятеро олінд-жерських у золотому з бордо і п'ятеро західно-олтонських в голубому з білим — здаються розгубленими і зібраними водночас,— всі вони немов приклеєні підошвами кедів до власних барвистих відбитків на лискучій підлозі. Кожна шнурівка, волосинка, кожна зосереджена гримаса на обличчі вимальовуються до неприродності різко, як в опудалах звірів за склом залитого світлом музейного стенда. Між полем для гри та рядами сидінь і справді існує уявна перегородка зі скла; котрийсь із гравців, підвівши очі, може натрапити поглядом на дівчину, з якою провів учорашній вечір (пригадається її пхинькання і відчуття сухості в роті після всього), але зараз вона десь дуже і дуже далеко, і цілком може бути, що вся та пригода в автомобілі на стоянці йому тільки примарилась. Марк Янгерман волохатою рукою витирає піт з надбрів'я, завважує м'яч, що пливе просто на нього, здіймає угору складені човником долоні і м'яко кладе тугу позшивану кулю собі на груди; оманливий рух головою, і ось він уже на середині, обвівши олтонського захисника, в слушну хвилину закидає м'яча в кільце. Нічия. Над залом зривається такий гвалт, що здається — всі до одної присутні тут душі от-от переставляться від жаху.

Колдуел саме сортує корінці квитків, коли до нього навшпиньках підходить Філіпс.

— Джордже. Ти казав, тобі пачки бракує.

_ Так, від вісімнадцяти-нуль-нуль-один до вісімнадцяти-

сто-сорок-п'ять.

— Я, здається, знаю, де вони.

— О господи, та мені б гора з плечей звалилася!

— По-моєму, вони в Луїса.

— Зіммермана? На якого біса йому це здалося — квитки красти?

— Т-с-с.— Філіпс багатозначно кривить губи, зиркнувши в бік директорського кабінету. У його змовницькій поведінці є щось від хизування.— Ти ж знаєш — він вчить старшокласників у реформатській недільній школі.

— Ну ясно. Вони там на нього моляться.

— А ти бачив, що преподобний Марч теж прийшов?

— Бачив. Я його так пропустив. Без квитка.

— І добре зробив. А чому він тут — бо чоловік сорок з отої недільної школи дістали квитки безкоштовно, і всі так і прийшли, гуртом. Я запропонував йому, хай сяде на трибуні, але він ні, каже, йому краще ззаду постояти, для нагляду: половина тих хлопців — з Елі, а в них же нема там реформатської церкви.

О, й Віра Гаммел тут! Довгополе жовте пальто нарозхрист, руде волосся повисмикувалось з-під шпильок — бігла вона, чи що? Вона посміхається Колдуелові й киває Філіпсу: Фі-Л1ПС — із тих чоловіків, котрі не гріють їй серця. Колдуел — інша річ; він будить в ній те, що, наскільки вона розуміє, мабуть, і є материнським інстинктом. До високих чоловіків вона відразу переймається симпатією: у неї це само собою виходить. І навпаки, у нижчих за себе бачить ледь не напасників. Колдуел приязно підносить для вітання всіяну бородавками руку: Віру він завжди радий бачити. Поки він знає, що може побачити тут місіс Гаммел, він вірить, що ще не все в оцій школі просякло тваринячим духом. У неї юнацька фігура: пласкогруда, довгонога; у вузьких зап'ястках, у руках, до ліктя всипаних ластовинням, є щось чуттєве, навіть тривожне. Споконвічно жіночу форму мають лише її стегна; саме ці гойдливі стегна, овальні і наче ліплені під синім гімнастичним костюмом, вигідно вирізняють її поміж її учениць. Після першого цвітіння наступає друге, після другого — третє. Людська природа до певної пори некваплива. І все ж, у Віри досі немає дітей. Невеличке трикутне чоло під розкриллям мідного волосся видається стурбованим; ніс у неї ледь-ледь довгуватий і трішки загострений; щось є в її обличчі від лисеняти, і коли вона посміхається, в око знадливо впадають рожеві ясна.

— Ваші грали сьогодні? — гукає до неї Колдуел. Віра тренує дівчачу баскетбольну команду.

— Щойно скінчили,— відказує вона, притишуючи ходу.— Тільки сорому наїлися. Я оце дала Елу вечеряти і піду, думаю, подивлюся, на що наші хлопці здатні.

Вона іде в глиб коридора, там вхід до залу.

— Так, баскетбол вона любить,— озивається Колдуел.

— Ел вічно працює допізна,— похмуро кидає Філіпс,— от вона й нудиться.

— Вигляд у неї все одно веселий, а для мене в моєму становищі це — найголовніше.

— Джордже, мене серйозно хвилює твоє здоров'я.

— Бог любить веселих покійників,— з грубуватою життєрадісністю говорить Колдуел і раптом питає руба: — Ну, так що там за секрети з квитками?

— Та, по суті, нічого секретного й нема. Преподобний Марч сказав мені, що Луїс, аби заохотити відвідувачів недільної школи, запропонував якось нагородити тих, хто до Нового року ні разу не пропустив занять.

— І для цього конче треба було тихцем свиснути мої баскетбольні квитки.

_ Надто голосно сказано. Квитки, Джордже, не твої.

Шкільні.

_ Зате я — той козел відпущення, що має за них зві-

туватись.

_ Це ж тільки папірці, як ти не розумієш? Напиши в

своєму журнальчику: "На добродійні потреби". А я тебе, якщо це питання піднімуть, підтримаю.

_ А ти не питав Зіммермана, що він із рештою ста зробив? Ти ж казав, прийшло тільки сорок. А решта сто? Як же він від них відмовиться? А там, гляди, ще цілий їхній дитсадок приповзе з дармовими квитками.

— Джордже, я знаю, що тобі прикро. Але ж навіщо перебільшувати? Що воно дасть? Я з ним не говорив, та, по-моєму, це й так би нічого не дало. Спиши все на благодійництво, і вважаймо, що справа закрита. Луїс любить по-сваволити, це ясно; але ж усе те робилося з доброю думкою.

Знаючи наперед, що йому доведеться пристати на розважливу раду товариша, Колдуел, однак, не може втриматись від останнього вибуху красномовства.

— Теоретична вартість цих квитків — дев'яносто доларів; і я злий, як дідько, що вони дісталися саме нашій дорогій і поважаній реформатській недільній школі.

Колдуел не жартує. Олінджер, за винятком кількох маловпливових сект свідків Єгови, баптистів та римських католиків, поділений на два табори дружнім суперництвом лютеран і реформатів, де перші переважають кількістю, а другі — заможністю членів. Пресвітеріанин з народження, Колдуел став під час Великої кризи лютеранином, як його дружина, і, при всій своїй терпимості, як це не дивно, насяк щирою неприязню до реформатів — реформати в його уяві ототожнюються із Зіммерманом і Кальвіном, а ті, в свою' чергу"— з усім темним, гнітючим і деспотичним, що тільки є на світі.

Віра заходить у зал крізь широкі, нарозтіж, двері — двері притримуються гумовими шпунтами в латунних гніздах, їх можна вивільнити ударом ноги. Вона бачить преподобного Марча, що стоїть у кутку, зіпершись на купу складаних крісел — їх під час зборів, спектаклів і зустрічей любителів спорту розкладають і ставлять туди, де зараз баскетбольне поле. Кілька хлопців нахабно всілися на самім верху й вимахують ногами, а ще кілька — серед них дорослі чоловіки й од на-двоє дівчат — стоять, заглядаючи одне поперед одного; дехто навіть виліз на стільці у проході. Двоє юнаків років двадцяти п'яти несміло вітаються з Вірою і відступають на крок, даючи їй дорогу.