Небезпечна гра (Підступна гра) - Олдрідж Джеймс

І все ж таки Руперт вирішив нізащо не піддаватись, а Лілл страшенно боявся, щоб китайці не вплинули на нього. Поки ми чекали літака в Лондонському аеропорту, Лілл припустився ще однієї, на мою гадку, зовсім негідної помилки. Руперта викликали по радіо, і він обізвався, вважаючи, що виникла якась затримка 8 нашими квитками або щось сталося з дітьми. Та його запросили до кабінету служби безпеки, де сидів адмірал.

Це нітрохи не здивувало Руперта, навпаки, він торжествував і потім розповідав мені про їхню зустріч з тонким гумором.

— Мушу тобі сказати, що мені не подобається твоя Поїздка,— без будь-якого вступу почав адмірал.— Дуже не подобається.

— Чому ж ви пе скасували мою візу? — спитав Руперт, дивлячись йому в вічі.

— Це не наш метод. Але навряд чи ти уникнеш небезпечного впливу китайських комуністів. Я попереджаю тебе...

— Я їду вибивати гроші для фірми й познайомитися з країною. Якщо ви хочете мене затримати, то будь ласка... . — Я цього робити не стану.

— Тоді навіщо здіймати бучу?

У кабінеті, крім них, нікого не було; репродуктор над дверима аж захлинався; Лілл сердито глянув туди й спробував піти з Рупертом на мирову.

— Я ось що хочу сказати тобі, Руперте: забудь усе, що між нами було,— сказав він, намагаючись зберегти спокій.

— Чому це раптом? — здивувався Руперт.

— Бо це єдиний розумний вихід для нас обох.

— Ви так вважаєте, адмірале, а я — ні.

— Спробуймо почати все спочатку,— махнув Лілл рукою, ніби відганяючи від себе набридливу осу.

— Навіщо?

— Ми могли б поєднати наші інтереси. І ця твоя поїздка дає таку можливість... Повторюю: для тебе це єдиний вихід.

Над головами у них завищав "боїнг".

— Ну та й дурний же ви, адмірале! — перекричав Руперт гул літака.— Я вам не овечка, що відбилася від гурту. І не бажаю вас більше навіть бачити!

Адмірал понурив голову, а потім узявся вичитувати Рупертові, що той був упертюхом ще в дитинстві і чинить нерозсудливо, відмовляючись від останньої можливості реабілітувати себе. Сварка ставала дедалі запальнішою і привела їх, певно, до остаточного розриву. Руперт повернувся з обличчям, сипім від люті, і я зрозумів, що він уперся й будь-що виконає тепер свою місію.

Поки ми чекали Руперта, Джо зустріла свого однокашника, який летів з нами до Китаю від Торговельної палати.

— Дивись, хто з нами летить,— повідомила вона Руперта,— Брайян Бонні!

Вона міцно трималася за мене й за нього, ніби ми були для неї найдорожчими людьми. Бонні — типовий англієць, високий, чемний — здавався добряком, хоч я відчув, що це не так. Ми незлюбили один одного з першого погляду. Людина холодного розрахунку, він завжди тримався "як належить" і чинив "як наказують". Його аж розпирало від пихи та втавмниченості, й Ціеяі це відразу не сподобалось. ,

Руперт трохи знав його, і вони сухо привіталися, хоч я помітив з боку Руперта якусь настороженість. Автокар (той самий, що відвозив Ніну) підвіз нас до реактивного літака. Лайнер вирулив на злітну полосу й, відірвавшись від землі, загурчав, наче гігантський пилосос.

На Внуковському аеродромі ми пересіли в другий літак, що відлетів до Пекіна, тільки-но повантажили наші речі. Навкруги, міняючись усіма барвами веселки, простягалося ранкове літне небо. На сході воно здавалось північним сяйвом, і Бонні спитав Руперта:

— Мабуть, це нагадує вам вашу епопею?

— Так,— задумливо мовив Руперт,— Трохи нагадує.

А я, думаючи про Ніну,— чи не тривожить її щось у мирному сні під холодпим північним небом,—пригадував його розповідь про те, як він тяг Водоп1янова по кризі.

чУ Свердловську літак сів для заправки; Джо тихо дрімала в залі, а ми пішли оглядати аеропорт. Було вже за північ, і літаки один по одному йшли на посадку в теплу пелену дощу. Прожектори супроводжували їх до кіпця злітної полоси, а потім верталися назад.

Поки ми мовчки сиділи, дожидаючи зльоту, Бонні простяг свої довгі ноги й запитав:

— Що робить Росію Росією? В чім тут річ? Я піяк не можу збагнути. Може, ви знаєте, Руперте?

— Де там! Для мене це така сама загадка, як і для вас.

— Що не кажіть, а це якесь неймовірне диво...

Лише коли ми пролітали над Сибіром, стежачи за білими хмарами, що оповивали крило нашого літака, Руперт іпепнув мені, що цей службовець Торговельної палати один із шпигунів адмірала Лілла. Його, очевидно, приставили до нас, щоб не допустити будь-якої угоди з китайцями і навіть виплати грошей Ройсам. Знаючи адмірала, я погодився з цим, хоч, може, Руперт трохи й перебільшував.

— Але нічого в них не вийде! — рішуче додав Руперт, ще й досі лютуючи на Лілла.

— Будьте пильні,— порадив я.— Бо якщо Бонні виступатиме від імені англійського уряду, він може багато нашкодити.

— Я домовлюся з китайцями про все, що захочу,— заявив Руперт.— А адмірал залишиться ні з чим.

В Іркутську ми переночували й полетіли далі. Хоч під нами були густі хмари, ми знали, що внизу пролягав безмежна, гаряча й суха пустеля Гобі. Бонні та Джо все пригадували далеке дитинство, а Руперт глибоко замислився, ніби намагаючись передбачити майбутнє.

Спалахнув напис: "Пристебнути запобіжні пояси!"

— Ну от! — зрадів Бонні.

Літак шугнув у вологі білі хмари. Його трохи хитнуло, і ми побачили залиті водою рисові поля Китаю.

Розділ тридцятий

Згадуючи Китай, я передусім відчуваю хвилю гарячого повітря, що обійняла нас, коли ми з шумом у вухах зійшли на бурий аеродром. Ми відразу ж опустили шиби чорної машини, яка повезла нас поміж полями, обганяючи віслюків та велорикш, і так в'їхали до Пекіна — розжареного міста на високому плато.

Скрізь віє на тебе пахощами трав, навіть коли відчиняєш шафу для одягу в просторому номері готелю. Спершу мепе дивували задерті по боках дахи на пагодах, та через десять днів вони мені набридли, і я радів, що тецер їх не зводять; щоправда, на великих спорудах сучасного Пекіна є деякий натяк на гостроверху маківку, і це мені подобається. Тут ще збереглися приміські чайні, схожі на англійські таверни, і в вихідні люди їдуть туди з дітьми, здебільшого річкою. Лискуче пресоване пап'є-маше, що ним китайці покривають стіни, скрізь впадає у вічі, а тунговий лак — один із специфічних запахів усієї країни. Китайці дужо охайні; коли я згадую їх, то бачу перед собою чисто випрану бумазею й бджолиний рій людей, що нуртує й гуде вулицями Шанхая,— не менш мільйона, і всі вони, йдучи, неначе пританцьовують. Більшість жінок напрочуд гарні.

Китайці чемно зустріли нас і пригостили лимонадом у прохолодному залі аеропорту. Всі були одягнені в білі чесучеві костюми, застебнені по саму шию, а в руках тримали маленькі чорні опахала.

Переговори моли відбутися в Шанхаї, проте півтори доби ми гостювали в Пекіні. "Руперт їздив скрізь, куди тільки запрошували,— в школу, комуну, на хімічний завод і текстильну фабрику. Все його дивувало. А я нікуди не їздив, бо вже здогадувався про Рупертові наміри і не хотів йому потурати; мене турбувало, чим ^се скінчиться.

Пані Ван з міністерства допомагала нам знайомитися в Китаєм і спілкуватися з китайцями. Мені вона чомусь відразу нагадала дивовижну кам'яну квітку. Вродлива й вихована, з тонкими пальцями й делікатним личком, яке, здавалось, от-от розтане на палючому сонці, вона, проте, мала, тверду волю і завжди була незворушна та непроникна, мов квітка лотоса, з якою китайці люблять порівнювати своїх жінок.

В аеропорту вона підійшла до Джо й сухо відрекомендувалась:

— Добрий день, місіс Ройс. Я — Ван Мей-лін і маю піклуватися про вас.

Коли вона до нас підходила, Джо шепнула Рупертові:

— Погрянь, яка чудова китайська статуетка!

Вона була так вражена витонченістю пані Ван, що, здається, примирилася з Китаєм, хоч ледве зносила спеку і майже не вставала з ліжка.

Мені особливо запам'яталися дві пригоди. Ми повільно їхали до Шанхая в переповненому поїзді. Джо знемагала від спеки й, лежачи па полиці, застеленій матою,'ковтала зелений чай і крізь дротяну сітку на вікнах дивилась на грузькі поля. ч

— Навіщо ця сітка? — спитала вона сонно.

— Від^ мух,—пояснив Бонні.—Хоч їх тепер тут нема. Наказали: "Знищуйте мух!" — і всіх до однієї було знищено. Чи не так, пані Ван? — з невинним виразом на обличчі спитав він.

— Так,— незворушно відповіла вона.

— Якось аж страшно! — здригнулася Джо. Потім повела носом.— Пахне жасмином. У вас такі парфуми?

— Ні,— відказала Ван.— Це моя маленька донька завжди кладе мені квіти до кишені. Ось! — і, витягши з кімоно пучок квітів, простягла їх Джо.

— Ні,— замотала Джо головою.— Це надто міцний для мене дух.

Пані Ван загорнула квіти в аркушик із записника і викинула їх у кошик для сміття.

— Навіщо ви так?..

— Спека посилює їх аромат,— чемно сказала Ван, хоч у її голосі забриніла китайська зневага.

В Шанхаї Джо не могла отямитись від спеки. Руперт та Бонні пішли до англійського консульства по телеграми від

Фредді, а вона лишилася в номері готелю "Китай", який тепер називався "Мир". Це був розкішний, зведений англійцями хмарочос, де ми влаштувалися в наріжній вежі. Вітер з річки Хуанпу ніс рудий пил, а повітря було таке вологе,-що ми аж задихались. Я сидів біля вікна, обмахуючись опахалом, і читав один із численних документів, потрібних для переговорів. Джо розмовляла з Ван.

— Ви справді комуністка, пані Ван?

— Так.

— Але ж ви для цього надто тендітна. Он які у вас гарні руки.

— Ми їмо мало цукру,— пояснила Ван.

— Може, від цього у вас така прозора шкіра?

— У нас дуже мало їдять м'яса,— обережно докинула та.

— І ми здаємося вам аж надто товстими та вгодованими,— втомлено посміхнулась Джо.

— Я цього не думала... Просто так вихопилось. Якусь хвилину вони мовчки дивились одна на одну,

розуміючи, яка прірва їх розділяє. Потім Джо сказала мені:

-т— Ось я лежу, наче корова, і щоки в мене рум'яні, і повні груди, а вона, як стеблиночка, дмухнеш, і нема. Але яка у пеї залізна воля!

Виходить, і Джо це помітила. Я стежив за пані Ван на вокзалі і в поїзді. Вона була непохитна, і, хоч завжди чемно й спокійно трималась, її матове обличчя ставало холодним і рішучіш, аж поки вона не досягала свого.

Мені хотілося, щоб ця кам'яна квітка хоч на мить розцвіла, і під кінець нашого знайомства це таки сталося, проте холодна витримка й чемна запобігливість і тоді не врадили її.

* * *

З самого початку Руперт, по суті,' вимагав від Бонні доказів, що китайці пеправі.