Два гуртоправи - Скотт Вальтер
Нам треба зітнутися разок, а то нас уся околиця засміє. І щоб мене чорти взяли, як я тебе скалічу, – я навіть рукавички натягну, коли хочеш. Виходь, нема чого, покажи свій дух.
– Щоб мене побили, як собаку? – зауважив Робін. – Та який же глузд у сім? Коли ти гадаєш, що зазнав від мене шкоди, то я ладен стати перед вашим суддею, хоч і не знаю ні його закону, ні мови.
На ці його слова всі довкруг закричали:
– Ні, ні, ніякого закону, ніякого суду! Побийтесь навкулачки та й помиріться!
– Але, – мовив далі Робін, – як уже битись, то що я, зовсім нікуди кчемний, щоб руками махати й пазурами дряпатись?
– То як тоді ти хочеш битися? – спитав його супротивник. – Бо я бачу, тебе не витягнеш побитися навкулачки.
– Я бився б на палашах, і ті’ки до першої крові, як і личить порядним людям.
Оглушливим реготом зустріли присутні цю Робінову пропозицію, бо таки й справді – висловив він її просто в спалаху болісних почуттів, що переповнювали його, а не тверезо все зваживши.
– Ич, яка порядна людина! – лунало з усіх боків у проміжках між вибухами реготу. – Порядник знайшовся, їй-бо! Чи не можеш ти, Ралфе Гескете, дістати два палаші для двох порядних людей?
– Ні, я можу тільки послати до зброярні в Карлайлі, а поки що позичу їм дві виделки потренуватись.
– Цить, чоловіче, – сказав хтось інший, – ці жваві шотландці на світ приходять з синьою шапчиною на голові і з кинджалом та пістолем за поясом.
– А найкраще, – мовив містер Флісбампкін, – попросити сквайра з замку Корбі, щоб погодився бути за секунданта у нашого порядника!
Стоячи серед цієї зливи глузувань, Робін мимохіть почав нишпорити у складках свого плаща.
– Ні, це не годиться, – стиха мовив він сам до себе рідною мовою. – Сто проклять на голови цих свиножерів, що не знають ні пристойності, ні чемності!
І, ступивши до дверей, гукнув:
– Ану розступіться ви, потолоч!
Але його колишній друг перепинив йому дорогу своєю кремезною постаттю і не дав вийти за двері, а коли Робін Ойг спробував силоміць прорватись, збив його з ніг так легко, як хлопчак збиває кеглю.
– Кружка ставайте, кружка! – знявся крик, і потемнілі від давності крокви й підвішені до них окости задвигтіли й заходили, а посуд на миснику задеренчав. – Добрий удар, Гаррі! Дай йому ще, Гаррі! Тепер стережись – ти затопив йому аж до крові!
Ось такі були вигуки, а горянин тим часом схопився з землі, пройнятий несамовитим обуренням, а від його витримки й самовладання не лишилося й сліду: він кинувся на свого кривдника з таким шалом, з такою нестямою і жагою помсти, як розлючений тигр. Та що може вдіяти обурення супроти досвіду й сили? В цьому нерівному змаганні Робіна Ойга знову збито з ніг, а що удар був неминуче замашний, він так і лишився лежати долі серед кухні. Господиня підбігла була помогти потерпілому, але містер Флісбампкін не підпустив її.
– Не займайте його, – сказав управитель. – Він і сам очухається і знов полізе битись. Він іще й половини не дістав того, що заробив.
– Він дістав від мене все, що належалось, – заперечив супротивник Робінів, в якому прокинулося співчуття до давнього приятеля. – А другу половину я б радше вам уділив, містере Флісбампкін, бо ж ви вдаєте, ніби щось тямите в цій забаві, тоді як Робін зовсім новачок, він навіть шкуру не здогадався скинути – плащ метляється, а він у бійку суне! Підводься-но, Робіне, приятелю! Між нами знову дружба, і хай лишень хто спробує мені хоч слово сказати проти тебе чи твого краю!
Робін Ойг усе ще був у знетямі, і ревно поривався битись, хоч його й стримувала з одного боку миротворна господиня, а з другого боку він і сам, бачачи, що Вейкфілд не має наміру поновлювати бійку, поступово вгамовувався, і лють його перейшла в понуру насупленість.
– Годі вже, годі, не злостись так, хлопче, – сказав англієць, виявляючи великодушну незлопам’ятність, притаманну його землякам. – Потиснім один одному руки і станьмо ще кращими друзями, як були.
– Друзями! – запально вигукнув Робін. – Друзями! Та ніколи! Стережися, Гаррі Вейкфілде!
– Тоді нехай прокляття Кромвеля спаде на твоє гонористе шотландське черево, як мовиться в одній п’єсі, і чорт з тобою – роби, що хочеш! Бо коли після бійки тобі кажуть, що шкодують за тим, що сталося, то якого біса ти ще хочеш?
З цими словами друзі й розлучилися.
Робін Ойг мовчки дістав з кишені монету, кинув на стіл і вийшов з шинку. Але на порозі він ще обернувся, махнув рукою в бік Вейкфілда й тицьнув вказівним пальцем угору – чи то погрозливо, чи то остережливо. І тоді зник у місячному світлі.
Після того як його не стало, почалась гостра пересварка між хвальком-управителем і Гаррі Вейкфілдом: гуртоправ-англієць у шляхетній непослідовності тепер ладен був ринути в бійку на захист доброго імені Робіна Ойга, "хоч він і не такий мастак битися навкулачки, бо ж це незвичне для нього діло". Але господиня закладу, вчасно втрутившись, не дозволила розпалитись, новій колотнечі.
– Досить уже бійок у цьому домі, – рішуче заявила вона, – їх і так забагато. А вам, містере Вейкфілд, – додала шинкарка, – ще доведеться спізнати, що значить зробити доброго приятеля смертельним ворогом.
– Ет, облиште, пані! Робін Ойг – чесний хлопець, він зла у серці не держить.
– Не сподівайтесь на це. Ви не знаєте, які затяті бувають шотландці, дарма що й маєте з ними багато спільних інтересів. Хто-хто, а я вже це знаю, бо в мене мати шотландка.
– Воно й по дочці знати, – докинув стиха Ралф Гескет.
Це ущипливе зауваження чоловіка шинкарки звернуло розмову в інший бік, та й відвідувачі пивниці мінялись – ті, що були давніше, виходили, з’являлись натомість інші. Забалакали про ярмарки, про ціни на худобу в різних частинах Шотландії та Англії, почали переговорювати про торгівельні угоди. Гаррі Вейкфілду пощастило знайти покупця й дуже вигідно збути частину свого гурту, і ця подія геть дочиста викурила з його пам’яті згадки про недавню бійку. Але був хтось інший, причетний до цієї події, що не забув би про неї, навіть якби йому випало взяти в обладу геть усю худобу від Еска аж до Ідена.
Цим чоловіком був Робін Ойг Мак-Комбіх. "І треба ж було, щоб я в таку хвилину виявився без зброї, – мовив він сам до себе. – Зроду ще мені такого не траплялося! А хай би він відсох, той язик, що нарадив мені розлучитися з кинджалом!.. Кинджалом? Ге! Кров англійця! Тітчині слова… Хіба ж вона коли їх кидала на вітер?"
Згадка про фатальне пророцтво скріпила Робіна у смертоносному намірі, що блискавично постав у нього в голові.
"Атож! Моррісон не може бути за багато миль відси. Та хоч би він був за сотню миль – однаково знайду його!"
Його імпульсивний дух мав тепер чітку мету й мотив до дії, і він свою легку ходу, таку звичну для шотландців, звернув туди, де, як випливало зі слів містера Айрбі, мав проходити Моррісон. Мозок Робіна цілковито поглинули відчуття заподіяної йому кривди, та ще й від друга, і жадання помститися тому, хто став віднині найлютішим його ворогом. Леліяні змалку уявлення про самоповагу й власну гідність, про нібито високе своє походження й шляхетність були тим коштовнішим скарбом для нього, що, як скупар своїми скарбами, він міг тішитись ними тільки потайки. Але ці скарби тепер виявилися розкраденими, божества, яким він тайкома поклонявся, були повалені й сплюндровані. Облаяний, ображений, побитий, він тепер – уявлялось йому – не вартий був імені, яке мав, не гідний був роду, до якого належав, і нічого йому не лишалося, як тільки помста. І з кожним кроком думки його ставали все гіркіші й тільки підшпинювали його наміри, і він поклав собі, що помста його буде несподівана й безжальна, як і завдана йому образа.
Коли Робін Ойг покинув шинок, від Моррісона його відділяло сім-вісім англійських миль. Моррісон посувався вперед повільно, бо втомлена худоба й не могла швидко рухатись, тоді як Робін проходив шість миль за годину, полишаючи за собою поля, вкриті стернею, живоплоти, вересові пустища й кам’яні брили, притрушені інеєм, що полискував у яскравому світлі листопадового місяця. Аж ось почувся віддалений гул Моррісонової худоби, і вже видно стало, як бички, здалеку схожі на кротів, та й ходою не шпаркіші, сунуть поволі широким мочарем; ось він перестріває їх, проминає весь гурт і зупиняє самого гуртоправа.
– Хай нас усе добре не мине! – вигукнув той. – Чи це ти, Робіне Мак-Комбіху, чи тільки твоя проява?
– Се він, Робін Ойг Мак-Комбіх, – відказав горянин, – але й не він. Та хай там як, а мені треба мій кинджал.
– Ти ба! То ти вже вертаєш до верховини? От чортяка! Встиг спродатися ще до ярмарку? Ну ж і спритняк!
– Нічого я не спродав. І я не вертаю додому. Може, я вже ніколи додому не верну. Віддай мій скенедгу, Гю Моррісоне, щоб між нами не було прикрої розмови.
– Слухай-но, Робіне, я хочу дещо знати, перше ніж віддам його тобі. Кинджал – небезпечна зброя в руках горянина, а мені здається, ти щось недобре замислив.
– Пхе, дурниці які! Верни мені мою зброю! – мовив Робін Ойг уже з ноткою нетерплячості в голосі.
– Та не розпаляйся так, – спробував його втихомирити приятель. – Я тобі щось краще нараджу, ніж Оце штрикання кинджалом. Ти от знаєш – і горяни, і долішняни, і люди з порубіжжя – ми всі одної матері діти, як переходимо по сей бік шотландського кордону. Так ото молодики з Ескдейлу, і задерій Чарлі з Ліддесдейлу, і парубки з Локербі, і четверо джиґунів з Ластрутера, і ще скількись там хлопців у сірих плащах ідуть услід за нами, і якщо тобі заподіяно кривду – ось тобі рука одного з роду Моррісонів Мужніх на поруку того, що ми примусимо кривдника поплатитись, навіть коли всім мешканцям Карлайла й Стенвікса доведеться в це встряти.
– Та як на правду, – мовив Робін Ойг, аби пригасити приятелеві підозри, – то я завербувався до загону Чорної Варти[6] і завтра вранці вже мушу й вирушати.
– Завербувався! Та ти з глузду з’їхав чи впився? Ти повинен викупитись! Я можу позичити тобі двадцять гіней зараз і ще двадцять тоді, як худобу продам.
– Дякую тобі, дякую, Г’юї. Та на ту дорогу, куди я йду, я ступив з доброї своєї волі. І мені треба мій кинджал – чуєш, кинджал!
– Що ж, як так, то ось він, твій кинджал, бери. Але подумай про те, що я тобі сказав. Боюся, прикра то буде вістка на схилах Болквідера, коли там довідаються, що Робін Ойг Мак-Комбіх звернув на лиху дорогу й не хоче стямитись.
– Таки недобра буде вістка у Болквідері, – погодився Робін, – але хай Господь має тебе в своїй опіці, Г’юї, і не мине своєю ласкою.
