З ярмарку - Шолом-Алейхем

Та хто тепер зважає на дядька Пиню? Справді, чому такому парубійкові, який одержує стипендію, дає лекції і "загрібає золото", не можна заноситись? Адже його рвуть на шматки, б'ються за нього! Всі хочуть, щоб саме він готував їхніх дітей у класи, а не хтось інший. Люди вже почали навіть вдаватися до протекцій Колектора з темними окулярами, як до друга Нохема Рабиновича. Вони просили його зробити їм таку ласку й попросити реб Нохема Рабиновича, щоб той умовив свого сина приділити їм хоча б півгодини щодня: "Кажуть, що Шолом має легку руку, він краще за всіх готує до іспитів..." Батьківське серце аж мліло, душа його раділа — до такої честі дожили! Хоча, правду сказати, втіха була невелика, дуже невелика. Яка це втіха, скажіть, будь ласка, коли ніколи не бачиш своєї дитини? Першу половину дня він учиться в класах, другу половину, аж до самої ночі, дає лекції. А потім він ще йде гуляти з приятелями в міський сад.

Улітку переяславський міський сад — справжній рай. Там грає військовий оркестр під керуванням полкового капельмейстера, єврея з чорною бородою, чорними, як вишні, очима й товстими губами. Дівчата зачаровані його диригентською паличкою, а він однаково любить усіх дівчат, усміхається до них здалеку своїми чорними, як вишні, очима та товстими губами, не перестаючи при цьому махати паличкою. Сурми сурмлять, барабан барабанить. Парочки гуляють, здіймаючи густу куряву. Повітря насичене солодким ароматом відцвітаючої бузини. Лише той, хто народився й виріс на Україні, може гідно оцінити всю розкіш цього аромату, здатний як слід відчути чарівність літньої вечірньої прогулянки в міському саду. Сад освітлено дуже слабо — там горять усього лише троє-четверо гасових ліхтарів, закурені, з розбитим склом. Коли здіймається сильний вітер, ліхтарі гаснуть. Та хто звертає на це увагу? Навпаки, у темряві, якщо хочете знати, ще краще. Юнаки й дівчата можуть трохи зупинитись, побалакати, посміятися та й домовитись за одним разом про завтрашню зустріч таки тут, на цій самій алеї, під відцвітаючою запашистою бузиною...

Додому приходиш збуджений, розпаленілий, голодний і перекушуєш чим бог послав — шматочком оселедця, таранею, зеленим огірком, цибулькою з хлібом. Апетит, нівроку, непоганий, то де там ще робити обмивання рук, проказувати вдячну молитву? Батько вже й не питає навіть про вечірню молитву... Усе це його, звісно, засмучує, але він удає, ніби нічого не помічає. А поговорити з дітьми ніколи. Попоївши, діти беруться до підручників, щоб вивчити на завтра уроки. Мачусі не подобається, що Шолом учиться при світлі гасової лампи, палить гас, і вона починає бурчати. Батькові стає прикро! А Шолом каже, що пін купить гас за свої гроші й заведе собі власну лампу. Батько забороняє йому навіть говорити про це й просить

Шолома не засмучувати його. Тут втручається Колектор з темними окулярами. Він каже, що не терпить чвар, і пропонує компроміс: оскільки Шолом уже людина самостійна, заробляє, нівроку, якусь копійчину, а вчитися йому ще теж треба — він має скласти останній іспит, то справедливо буде цьому шибеникові дати спокій. Свою думку Колектор кінчає такою порадою:

— Моя порада така: хай він найме десь кімнату з харчами до кінця іспитів і хай собі вчиться на здоров'ячко. А якщо йому важко знайти кімнату, то я можу це взяти на себе.

Спершу батько навіть слухати не хотів про такий божевільний план. Але Колектор умів переконати навіть кам'яну стіну. Крім того, він не любив зайвої балаканини — Колектор був людина діла. Він одразу пішов кудись і незабаром повернувся з радісною вісткою — все вийшло якнайкраще! Знайшлася людина, яка згодна здати в найми кімнату з харчами. Шолом житиме на всьому готовому безплатно, але з однією умовою — він мав вчити трохи дітей, всього лише півгодини вранці й півгодини вдень — старших дітей, а також іноді півгодини чи годину ввечері — молодших.

— Скільки ж там усього дітей? — питає батько.

— Чого це вас турбує? Хіба він їх мусить годувати? Він повинен тільки їх учити. Отже, яка різниця, чи їх там троє, чи п'ятеро, чи семеро? Ви, здається, добре знаєте, що я вам друг і не підведу вас. Моя порада: хай шибеник збирає свої речі й рушить зі мною. Але негайно, бо охочих до такої посади знайдеться дуже багато. Гайда!

Шолом починає пакуватись. Багато часу це в нього не забирає. Весь його гардероб складається з двох сорочок, одної пари шкарпеток, мішечка з філактеріями, мо-литовничка й книжок, безлічі книжок. Пакуючись, Шолом зиркає на батька, на його жовте як віск обличчя. Батько куйовдить свою ріденьку борідку, жує її. Він не мовить ані слова, але кожне його зітхання крає серце. Зате мачуха розбалакалась. Почала жаліти Шолома, їй, мовляв, цей план не подобається. По-перше, що скажуть люди? Люди, бодай вони сказилися, скажуть, що винна мачуха. Це одно. А по-друге, кому може заважати дитина, яка живе у рідного батька? Одним ротом більше, одним ротом менше — від цього юшка піснішою не стане... І коли ді-йшлося до прощання, вона навіть пустила сльозу.

Провівши Шолома, батько взяв з нього слово, що суботу він перебуватиме вдома. У будні хай уже буде так, як є, але в суботу, бога ради, в суботу!.. Чом не потішити батька? Тим паче, що це й самому Шоломові приємно. Бо де ще справляють суботу так, як у його батька? Хто ще так урочисто проказує вітання "Мир вам!"? У кого ще так щиро звучить хвала жінці, господарці дому? Хто ще вміє так гарно співати суботні гімни? А кидеш? Усі євреї проказують кидеш, але не над усіма спочиває божа благодать. У всіх євреїв справляють суботу, але не до всіх спускаються посланці небес, ангели миру, які витають у повітрі, сповнюючи хату тихим спокоєм святої, великої, любої суботи...

59

ІДИЛІЯ

Суботні гості. —Поет Биньйоминзон.— Дантове пенло і "Йосафатова долина, або Холера". — Ян поет смажить шматочок оселедця на жаринах. — За суботнім столом. — Старостиха Фейга-Лея нетерпеливо чекає на суботу

Запрошувати гостя на суботу не тільки вважалося добрим ділом — це стало звичаєм, навіть, можна сказати, потребою для кожного шановного хазяїна тих часів. Такий почесний чоловік, як, скажімо, Нохем Рабинович, не міг собі уявити, як можна сісти до столу в суботу, не запросивши якого-небудь гостя,— це б йому затьмарило свято.

І щоразу бог посилав йому іншого гостя. Цього разу гостем був син. Це теж непогано! Але, крім сина, прийшли ще двоє. Один з них Колектор — його ви вже знаєте, а другого звали Биньйоминзон — з ним я вас зараз познайомлю.

То був співець, не співак у кантора, а співець-поет, який писав староєврейською мовою й написав твір під назвою "Йосафатова долина, або Холера". Високим штилем змальовував автор, як бог розгнівався на розбещене людство й послав на землю холеру, звісно, в образі жінки, потворної, страшної, справжньої холери, з великим гострим, як бритва, ножем, яким вона нещадно різала, не перебираючи, геть усіх. Дантове пекло, звісно, змальовано страшнішими барвами й справляє на читача глибше враження, ніж "Холера". Але річ не в цьому. Головне тут мова. То була кучерява, солоденька, закрутиста мова, якої холера, безперечно, не варта. Це — щодо твору. А тепер про самого автора.

Биньйоминзон був худорлявий, але ширококостий чоловік, з широким, квадратним, лискучим обличчям, з ріденькою борідкою, такою ріденькою, що, коли він їв, можна було простежити, як кожен шматок проходить горлом, наче в голодної гуски. Ковтаючи, він махав головою вгору-вниз, теж як голодна гуска. Волосся на голові у нього було також рідке, але довге, звисало воно маленькими кучериками й було змащено якимсь жиром, щоб блищало. Одягався він, як німець, і на голові носив високий, твердий капелюх. Одяг на ньому був дуже старий, приношений, але надзвичайно охайний, ретельно вичищений, випрасо-ваний. Робив він усе це сам: сам чистив, сам прасував, сам латав, сам ґудзики пришивав. Він, здається, сам прав уночі сорочку, яку носив удень, і навіть краватку він теж сам собі змайстрував. Розмовляв Биньйоминзон якимось проникливим голосом, з трагічним виразом на обличчі, закотивши очі під лоба й одчайдушно жестикулюючи. Дивлячись на цього суб'єкта, Шолом частенько думав собі: "Цікаво б знати, який вигляд мав цей Биньйоминзон років тридцять-сорок тому, коли він ще був парубчаком".

Ніхто не знав, відкіля він узявся. За висловом мачухи, його сюди принадив Колектор. "Один невдаха тягне за собою другого невдаху..." На його кляте щастя, Колектор привів його з сірим чемоданчиком саме тоді, коли її, тобто мачухи, не було вдома. Прийшовши й побачивши цього суб'єкта, з чемоданчиком, що читав батькові якусь книж-чину, вона одразу сказала, що це невдаха, один з тих, яких "слід густо сіяти, щоб вони рідко зійшли", і спитала його, чом він краще не зупинився у Рувима Ясногородського. Та, власне, було вже пізно,— адже ж не можна ні сіло ні впало вигнати людину з хати, тим паче таку істоту, яка нічого не потребує, нічого не хоче й нічого не вимагає. Спав він на старій цератовій канапі у темному коридорі, між двома кімнатами. Коли вносили самовар, він наточував окропу у власний великий чайник по самі вінця, висипав туди з жовтого папірця якісь листочки "до серця", виймав з кишені свій кусник цукру й пив собі свій власний чай.

З їжею було те саме. У його сірому чемоданчику завжди лежав шматок пречерствого хліба. Що черствіше, то краще, бо ощадніше! Щодня він купував собі на копійку шматочок оселедця, заходив навшпиньках в кухню, вибачався разів п'ятнадцять-двадцять перед мачухою, просячи дозволу покласти шматок оселедця в піч, десь у куточку, на жарини, щоб він трохи підсмажився. А коли цей оселедець смажився, він починав протестувати: шипів, шкварчав і так смердів, що хоч тікай з хати. Мачуха присягалася, що другим разом вона викине його разом з оселедцем. Але клятви своєї вона не додержувала, бо треба мати серце вбивці, щоб так повестися з людиною, яка цілий тиждень живиться тільки оселедцем.

Субота була винятком. У суботу Биньйоминзон ставав таким самим гостем, як і інші, навіть почеснішим за інших, оскільки він був людина делікатна, вчена, просвітник, поет! А те, що він, бідолаха, злидар, то це ж не його провина. Якби від нього залежало, то він би волів бути багатієм.